Реклама на сайте Связаться с нами

В. С. Гопанчук

Сімейне право України

Підручник

Київ
Істина
2002

На главную
Сімейне право України. Гопанчук В. С.
§ 6. Поділ майна подружжя (частина 1)
Здійснення подружжям права спільної власності може призводити також до його припинення. Це можливо як за загально-правовими підставами (шляхом відчуження спільного майна за угодами іншим особам, його споживання, знищення тощо), так і за підставами, передбаченими сімейним законодавством, тобто за спеціальними підставами. Найпоширенішою спеціальною підставою припинення права спільної власності на набуте подружжям у період шлюбу майно є його поділ, у результаті якого встановлюється частка кожного з подружжя у спільному майні, відповідно до чого вчиняється його розподіл в натурі у порядку, встановленому ст. ст. 28, 29 КпШС України.
Поділ спільного майна здійснюється або добровільно шляхом укладення подружжям відповідної цивільно-правової угоди, у тому числі з нотаріальним посвідченням, або у судовому порядку на вимогу одного із подружжя чи на вимогу інших осіб у зв'язку зі зверненням стягнення на їх майно (ст. 31 КпШС України). Крім того, ст. ст. 34, 38 Закону України "Про нотаріат" передбачено, що державними нотаріальними та консульськими установами України можуть вчинятися відповідні нотаріальні дії, у тому числі такі як видача свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, що вчиняється в порядку, встановленому Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.
Нині подружжя як фізичні особи або як суб'єкти підприємництва можуть мати у власності будь-яке майно, за винятками, встановленими законом, а тому нотаріуси при вчиненні нотаріальних дій щодо спільного майна подружжя і суди при розгляді спорів щодо такого майна мають враховувати наявність відповідних доказових документів щодо правового режиму роздільного чи спільного майна подружжя. Поділ майна подружжя є одним із спеціальних способів припинення їх права спільної сумісної власності на все нажите ними в період шлюбу майно або лише на його частину. В сімейному законодавстві відсутнє визначення поняття поділу спільного майна подружжя. В ст. ст. 28, 29 КлШС України, ст. ст. 70,'71 нового СК України лише встановлюється порядок визначення розміру часток кожного з подружжя у спільному майні та порядок його поділу.
З позицій цивілістичного вчення про угоди добровільний поділ спільного майна подружжям можна було б визначити як угоду (дії), спрямовану на припинення режиму спільності на майно, нажите громадянами, які перебувають або перебували у шлюбі. У ЦК УРСР відсутнє будь-яке посилання на існування такої угоди. Однак за цивільним законодавством цивільні права і обов'язки виникають з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать. І хоч у сімейному законодавстві поділ спільного майна подружжя прямо не визначається угодою, але важко віднайти вагомі аргументи, щоб заперечити у таких діях подружжя наявність ознак угоди, яка, щоправда, має комплексний характер, оскільки водночас є цивільно-правовою і сімейно-правовою. Подружжя, як і усі інші громадяни, є повноцінними суб'єктами цивільних правовідносин, якщо вони вступають у правовідносини щодо об'єкта цивільних прав, яким, безумовно, є майно, що належить їм на праві спільної власності.
Як вже зазначалося, поділ спільного майна подружжя може здійснюватися в добровільному або судовому порядку. В юридичній літературі в обох випадках такий поділ майна розглядається як підстава припинення права спільної власності подружжя, з чим не можна не погодитись, адже з проведенням реального поділу спільного майна подружжя перестає бути його співвласниками. Однак у сучасній цивілістичній науці судовий поділ майна запропоновано розглядати також як засіб захисту прав співвласників або третіх осіб.
Тобто поділ спільного майна подружжя може відігравати подвійну роль, адже у разі його здійснення у судовому порядку він відповідно до ст. 6 ЦК УРСР є засобом захисту цивільних прав, зокрема права власності подружжя як співвласників. Це обумовлено тим, що за допомогою позову одного з подружжя про поділ спільного майна подружжя-позивач може набути самостійне право приватної власності на виділену йому частку майна, щодо якої він може одноособове на власний розсуд здійснювати правомочності власника.
