Реклама на сайте Связаться с нами

В. В. Копєйчиков

Правознавство

Підручник

Київ
Юрінком Інтер
2003

На главную
Правознавство. Копєйчиков В. В.
§ 7. Реалізація норм права: загальна характеристика
Реалізація норм права - це втілення встановлених правових норм у діяльність суб'єктів права через виконання юридичних обов'язків, використання суб'єктивних прав, дотримання заборон.
Використання - форма реалізації повноважних правових норм, яка полягає в активній чи пасивній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними за їхнім власним бажанням (наприклад, реалізація законодавства про право на вищу освіту).
Виконання - форма реалізації зобов'язальних юридичних норм, яка полягає в активній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними незалежно від їхнього власного бажання (приміром, реалізація законодавства про державні податки).
Дотримання - форма реалізації заборонних юридичних норм, яка полягає у пасивній поведінці суб'єктів, утриманні від заборонених діянь (скажімо, непорушення водіями транспортних засобів обмежень щодо швидкості руху на автомагістралях).
Суб'єкти використання, виконання і дотримання - державні та громадські об'єднання, їхні органи, посадові особи та громадяни (також іноземні громадяни, особи без громадянства, особи з подвійним громадянством). Ці форми ще називають формами безпосередньої реалізації, тому що суб'єкти права реалізують приписи правових норм безпосередньо самостійно в процесі своєї діяльності з метою досягнення тих чи тих матеріальних або ідеологічних результатів.
Застосування норм права є особливою формою його реалізації. Це - державно-владна, організаційна діяльність компетентних органів держави й посадових осіб із реалізації правових норм стосовно до конкретних життєвих випадків через винесення індивідуально-конкретних правових наказів (приписів).
Для цієї форми реалізації характерними є специфічні ознаки, а саме:
- цей вид діяльності здійснюється компетентними органами, що наділені державно-владними повноваженнями;
- застосування права здійснюється в чітко визначених законом процесуальних формах;
- вона має державно-владний характер: рішення ухвалюється на підставі однобічного волевиявлення компетентного органу; правові приписи обов'язкові до виконання та в необхідних випадках забезпечуються примусовою силою держави;
- це організуюча діяльність, оскільки створює відповідні умови для більш повної реалізації правових норм;
- вона відображає елементи творчості, що означає неформальність рішення у кожному конкретному випадку;
- зміст діяльності полягає у винесенні індивідуально-конкретних, зазвичай обов'язкових до виконання, рішень, які по суті відрізняються від правових приписів загального характеру (тобто нормативно-правових актів);
- у цій діяльності органи правозастосування виступають суб'єктами управління; особи, відносно яких застосовується право, - об'єктами управління; прийняті рішення (правозастосовні акти) - засобами управління.
Випадки реалізації права у формі застосування:
- коли правовідносини не можуть виникнути у суб'єктів права без державно-владної діяльності компетентних органів держави або їхніх посадових осіб (призов на дійсну військову службу, зарахування до навчального закладу, зайняття нової посади);
- у випадку, коли є спір або які-небудь перепони на шляху до здійснення суб'єктивного права (розділ майна подружжя в судовому порядку, спір із приводу права на спадщину);
- коли особа притягається до юридичної відповідальності за скоєне правопорушення. До правозастосовної діяльності пред'являються такі вимоги:
- законність (здійснення в суворо встановленому законодавством порядку);
- обґрунтованість (винесення рішення лише на підставі повного та всебічного вивчення обставин справи);
- доцільність (урахування особливостей конкретної ситуації, в умовах якої відбувається правозастосування, а також особливостей особи, відносно якої виноситься рішення);
- справедливість (рішення ухвалюється на підставі норм права, але до уваги беруться й існуючі в даному суспільстві норми моралі). Правозастосовна діяльність здійснюється у певних стадіях:
- аналіз фактичних обставин юридичної справи або встановлення юридичне значущих фактів (визначення часу, способу, місця дії, розміру збитків, психічне ставлення суб'єктів до скоєного та ін");
- вибір, аналіз і тлумачення правової норми (на цій стадії відбувається вибір правової норми або юридична кваліфікація - оцінка конкретної життєвої ситуації з боку права. Потім робиться аналіз відносно справжності правової норми, вивчається та роз'яснюється її зміст);
