Реклама на сайте Связаться с нами

Ю. В. Ніколенко

Основи економічної теорії

Підручник

Київ
ЦНЛ
2003

На главную
Основи економічної теорії. Ніколенко Ю. В.
§1. ОСОБЛИВОСТІ ТА РОЗВИТОК ПІДПРИЄМНИЦТВА В СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ
Природні особливості сільськогосподарського виробництва
У сільському господарстві земля є головним засобом виробництва. На відміну від інших засобів виробництва за умови правильного використання земля постійно відновлює свою родючість, якісно поліпшується, її природна родючість неоднакова в різних природно-кліматичних умовах. Тому в землеробстві праця однакової кваліфікації і фондоозброєності дає різні результати залежно від природних умов, тобто продуктивність праці тут визначається передусім продуктивністю природних факторів.
Вплив природних факторів на результати виробництва можна обмежити шляхом розвитку продуктивних сил. Йдеться про економічну родючість, підвищення якої досягається через раціональне використання землі, систематичне впровадження нових технологій, досягнень науки і техніки, поліпшення культури землеробства тощо.
Таким чином, у землеробстві економічний процес відтворення незалежно від його суспільного характеру завжди взаємодіє з природним. Тому підприємець повинен добре знати і вміло використовувати не тільки економічні закони, а й закони природо. Адже тут об'єктом діяльності людини є живі організми: рослини і тварини; їх біологічні процеси протікають за певними законами природи, а вплив людини на ці процеси обмежений. У сільському господарстві неможливо прискорити виробничий процес, як у промисловості. Наприклад, час виробництва озимої пшениці становить 10місяців. Процес праці переривається в проміжках між посівом, внесенням добрив, весняним боронуванням і збором урожаю. Звідси - повільний оборот виробничих фондів, зумовлений великою різницею між часом виробництва і робочим періодом.
Особливістю сільськогосподарського виробництва є його сезонність. У певних межах її можна згладжувати шляхом виготовлення продуктів, які мають неоднакові час виробництва і робочий період. Йдеться про таку організацію виробництва, яка поєднує основні й допоміжні галузі, промислові підприємства і промисли залежно від економічних і природних умов.
У сільському господарстві також дуже важливим є своєчасне виконання робіт (наприклад, сівба, збір урожаю, догляд тварин з інтервалами, які визначаються природою, тощо). Якщо в промисловості несвоєчасне виконання технологічних операцій веде до затримки виготовлення продукції, то в сільському господарстві це призводить до прямих втрат продукції, погіршення її якості, великих втрат втіленої в неї праці. А це позначається на результатах підприємництва.
Науково-технічна революція здійснюється на основі ринкових механізмів, що в сільському господарстві, передбачає не просто використання техніки, а створення системи машин. Система машин повинна враховувати особливості й специфіку виробництва кожного виду продукції в їх поєднанні, виходячи з принципу максимального використання робочих машин, агрегатів, транспортних засобів. Дуже важливо також забезпечувати максимальну кількість необхідних засобів виробництва в критичні строки, з тим щоб виконати всі роботи в оптимальний період і не допустити втрат врожаю внаслідок, скажімо, затримки при посіві чи збиранні врожаю. Тому в сільському господарстві необхідна більша маса засобів виробництва, більш висока енергоозброєність праці.
У сільському господарстві підприємець обмежений вибором виробництва тих чи інших продуктів природними умовами і специфікою цієї галузі. Наприклад, високі врожаї коріандру, рицини, соняшнику і т. д. можна одержати в районах степу України. В Поліссі природні умови для них непридатні і дуже низька врожайність. Тут доцільніше вирощувати льон, картоплю і т. д. Підприємництво в сільському господарстві відрізняється і тим, що земля як особливий і обов'язковий засіб виробництва обмежена в просторі. Цей фактор поряд із зростанням потреб на продовольчі товари визначає необхідність інтенсифікації сільського господарства як основної форми виробництва.
Розвиток підприємництва в сільському господарстві
Нині здійснювана економічна реформа передбачає формування у сільському господарстві багатоукладної економіки. Насамперед необхідно перетворити колгоспи й радгоспи в повноцінних суб'єктів ринкових відносин, звести до мінімуму державне замовлення, надати право господарствам самостійно реалізувати продукцію. Трудовий колектив має стати реальним господарем землі і засобів виробництва, реалізовувати свої інтереси, розпоряджатися виробленою продукцією та одержаними доходами.
У сільськогосподарських підприємствах необхідно провести глибокі перетворення на основі широкого використання підряду, оренди, акціонерних, кооперативних та сімейно-індивідуальних форм. Доцільно використовувати колективно-пайові або пайові способи безпосереднього привласнення засобів та результатів виробництва. Їх суть полягає у тому, що земельні угіддя й основні виробничі фонди розподіляються між членами трудового колективу (з урахуванням трудового вкладу) на паї, на які нараховується частина одержаного прибутку. Селяни стають власниками, реальними співгосподарями засобів виробництва і його результатів, максимально заінтересованими в кінцевих результатах праці.