З такою думкою можна погодитись, але з певним застереженням. Річ у тім, що судовий поділ спільного майна подружжя може вважатися засобом захисту їх права власності, якщо він здійснюється за позовом одного з них. У тих же випадках, коли позов про поділ спільного майна здійснюється на вимогу третіх осіб з метою звернення стягнення на частку у спільному майні подружжя-боржника, він є засобом захисту майнових прав цих третіх осіб, а не подружжя.
Врешті потреба у поділі спільного майна подружжя може виникнути у зв'язку з необхідністю звернення стягнення на частку в такому майні за борговими зобов'язаннями одного з них або з необхідністю застосування конфіскації за винесеним щодо одного з подружжя вироком. Тобто за таких обставин поділ спільного майна подружжя вже є засобом захисту майнових прав чи інтересів третіх осіб, у тому числі держави.
Якщо ж поділ спільного майна здійснюється подружжям, то постає питання про його правову природу в системі цивільно-правових договорів, про порядок його проведення тощо. На наш погляд, є досить підстав розглядати поділ спільного майна подружжям як самостійний цивільно-правовий договір, за яким кожна з сторін (подружжя) зобов'язується надати одна одній певну частку майна з належної їм спільної власності на відповідних умовах. Якщо подружжя поділили майно у рівних частках, то відсутні ознаки оплатності договору, оскільки кожен з них за такого поділу одержує майно у розмірі, передбаченому законом. Тобто у такому разі поділ спільного майна є безоплатною угодою. Іншою може бути оцінка поділу спільного майна у нерівних частках. Тут можна лише припустити, що той з подружжя, хто погоджується надати другому з них більшу частку в спільній власності, фактично вчиняє в частині майна, що перевищує половину всього спільного майна, дії, які за своїми юридичними ознаками можуть бути близькими до відносин дарування. У зв'язку з цим може постати питання про форму угоди про поділ майна в рівних частках.
Чинне сімейне та цивільне законодавство не містить положень про порядок оформлення угод про поділ майна між подружжям. Ця проблема є актуальною і щодо поділу (виділу) спільного майна і між іншими особами, які є співвласниками, адже і в цих випадках дане питання не знайшло свого законодавчого врегулювання. Безумовно, у такому разі цілком логічно на угоди про поділ між співвласниками спільного майна поширити загальні положення цивільного законодавства про укладення угод в усній, письмовій (простій та нотаріальній) формах. Цілком очевидно, що об'єкти нерухомості можуть бути поділені подружжям лише за нотаріально посвідченою угодою. Однак, на наш погляд, такий висновок, хоч і є юридичне коректним, але водночас може бути підданий критиці опонентами, зокрема з підстав відсутності законодавчого визнання поділу подружжям спільного майна угодою. У новому СК України, на жаль, це положення не знайшло свого відображення. У ст. 69 СК лише зазначається, що договір про поділ нерухомого майна (його виділ) має бути нотаріально посвідчений. Ця норма є правильною, оскільки і нині такі договори нотаріально посвідчуються в силу вимог цивільного законодавства, але вона не вирішує в цілому проблем оформлення угод про поділ спільного майна подружжя.
Звичайно, що при поділі подружжям спільного майна може виникнути питання про межі їх свободи у визначенні розміру часток у цьому майні та порядку проведення поділу. Чинним законодавством України не встановлено конкретних вимог для поділу спільного майна подружжя за їх обопільною згодою. Сімейним законодавством встановлено правові засоби поділу спільного майна подружжя лише в судовому порядку (ст. ст. 28-29 КпШС). В юридичній літературі вважається, що подружжя має право добровільно поділити спільне майно, на свій розсуд визначити розміри часток, порядок і спосіб його поділу.
Дійсно, немає ніякого законодавчого підґрунтя та юридичних аргументів для того, щоб не визнавати за подружжям право на вільний поділ спільного майна. Чоловік і дружина, як і будь-які інші суб'єкти цивільних правовідносин, мають право на свободу договору. Однак це аж ніяк не означає, що договір між подружжям про поділ спільного майна не може бути оспорений. На наш погляд, договір поділу спільного майна подружжя може бути визнаний, як і будь-який інший договір, недійсним за підставами, встановленими ЦК УРСР, згідно з яким недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемляє особисті або майнові права неповнолітніх дітей. Цю норму, на наш погляд, необхідно розуміти так, що недійсною має вважатися угода, яка не відповідає не лише ЦК, але й вимогам інших законів, у тому числі сімейно-правових. Тому, оскільки чинне шлюбно-сімейне законодавство не забороняє подружжю ділити належне їм спільне майно на власний розсуд, встановлення угодою подружжя нерівних часток само по собі не може бути підставою для визнання її недійсною. Водночас, якщо угода подружжя про поділ майна в нерівних частках була укладена внаслідок омани, насильства, погрози або з порушенням інших вимог, передбачених законодавством, вона може бути визнана недійсною.