- винесення рішення (ця стадія передбачає прийняття суб'єктом правозастосування індивідуально-конкретного рішення про взаємні права та обов'язки тих осіб, які зможуть або мусять реалізувати норму права. Таке рішення повинно мати свій зовнішній ; вираз в усній або письмовій формі, яка є найбільш поширеною. Письмова форма передбачає видання правозастосовного акта, де знаходить своє закріплення рішення компетентного органу).
Правозастосовний акт - індивідуально-конкретний, державно-владний припис, винесений відповідним органом унаслідок вирішення юридичної справи.
Елементи правозастосовного акта: вступна частина, констатуюча частина, мотивувальна частина, резолютивна частина. Деякі акти органів державного управління мають складатися лише з однієї резолютивної частини (наприклад, резолюція директора заводу на заяві робітника про надання матеріальної допомоги).
Види правозастосовних актів:
за суб'єктами видання - акти органів державної влади та органів управління, судові акти, акти контрольно-наглядових органів і громадських організацій;
за способом організації суспільних відносин, які підлягають регулюванню, - регулятивні та правоохоронні;
за формою зовнішнього виразу - усні, конклюдентні та письмові.
Важливим елементом правозастосування на стадії кваліфікації (коли вибирається і з'ясовується легітимність правової норми) є тлумачення правової норми.
Тлумачення права є однією з традиційних проблем юридичних наук. Ця проблема пов'язана з інтересами держави й суспільства, їх обумовленням і захистом. Зараз тлумачення норм права є важливим політико-юридичним інструментом виявлення точного змісту права.
Насамперед тлумачення справді не збігається з застосуванням права в тому розумінні, що між ними не можна поставити знака рівності. Цілком правильним є твердження про необхідність тлумачення за будь-якого застосування права. Питання лише в тому, чи є тлумачення елементом застосування права. Існує достатньо підстав уважати, що це справді так, оскільки неможливо застосовувати будь-яку норму, не розкриваючи її змісту. Навіть у тих випадках, коли норму було витлумачено до настання конкретного випадку застосування права, як-от за безпосереднього видання офіційного акта про тлумачення компетентним органом, його зміст повинен бути ще раз розтлумачений, і тільки таке тлумачення братиметься до уваги за самого застосування права; це, по суті. і є тлумачення. Ось чому під тлумаченням правових норм, і передовсім усього закону, слід розуміти не що інше, як загальнообов'язкове роз'яснення змісту правової норми. Іншими словами, це таке роз'яснення, що має юридичне значення і яким повинні керуватись усі органи та особи, котрі застосовують законну норму.
Під тлумаченням, по-перше, необхідно розуміти процес мислення, що відбувається у свідомості особи, яка застосовує правову норму, з'ясування змісту правової норми та її пояснення.
По-друге, тлумачення - це виражений поза роз'ясненням зміст правової норми.
Розглядаючи тлумачення в цьому аспекті, ми вивчаємо такі види тлумачення, як офіційне, котре може бути нормативним, і неофіційне, що його ми також використовуємо.
Завдання тлумачення полягає у з'ясуванні змісту того, що мав на увазі законодавець, видаючи нормативний акт.
Отже, тлумачення норм права - інтелектуально-вольова діяльність суб'єктів права зі з'ясування й роз'яснення змісту норм права з метою їх найбільш правильної реалізації, яка може виражатися в особливому акті.
Існують різні види і способи тлумачення. Залежно від суб'єктів розрізняють офіційне та неофіційне тлумачення, що може бути загальним і казуальним.
Загальне тлумачення розраховане на всякий прояв регулювання правовою нормою суспільних відносин незалежно від його одиничних конкретних особливостей і поширюється на поведінку всіх можливих учасників цих відносин. Його часто іменують "нормативним" тлумаченням.
Нормативне (загальне) офіціальне тлумачення не веде до створення правових норм, воно тільки з'ясовує зміст існуючих правил поведінки. Не вважається тлумаченням видання положень, наказів чи інструкцій про застосування якого-небудь закону чи указу, поза-як останні є нормативними актами і самі обумовлюють правові правила поведінки.
Казуальне тлумачення стосується конкретного, одиничного прояву упорядкованих правовою нормою суспільних відносин, конкретного "казусу", що визначається конкретними обставинами справи. Воно не має загального значення, поширюється на інші прояви суспільних відносин і на інших його учасників. Казуальне (індивідуальне) тлумачення також може бути офіційним, але не має загального значення, а зводиться лише до тлумачення правової норми з урахуванням її застосування в конкретному випадку; приміром, коли суддя тлумачить правову норму під час вирішення конкретної справи.
Офіційне тлумачення може бути автентичним, легальним і відомчим.