Це, однак, не виключає можливості функціонування інших форм організації сільськогосподарського виробництва, в тому числі ферм, селянських господарств) самостійних кооперативів і особистих підсобних виробництв. У Законі України "Про власність" підкреслюється, що всі форми власності є рівноправними, а держава створює умови для їхнього розвитку та захисту.
Сільськогосподарським підприємствам сьогодні потрібне реальне економічне й правове розкріпачення (захист від адміністративного свавілля, матеріально-технічна і фінансова підтримка, визнання їх повноцінними суб'єктами ринкових відносин), як і фермерам, селянським господарствам.
Будь-який суб'єкт підприємництва у сільському господарстві повинен мати право самостійно вибирати напрямок спеціалізації (з Урахуванням умов даного господарства), визначати перспективу й економічно ефективну структуру посівних площ та виробництва в цілому, включаючи розвиток підсобних підприємств та обслуговуючих цехів. Потрібна також свобода вибору партнера, Договірних взаємовідносин з суб'єктами ринку, форм організації та оплати праці. Без цього ні приватна, ні колективна власність не зробить селянина повноцінним господарем, тим більше що досвід розвинутих країн (Японії, США, Франції, Німеччини та ін.) свідчить: у господарській діяльності робить не форма власності, а підприємець, якому "дихає в потилицю" конкурент.
Сьогодні має місце протиставлення існуючих форм господарювання новим формам, а саме: колективних сільськогосподарських підприємств, з одного боку, та фермерських господарств, з іншого. Нерідко вихід вбачається в масовій приватизації. При цьому спостерігається захоплення силовим адміністративно-командним руйнуванням колективістської основи існуючих на селі відносин і вольовим (незважаючи на відсутність необхідних для того передумов) насадженням приватних селянських (фермерських) господарств та приватної власності на землю.
Однак, по-перше, фермерські господарства виробляють незначну частину сільськогосподарської продукції. Потрібно три-чотири роки для їх становлення як повноцінних товаровиробників: це час для забудови, придбання техніки, будівельних матеріалів, палива. Фермерські господарства не можуть негайно дати необхідну кількість продовольства для населення, а тому різкий і суцільний перехід до сімейних ферм був би катастрофічним для нашого суспільства.
По-друге, формування багатоукладної системи господарювання в аграрному секторі не слід здійснювати шляхом протиставлення різних форм власності, проводячи курс на одноукладність з безроздільним пануванням приватних форм привласнення. Суть багатоукладності полягає в тому, що всі елементи тісно пов'язані між собою, доповнюють один одного і сприяють розвиткові кожного. Без такої системи створюється не реальний, а формальний плюралізм форм власності і господарювання з непримиренними суперечностями й антагоністичною боротьбою. Уже сьогодні про це свідчать численні факти гострих конфліктів, що виникають у відносинах між орендними колективами, фермерськими господарствами, кооперативами, колгоспами й радгоспами.
Верховна Рада України прийняла ряд законів, які покликані створювати умови для розвитку різноманітних форм господарювання. Так, Закон "Про селянське (фермерське) господарство" визначає економічні, соціальні й правові основи створення та діяльності селянських (фермерських) господарств в Україні. Він гарантує право громадян на добровільне створення цих господарств, їх самостійність, рівність з іншими формами господарювання. Закон "Про колективне сільськогосподарське підприємство" визначає правові, економічні, соціальні й організаційні умови діяльності колективних сільськогосподарських підприємств.
Цей закон гарантує неприпустимість втручання держави в здійснення господарських функцій підприємства, обмеження його прав та інтересів з боку державної влади та управління, забезпечує рівні умови колективних сільськогосподарських підприємств з державними, селянськими (фермерськими) господарствами. Прийнятий Закон "Про плату за землю" визначає порядок, розміри, строки сплати земельного податку та орендної плати. Приймаються відповідні нормативні акти Кабінетом Міністрів.
Але на практиці відповідні законодавчі акти не забезпечені ні матеріально-технічними засобами, ні господарським механізмом розв'язання суперечностей і узгодження економічних інтересів різних суб'єктів господарської діяльності. Це породжує на селі фактично боротьбу різних соціальних груп і може призвести до величезних економічних, політичних і моральних втрат.
Перспективною є така структура організації аграрної сфери, яка не протиставляє, а навпаки, органічно поєднує різні уклади і форми господарювання. Оптимізація такої системи має здійснюватися поступово, в міру створення матеріально-технічної бази, виробничої та соціальної інфраструктури на селі. На кожному етапі мають бути свої критерії цієї оптимізації, слід вибирати надійний господарський механізм розв'язання суперечностей і узгодження економічних інтересів фермерських господарств, орендних колективів, кооперативів, переробних промислових підприємств, колгоспів та радгоспів.