Законодавець не передбачає обов'язкового нотаріального посвідчення угод подружжя про поділ їх спільного майна. Таку форму вони можуть обрати за власним бажанням або обмежитись усною чи простою письмовою формою залежно від суми угоди. Звичайно, що поділ спільного жилого будинку (квартири) чи іншого об'єкта нерухомості має оформлятися нотаріально. Нотаріальне оформлення таких угод має бути обов'язковим, незважаючи на те, що в чинному законодавстві відсутня норма, яка б прямо зобов'язувала подружжя нотаріально посвідчувати договори поділу майна, угоди з якими вимагають такого посвідчення, але з введенням в дію СК України така норма вже буде (ст. 69).
Нотаріально не посвідчений договір поділу спільного майна подружжя не може забезпечити реалізацію ними прав, що випливають з цього договору, адже формально власником об'єкта нерухомості буде вважатися той з подружжя, хто ним зазначений у відповідному правовстановлюючому документі чи зареєстрований в органах бюро технічної інвентаризації. Між тим, у Переліку правовстановлюючих документів, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на об'єкти нерухомого майна, доданого до Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на об'єкти нерухомого майна, договори поділу спільного майна подружжя чи інших співвласників взагалі не передбачені як правовстановлюючі документи, необхідні для реєстрації права власності на об'єкти нерухомості. Очевидно, таку ситуацію можна пояснити відсутністю у цивільному, сімейному та нотаріальному законодавстві норм про обов'язковість нотаріального посвідчення такого роду угод, хоча з правової точки зору існує потреба у введенні таких норм.
Так, незважаючи на наявність договору про поділ спільного майна, оформленого у письмовій формі, у третіх осіб так чи інакше будуть виникати сумніви щодо права власності на частину об'єкта нерухомості, зареєстрованого на ім'я одного з подружжя. Нічого не може змінити у цих сумнівах і існуюча в сімейному праві презумпція спільності набутого подружжям у період шлюбу майна та рівності їх прав на це майно, адже дана презумпція має юридичне значення переважно для судового розгляду спорів, що виникають між подружжям. Не можна не враховувати і тієї обставини, що поділ подружжям спільного об'єкта нерухомості фактично змінює його правовий режим. Більш того, у разі встановлення договором поділу нерівних часток такий договір буде мати усі ознаки договору відчуження нерухомого майна, який потребує обов'язкового нотаріального посвідчення. Тому цілком логічним може бути висновок про те, що коли законодавець встановлює обов'язкову нотаріальну форму для договорів відчуження нерухомості, то таку ж форму законодавець має встановити і для договорів про поділ подружжям їх спільного об'єкта нерухомості. Тому з урахуванням усього викладеного вважаємо за необхідне підтримати правило СК про нотаріальне посвідчення угод про поділ нерухомого майна.
Від поділу подружжям спільного майна необхідно чітко відрізняти дії, пов'язані із видачею державними нотаріальними конторами (консульськими установами) свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя. На жаль, у чинному законодавстві не визначені правові наслідки одержання подружжям такого свідоцтва, а також його вплив на правовий режим майна, зазначеного у свідоцтві. В Законі України "Про нотаріат", як вже зазначалося, лише передбачено право державних нотаріальних контор (консульських установ) видавати подружжю свідоцтво про право власності на частку у спільному майні. Така невизначеність правових наслідків даної нотаріальної дії дала підставу фахівцям у галузі нотаріального права стверджувати, що вчинення цієї нотаріальної дії дозволяє подружжю визначити частку кожного з них у майні, яке має статус спільного сумісного майна подружжя, тобто перевести це майно у часткову власність і в такий спосіб надати кожному з них право розпоряджатися самостійно вже належною йому часткою майна. Безперечно, в умовах законодавчої неврегульованості цих відносин висловлена думка має право на існування. Однак з нею не можна беззастережно погодитись, адже ситуація насправді є значно складнішою.
