Реклама на сайте Связаться с нами

Ю. В. Ніколенко

Основи економічної теорії

Підручник

Київ
ЦНЛ
2003

На главную
Основи економічної теорії. Ніколенко Ю. В.
§ 1. НЕОБХІДНИЙ ПРОДУКТ І ПРИНЦИПИ ЙОГО РОЗПОДІЛУ
Суть необхідного продукту
Необхідний продукт являє собою предметне, вречевлене втілення необхідної праці, відокремлену частину чистого продукту, яка забезпечує відтворення робочої сили трудящих, зайнятих продуктивною працею. За своєю натуральною формою - це насамперед сума матеріальних благ, споживання яких забезпечує відновлення працездатності робітника, певний рівень його кваліфікації та утримання непрацездатних членів його сім'ї.
Однак, на нашу думку, зводити необхідний продукт лише до матеріальних засобів, як це робить державна статистика, не можна.
Працівники споживають не лише матеріальний продукт, а й різні послуги сфери побуту, охорони здоров'я, освіти, транспорту, зв'язку, що є галузями нематеріального виробництва.
Для підтримання життєдіяльності працівника за сучасних умов дедалі важливішим стає також задоволення його духовних потреб, причому частка останніх у бюджеті трудящих зростає.
Отже, необхідний продукт слід розглядати як суму матеріальних і духовних благ та різноманітних послуг, які створюються й споживаються працівниками сфер матеріального і нематеріального виробництва.
Необхідний продукт не може бути сталою величиною. Він залежить від розвитку продуктивних сил суспільства і досягнутої продуктивності праці, рівня кваліфікації (більш складна праця створює більшу вартість, у тому числі й вартість необхідного продукту), культурно-освітнього рівня працівників, який стимулює зростання в необхідному продукті частки духовних благ, тощо.
В Україні за умов командно-адміністративної системи формування і розподіл необхідного продукту були цілковито деформовані. Теоретично за наявності суспільної власності на засоби виробництва він має належати трудящим. Проте на практиці необхідний продукт, як і весь національний доход, спочатку привласнювався державою, а вже потім розподілявся між трудовими колективами.
Тоталітарна держава здійснювала твердий контроль за розподілом матеріальних благ, встановлюючи конкретні норми їх надходження різним категоріям громадян. Якщо у правовій державі розподільчі відносини регулюються законами (наприклад, мінімальна зарплата встановлюється державою на рівні, що відповідає мінімальній межі вартості робочої сили), то командно-адміністративна система керувалася суб'єктивними уявленнями про рівень необхідного продукту, який у вигляді засобів існування мав надходити в розпорядження трудящих.
Мінімізація необхідного продукту, усереднювання доходів та їхня тривала стабілізація призвели до зрівнялівки в оплаті праці. Періодичні, об'єктивно необґрунтовані надбавки в оплаті праці, що переслідували явно політичні цілі, встановлення розгалуженої системи привілеїв і пільг для окремих категорій громадян - ось далеко не повний перелік елементів розподільчої політики тоталітарної держави. Певний час вона підтримувала ілюзію рівності, соціальної справедливості в нашому псевдосоціалістичному суспільстві. Поступово дедалі більше виявлялася розбіжність в інтересах трудящих і держави, що негативно впливало на суспільне виробництво, на рівень життя, який виявився значно нижчим, ніж у капіталістичних країнах.
Принципи розподілу необхідного продукту Як уже зазначалося, одним із принципів розподілу необхідного продукту є розподіл за вартістю робочої сили. Такий розподіл лежав в основі формування заробітної плати за умов домонополістичного капіталізму. Важливу роль відіграє він і на сучасному етапі, проте, як свідчить практика, у відносинах між робітниками і капіталістами дедалі поширенішою стає практика так званого вільного найму робочої сили. Розподіл необхідного продукту за такої системи найму здійснюється як за принципом відшкодування необхідних життєвих засобів існування робітника і його сім'ї, так і з урахуванням якості праці кожного індивіда. Враховується праця висококваліфікована, що дає продукт великої вартості. Беруться також до уваги нестандартні умови роботи тощо. Отже, поступово набирає чинності принцип оплати за працею, хоча тривалий час у вітчизняній економічній літературі він трактувався тільки як соціалістичний.
Зміст закону розподілу за працею досить детально розглядали радянські економісти. Суть його можна коротко сформулювати так: від кожного - за здібностями, кожному - за працею. Цей закон можна назвати ще законом розподілу за кількістю та якістю праці. Кількісними вимірами праці слугують її тривалість, що виражається в годинах робочого часу, та рівень її інтенсивності. Якісними характеристиками є кваліфікація робітника, складність та умови праці, які передбачають підвищення затрат мускульної чи нервової енергії, негативний вплив зовнішнього середовища на здоров'я людини, непривабливість певного виду праці, відповідальність, народногосподарське значення галузі.
Такий розподіл передбачає, звичайно, досить значну матеріальну нерівність індивідів, бо вони мають різну фізичну силу, кваліфікацію, досвід і стан здоров'я. Проте ця нерівність справедливіша за так звану зрівнялівку, коли оплата "підганяється" до певного рівня, внаслідок чого однаково винагороджується праця різної складності, а недбайливий робітник одержує незароблену частину продукту, експлуатуючи у такий спосіб здібніших і працьовитіших.
Отже, реалізація закону розподілу за кількістю та якістю праці - явище позитивне, але, на жаль, у наших умовах поки що нездійсненне. По-перше, держава не може забезпечити всім працівникам такі умови, такі робочі місця, де кожний якнайповніше виявив би свої здібності. Для цього у нас ще низька технічна оснащеність виробництва, недостатній освітній і кваліфікаційний рівні працівників. Тому й принцип "від кожного - за здібностями" нереальний.
По-друге, розподіл за працею передбачає одночасне врахування як затрат праці, так і її результатів. Можна врахувати в оплаті праці відпрацьований час, виконання норм виробітку, кваліфікацію тощо, але затрати праці, що відповідають суспільним вимогам, визначає лише ринок. Він може не прийняти продукт (низька якість, застарілий асортимент, перевиробництво), може визнати рівень індивідуальних затрат праці нераціональним, високим чи, навпаки, низьким порівняно із суспільною (ринковою) оцінкою. Отже, навіть рівні затрати праці на різних підприємствах мають неоднакову віддачу внаслідок ринкової реалізації. Тому підприємства реалізуючи принцип "кожному - за працею", повинні виходити із ринкової оцінки своєї діяльності. Оскільки ж у нашій країні ринкові товарні відносини деформовані, спотворені, то за їх допомогою не можна визначити трудовий внесок кожного. Розподіл за працею фактично втратив свою об'єктивну основу - працю, внаслідок чого набув суб'єктивного характеру. Це, в свою чергу, послугувало стимулятором розгортання інфляції.
На нашу думку, дорогу волюнтаристській практиці розподілу відкрило необґрунтоване ігнорування за умов командно-адміністративної системи вартості товару робоча сила як об'єктивного елемента в формуванні оплати праці. Саме цей елемент має бути врахований при розрахунках прожиткового мінімуму, мінімального споживчого бюджету. Суб'єктивний підхід до визначення цих показників не давав можливості відтворювати робочу силу на належному рівні, що саме по собі вже означає наявність у країні відносин експлуатації. Всі ці деформації має усунути економічна реформа, передавши функції суб'єкта розподілу з рук апарату в руки трудових колективів. Держава як регулюючий і координуючий центр повинна контролювати прожитковий мінімум і, здійснюючи перерозподіл доходів, бути гарантом соціальної захищеності трудящих.
bigmir)net TOP 100