Воно дається компетентним органом чи посадовою особою на підставі службового обов'язку і має юридичне значимі наслідки. Автентичне тлумачення проводиться тим органом, який створив дану норму права. Воно є найбільш компетентним і авторитетним, оскільки орган, який створив правову норму, може найточніше розкрити її зміст.
Легальне тлумачення правових норм дається спеціально на те уповноваженим органом.
Відомче тлумачення здійснюється керівництвом центральної установи того чи іншого відомства, коли воно дає офіційну відповідь на запити підвідомчих організацій і підприємств з приводу трактування і застосування окремих повноважень та урядових нормативних актів. Його сила обмежується сферою діяльності даного відомства.
За всіх цих різновидів загального офіційного тлумачення оформляються відповідні юридичні документи, що називаються актами тлумачення.
Ці акти нових норм не створюють: вони служать своєрідним додатком до нормативного акта, норми якого тлумачаться. У межах компетенції інтерпретатора вони мають загальноосвітню силу в тих сферах, на які поширюються.
У межах офіційного казуального тлумачення слід розрізняти:
- тлумачення правозастосовувача, відображене у правозастосовному акті, що підпадає під його юридичну силу та є обов'язковим для учасників тих конкретних суспільних відносин, із приводу яких виноситься правозастосовне рішення (вирок, постанова та ін.);
- тлумачення осіб, які є офіційними учасниками правозастосовного процесу. Вони фіксуються в матеріалах такого процесу, мають визначене юридичне значення, оскільки правопорушник зобов'язаний його сприйняти і в разі незгоди навести мотиви відхилення тлумачення вищестоящому органові, який перевіряє законність і правомірність правозастосовного акта з конкретної юридичної справи.
Знаходячись у межах компетенції цього органу, воно вважається обов'язковим для всіх учасників даної справи. Неофіційне тлумачення - роз'яснення норм права, що дається неуповноваженим суб'єктом, а тому позбавлене юридичної сили і не тягне за собою юридичних наслідків.
Його поділяють на доктринальне, компетентне та буденне. За формою воно може бути як усним, так і письмовим.
Неофіційне доктринальне тлумачення - це наукове роз'яснення правових актів, змісту і цілей правових норм, яке міститься в теоретичних планах, науковому аналізі права в монографіях учених, науково-практичних коментарях. Коли мова йде про доктринальне тлумачення, то мається на увазі науковий характер і ступінь систематизації правової ідеології. Воно може бути систематизованим і несистематизованим.
Систематизоване тлумачення являє собою більш високий ступінь наукової розробки питань права.
Несистематизоване тлумачення виражається в наукових гіпотезах, ідеях, які потребують перевірки, доповняльної аргументації, приведення до системи, наприклад, через організацію дискусій, конференцій і т. ін.
Компетентне (професійне) тлумачення дається юристами (наприклад, адвокатами). Професійне тлумачення здійснюється також членами самокерованих недержавних організацій, для яких роз'яснення змісту закону є професійним обов'язком.
Буденне тлумачення дається особами, які виражають цим правові почуття, емоції, уявлення, хвилювання і думки в їх повсякденному спілкуванні під дією права. Таке тлумачення має велике значення в практиці дотримання громадянських прав, під час виконання ними громадянських обов'язків, а також у здійсненні ними своїх суб'єктивних прав.
За обсягом розрізняють адекватне (буквальне), обмежувальне (звужене) та поширене (розширене) тлумачення.
Адекватне (буквальне) тлумачення має місце, коли зміст і письмовий виклад норми права збігаються.
Обмежувальне (звужене) тлумачення - зміст норми права вужчий за її буквальне значення.
Поширене (розширене) тлумачення: зміст норми права ширший від його буквального значення.
Характеризують такі способи тлумачення:
1. Мовне (граматичне) - з'ясування змісту правової норми через досвід її словесного формулювання на підставі лексичних, морфологічних, синтаксичних норм мовознавства.
2. Логічне - з'ясування змісту правової норми завдяки безпосередньому використанню законів і правил формальної логіки.
3. Систематичне - з'ясування змісту правової норми залежно від місця, що його посідає правова норма в системі інших норм права, а також залежно від її зв'язків з іншими нормами інститутів і галузей права.
4. Історико-політичне - з'ясування суті правової норми на основі дослідження процесу її прийняття за певних історичних умов.
5. Телологічне (цільове) - аналіз суті правової норми через з'ясування її мети.
6. Спеціальне юридичне - аналіз норми, яка містить юридичну термінологію, розуміння її конструкції з позиції юридичної науки, техніки і практики.
bigmir)net TOP 100