Так, якщо навіть припустити, що видача свідоцтва на частку у спільному майні подружжя призведе до виникнення між ними спільної часткової власності, то і у цьому випадку кожен з подружжя може не набути абсолютно самостійного права на свій розсуд розпоряджатися часткою у спільній частковій власності, оскільки відповідно до ст. 113 ЦК УРСР володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності проводиться за згодою всіх учасників, а при відсутності згоди - спір вирішується судом. На наш погляд, одержання свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя може бути спрямоване на ліквідацію як спільної сумісної, так і спільної часткової власності, особливо коли свідоцтво видається на конкретне ділиме майно, яке кожен з подружжя отримав у власне володіння.
Порядок видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя встановлений главою 4 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Відповідно до цієї Інструкції нотаріус на підставі спільної заяви подружжя видає одному або кожному з них свідоцтво про право власності на частку в спільному майні, набутому ними за час шлюбу (п. 126). При цьому, якщо до складу майна, на частку в якому видається свідоцтво, входить майно, що підлягає реєстрації, нотаріус вимагає подання документів, які підтверджують право власності подружжя, а щодо жилих будинків та іншого нерухомого майна (за винятком земельних ділянок) - також довідку-характеристику БТІ. Про видачу свідоцтва про право власності на нерухоме майно робиться відмітка на правовстановлюючому документі (п. 127). Саме наявність такої відмітки на правовстановлюючому документі дає певні юридичні підстави вважати, що у такій ситуації дійсно начебто здійснюється трансформація спільної сумісної власності у спільну часткову власність подружжя. Однак така трансформація правового режиму має ґрунтуватися не на Інструкції як нормативно-правовому акті чи на науковому її тлумаченні, а на законі, оскільки згідно зі ст. 92 Конституції України виключно законами України визначається правовий режим власності.
Необхідність у законодавчому врегулюванні відносин щодо видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя зумовлена ще й тим, що сама по собі нотаріальна процедура його видачі є такою розпливчатою і неоднозначною, що безпосередньо не визначає правову природу цих відносин. У даному випадку можна лише припустити, що, звертаючись до нотаріуса із заявою, подружжя тим самим начебто висловлює свою волю на укладення угоди щодо поділу їх спільного майна, хоч фактично вони можуть і не бажати припинення права спільної сумісної власності. Невипадково в нотаріально-правовій літературі зазначалося, що не можна погодитись із положенням п. 126 Інструкції, згідно з яким на підставі спільної письмової заяви подружжя про видачу свідоцтва здійснюється розподіл спільного майна, оскільки заява не може замінити договірні відносини, які фактично мають тут місце. У зв'язку з цим автори рекомендують нотаріусам запрошувати подружжя для складання проекту договору і наступної видачі свідоцтва. Однак автори такої думки так і не дали відповідь на питання про послідовність юридичних дій щодо видачі свідоцтва та укладення угоди про розподіл спільного майна та визначення його подальшого правового режиму.
На наш погляд, ця проблема не може бути вирішена в межах нотаріального права, завданням якого є визначення процедури вчинення нотаріальних дій. Підстави видачі свідоцтва про право на частку в спільному майні подружжя та правовий режим майна, щодо якого видається свідоцтво, повинні визначатися сімейним законодавством.
Нині лише в Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (п. 128) певним чином визначено процедуру видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні у разі смерті одного з подружжя. Таке свідоцтво видається на половину спільного майна на підставі письмової заяви пережитого подружжя з наступним повідомленням спадкоємців померлого, які прийняли спадщину. У повідомленні, яке надсилається спадкоємцям померлого, що прийняли спадщину, зазначається склад спільного майна подружжя, на частку якого другий з подружжя, що є живим, просить видати свідоцтво, а також роз'яснюється право на звернення до суду у разі оспорювання спадкоємцями майнових вимог пережитого подружжя.