Перехід до багатоукладної системи передбачає розширення приватного сектора, але формування цієї якісно нової системи займе тривалий час (близько 10 років). Протягом цього часу домінуючими у сільському господарстві зберігатимуться ті форми, які склалися раніше, тобто колгоспи й радгоспи. Вони виробляють переважну частину сільськогосподарської продукції, багато з них є високорентабельними. Що ж до відсталих господарств, то тут необхідна виважена політика. Передбачення про їхнє банкрутство - результат легкодумності. Оголошувати банкрутом можна самостійних господарів. Відсталі колгоспи й радгоспи не можуть сюди відноситися. Командно-адміністративна система довела їх до зубожіння, а тепер кидає в пащу жорсткого ринку. Це - насильницька політика щодо колгоспного селянства, яке задоволення своїх економічних і соціальних потреб сьогодні багато в чому пов'язує з колгоспним сектором економіки.
Таким чином, головною ланкою в соціально-економічній структурі села нині залишаються колгоспи і радгоспи. На них поки що "тримається" наше продовольче забезпечення. Вкладено величезні кошти, а продовольчої проблеми так і не розв'язано, бо в колгоспі працівники не є власниками майна і не заінтересовані в його збереженні й примноженні. Тому слід докорінно змінити виробничі відносини, сам характер діяльності сільськогосподарських підприємств. Люди повинні відчути себе господарями, тобто має відбутися в певному розумінні "роздержавлення" колгоспів і радгоспів. Необхідно поділити об'єкти власності, створені за роки існування господарств, і землю між усіма працівниками, з тим щоб вони стали власниками. І якщо працівник захоче вийти з колгоспу разом зі своєю сім'єю, то слід надати йому таку можливість.
На 1 квітня 1997 р. уже приватизовано 1,5 тис. радгоспів (86 відсотків від їх загальної чисельності), реформовано 9,3 тис. колгоспів (99 відсотків), паювання проведено у 9,2 тис. господарств (93 відсотки). Реформовано також відносини власності 4,7 тис. міжгосподарських формувань, що складає 56 відсотків.
Головною ж проблемою залишається поглиблення земельної реформи. На сьогодні сертифікати на право на земельну частку (пай) видано приблизно у 65 відсотках господарств, землі яких підлягають паюванню. Таким чином, Україна переходить до створення на основі частково реформованих сільськогосподарських підприємств нових організаційно-правових форм господарювання на засадах приватної власності на земельні паї. Йдеться про створення нових за своїм змістом колективних господарств.
Нині настає найвідповідальніший етап аграрної реформи, який приховує в собі можливість її дискредитації. Йдеться про те, що запровадження нових форм господарювання в масовому масштабі не має під собою реального економічного підґрунтя:
матеріально-технічної бази, ринкової інфраструктури, кваліфікованих підприємців. Сучасній технічній базі та існуючій структурі парку сільськогосподарських машин, які зорієнтовані на ведення крупного господарства, надзвичайно важко (якщо не зовсім неможливо) забезпечити всім необхідним тих, хто наважився на самостійне ведення господарства. Держава надає певну матеріальну і фінансову підтримку селянським господарствам. Така матеріальна і моральна підтримка потрібна всім суб'єктам господарства в аграрному секторі економіки. Це стосується і державних, і колективних підприємств: їхнє перетворення в приватні може відбутися в рамках закону, лише за відповідного волевиявлення членів трудових колективів і за обов'язкової націленості на задоволення їхніх інтересів і потреб, на реальне зростання ефективності виробництва.
Не менш важливо використати і такий досвід: у розвинутій соціально орієнтованій економіці кожен підприємець, коли починає займатися бізнесом, старанно відшукує нішу своєї господарської діяльності, яка б вдало вписувалася у крупний бізнес. Що стосується організації сільськогосподарських колективних господарств за сучасних умов, то альтернативними сегментами їхньої діяльності можуть бути такі, що доповнюють основне виробництво: переробка сільськогосподарської продукції, матеріально-технічне постачання, реалізація продукції, виробництво будівельних матеріалів і т. д. Подібна система організації основного виробництва і допоміжних виробництв фермерських і колективних господарств, безумовно, знімає ряд суперечностей, що виникають між окремими суб'єктами в аграрному секторі економіки.
Ринкова економіка розкриває широкі можливості для розвитку підприємництва. Однак було б неправомірним його зводити до малого і середнього бізнесу. Не слід забувати, що колгоспи й радгоспи були дискредитовані командно-адміністративною системою управління. Тому, незважаючи на тривалий період їхньої діяльності, вони не могли повністю виявити свої можливості. Сьогодні неможливо оцінити те, що давали колгоспи й радгоспи народу України, оскільки державні закупівельні ціни були чисто символічними, а основна маса сільськогосподарської продукції надходила за межі республіки.
Сьогодні основним поточним завданням аграрної політики є зупинення негативних процесів у цьому секторі економіки та забезпечення умов для нарощування виробництва сировини і продовольчих ресурсів.
bigmir)net TOP 100