Як вже зазначалося раніше, поділ майна може здійснюватися подружжям добровільно на власний розсуд або в судовому порядку. Добровільний поділ спільного майна фактично є правовою формою реалізації подружжям правомочностей співвласників. Однак, якщо подружжя не змогло досягти згоди щодо угоди про поділ спільного майна, кожен з них має право звернутися до суду з відповідним позовом. При розгляді таких позовів суд має дотримуватися правил, передбачених чинним законодавством.
Відповідно до ст. 29 КпШС України, якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми.
З наведеної норми вбачається, що суд може застосувати будь-який із трьох варіантів поділу спільного майна подружжя, що залежить від особливостей речового складу майна. Не може суперечити закону одночасне застосування судом усіх трьох варіантів поділу майна, тобто одну частину речей поділити в натурі, другу частину розподілити між подружжям з врахуванням їх вартості, третю частину конкретних речей присудити в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з них його частку грішми. При застосуванні перелічених способів поділу суд відповідно до ст. 29 КпШС України має брати до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.
Однак судовий поділ майна не може відбутися без попереднього визначення часток кожного з подружжя у спільному майні. Тобто суд має насамперед визначити їх частки у спільній власності і лише після цього вирішувати питання про поділ майна. Звичайно, це не означає, що спершу має подаватися позов про встановлення часток у спільній власності, а після його розгляду необхідно звертатися до суду з новим позовом про поділ спільного майна. Цивільно-процесуальне законодавство дозволяє об'єднувати в одній позовній заяві кілька вимог, пов'язаних між собою. На наш погляд, саме така пов'язаність існує в позовних вимогах про визначення часток між подружжям та поділ їх спільного майна, оскільки за своїм правовим змістом вони є однорідними. Більш того, як правило, юридичне неможливо взагалі здійснити поділ спільного майна подружжя без визначення у ньому часток кожного з подружжя, особливо тоді, коли один з подружжя звертається з вимогою збільшити розмір його частки. Власне, і в усіх інших випадках суд так чи інакше змушений констатувати наявність у обох із подружжя права на 1/2 права власності у спільно нажитому майні, керуючись презумпцією його спільності, встановленою шлюбним законодавством.
Між тим, як свідчить судова практика, позивачі переважно звертаються з позовами лише про поділ чи розподіл спільного майна, за якими суд не лише виносить рішення про поділ (розподіл) майна, але і про визначення часток подружжя у ньому.
В окремих позовних заявах позивачі звертаються безпосередньо з вимогою про поділ майна у нерівних частках.
Так, у березні 1995 року 3. пред'явила позов до М., в якому просила суд провести поділ майна, виділивши їй при цьому половину будинку і грошову компенсацію за половину автомобіля.
Тобто в таких позовах фактично ототожнюються вимоги про поділ спільного майна та визначення часток подружжя у цьому майні, незважаючи на те, що шлюбно-сімейне законодавство підстав для такого ототожнення не дає. Так, у ст. 28 КпШС України записано, що у разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. Це означає, що поділ майна суд може здійснити після визначення ідеальної частки кожного з подружжя у їх спільній власності. Однак навіть якщо жоден з подружжя не вимагає збільшення розміру своєї частки, суд зобов'язаний провести поділ спільного майна у рівних частках. Очевидно, створенню такої дещо неоднозначної правової ситуації сприяло розміщення положень про розмір часток подружжя та про поділ їх спільного майна в двох окремих статтях КпШС України (ст. ст. 28, 29). Думається, що усунення такої двозначності у врегулюванні цієї ситуації можливе шляхом внесення до норми ст. 29 КпШС України застереження про необхідність проведення поділу майна подружжя відповідно до встановлених подружжям або судом часток.
Чинний КпШС України передбачає можливість відходу суду від принципу рівності часток. Так, згідно зі ст. 28 КпШС в окремих випадках суд може відійти від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. І. Жилінкова перелічені обставини для відходу від начала рівності часток подружжя розглядає як підстави, за якими частка одного з подружжя може бути збільшена, і водночас стверджує, що в сімейному законодавстві не встановлені підстави для зменшення частки одного з подружжя у спільному майні. Такі твердження вимагають певних застережень. По-перше, перелічені в ст. 28 КпШС обставини, що дають суду право відходити від принципу рівності часток у спільному майні, можуть вважатися лише умовно загальними підставами для збільшення частки одного з подружжя, оскільки вони не містять конкретних фактів, що мають враховуватися судом у такій ситуації. По-друге, перелічені в ст. 28 КпШС обставини, враховані судом для відходу від принципу рівності часток для одного з подружжя, є загальною підставою для збільшення його частки і водночас загальною підставою для зменшення частки другого з них.
Відсутність у сімейному законодавстві конкретних підстав для відходу від принципу рівності прав подружжя на спільне майно активно компенсовувалася відповідним формуванням позицій з розгляду справ цієї категорії у судовій практиці радянського і сучасного періодів. Зокрема, ще в п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 червня 1973 р. № 6 "Про деякі питання, що виникли в судовій практиці по застосуванню Кодексу про шлюб та сім'ю УРСР" (втратила чинність) було записано, що відходячи від начала рівності часток подружжя або визначаючи спосіб поділу їх спільного сумісного майна на підставі ст. ст. 28 і 29 КпШС України, суди повинні в рішеннях зазначати, які саме інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу, при цьому враховані. Із цих роз'яснень однозначно випливає, що суд має враховувати не саму наявність на вихованні у одного з подружжя неповнолітніх дітей, а їх конкретні потреби у збільшенні частки його матері (батька).
Такий підхід до визначення часток у спільному майні подружжя знайшов підтримку у судовій практиці періоду незалежності України. Зокрема, у справі за позовом 3. до М. про поділ спільного майна президія Вінницького обласного суду у своїй постанові від 7 березня 1996 р. зазначила, що при вирішенні спору про поділ спільного майна подружжя суд повинен враховувати внески в його надбання, зроблені одним з подружжя за рахунок його роздільного майна, і зазначати в рішенні, які саме інтереси когось із подружжя або їх неповнолітніх дітей він взяв до уваги, відступаючи від начала рівності часток подружжя.
Неврахування відповідних інтересів дітей або одного з подружжя розглядається як підстава для скасування судового рішення. Однак така категоричність вищих судових інстанцій певною мірою є сумнівною. Справа в тому, що норму ст. 28 КпШС не можна визнати конструктивно вдалою, оскільки в ній, по-перше, не визначені конкретні інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу для відходу від начала рівності часток у спільному подружньому майні, по-друге, в ній зазначено лише, що "в окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя", тобто у такій редакції наведена норма не зобов'язує суди відходити від начала рівності часток на користь одного з подружжя. Тому вважаємо за доцільне в новому сімейному законодавстві дати орієнтовний перелік інтересів неповнолітніх дітей та одного з подружжя, які суд має враховувати при відході від начала рівності часток у спільній власності подружжя. Такі інтереси можуть бути обумовлені необхідністю забезпечення лікування та догляду неповнолітніх дітей чи одного з подружжя, неможливістю задоволення за рахунок рівної частки у житлі житлових інтересів дітей. На наш погляд, коло підстав для збільшення частки одного з подружжя не має бути надто широким, і їх перелік не повинен підлягати розширеному тлумаченню. При цьому не повинні істотно ущемлюватися інтереси другого з подружжя, частка якого зменшується.
Показовою в цьому аспекті є справа за позовом М. до П. про розірвання шлюбу та визнання права власності на половину будинку. Позивач, зокрема, зазначав, що в період перебування в шлюбі він з відповідачкою придбали в м. Черкаси 2/5 частини будинку, від шлюбу мають двох дітей, на утримання яких він сплачує аліменти. Рішенням народного суду м. Черкаси позовні вимоги М. були задоволені. Голова Верховного Суду України на це рішення вніс протест до президії Черкаського обласного суду, яка протест задовольнила. У своїй постанові від 15 лютого 1973 р. президія Київського міського суду, зокрема, зазначила, що протест підлягає задоволенню, оскільки згідно зі ст. 28 КпШС України суд може відійти від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Визнаючи частки кожної із сторін рівними, суд не мотивував, чому він не взяв до уваги те, що з відповідачкою залишилося проживати двоє неповнолітніх дітей та чому не вважав за можливе відійти від начала рівності часток подружжя. Відповідачка ж посилалася на те, що площа спірної частини домоволодіння становить усього 23 м2 і поділ її на дві частини значно ущемляє інтереси дітей, оскільки площа 17 м2 не є достатньою для проживання трьох осіб, а позивач проживає в комунальній квартирі і не має потреби в житлі.
На підставі викладеного президія Черкаського обласного суду постановила протест заступника Голови Верховного Суду України задовольнити, справу в частині поділу будинку направити на новий розгляд.
Аналіз наведеної справи дає підстави для висновку про те, що суд має аргументувати не лише відхід від начала рівності часток, але і відмову в збільшенні частки одного з подружжя.
Якщо порівнювати запропоновані новели нового СК України з чинними нормами КпШС України, то можна віднайти чимало вразливих місць у СК.
Так, ст. 70 СК України встановлені правові засади визначення розміру часток подружжя у спільному майні при його поділі. Зберігаючи в СК запроваджений за радянських часів принцип рівності часток подружжя у спільному майні при його поділі, законодавець передбачив разом з тим чимало підстав для відходу від цього принципу.
Відповідно до п. 2 ст. 70 СК при вирішенні спору про поділ майна суд може відійти від засад рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. Крім того, за рішенням суду частка майна дружини (чоловіка) може бути збільшена, якщо з нею (ним) проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку (п. З ст. 70 СК).
Аналіз наведених положень дає підстави для зауважень щодо їх змісту. По-перше, звертає на себе увагу факт введення до СК надто широкого кола підстав для відходу судом при поділі спільного майна подружжя від принципу рівності їх часток. Вважаємо, що надмірна кількість таких підстав лише руйнує засади рівних прав подружжя на створену ними спільну сумісну власність.
По-друге, якщо ст. 28 КпШС надає суду право враховувати певні інтереси неповнолітніх дітей, то в новому СК України запропоновано збільшувати частку одного з подружжя за умови, що з ним "проживають діти". Між тим сам по собі факт проживання неповнолітньої дитини з одним із батьків, на наш погляд, ще аж ніяк не засвідчує нагальну потребу в збільшенні частки такого батька у спільному майні, якщо інтереси цих дітей можуть бути цілком задоволені за рахунок рівної частки У спільному майні. Тому в п. 3 ст. 70 СК доцільно було б врахувати цю обставину і записати, що "за рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо цього вимагають інтереси неповнолітніх дітей".
По-третє, редакція п. 2 ст. 70 СК, який передбачає можливість відходу від принципу рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї, може давати підстави для неоднозначного і надто довільного тлумачення.
Між тим, зміст наведеної статті не є абсолютно новим для законодавчої практики. Так, у СК Російської Федерації 1995 р. вміщена майже ідентична норма, яка певною мірою сформувалася ще за радянських часів. У Кодексі про шлюб та сім'ю РРФСР 1969 р. передбачалося, що частка одного з подружжя, зокрема, може бути збільшена, якщо другий з подружжя ухилявся від суспільне корисної праці або витрачав спільне майно на шкоду інтересам сім'ї. Однак шлюбно-сімейне законодавство Української РСР подібної норми не містило. Незважаючи на це, І. Жилінкова висловила думку, що права подружжя на майно не можуть бути рівними у разі недобросовісної поведінки одного з них, і відповідно вважає правильною судову практику, яка визнає підставами для зменшення частки одного з подружжя такі обставини, як витрачання коштів на шкоду інтересам сім'ї, укладення угод щодо розпорядження спільним майном всупереч волі другого з подружжя, зловживання спиртними напоями чи наркотичними речовинами, безпідставне ухилення від праці тощо. Звичайно, позиція автора є правильною в частині тих підстав, які закріплені в російському сімейному законодавстві. Однак не можна беззастережно погодитись з підтримкою української судової практики, яка йшла інколи шляхом російських судів, хоч і не мала для цього достатнього законодавчого підґрунтя. Думається, що майбутня судова практика застосування положень ст. 70 СК дозволить юридичній науці сформулювати конкретні пропозиції щодо їх вдосконалення.
На поділ спільного майна може вплинути також роздільне проживання чоловіка і дружини у зв'язку з небажанням зберегти шлюбні стосунки. Так, згідно зі ст. 28 КпШС України суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них. Ця норма була введена до КпШС України Указом Президії Верховної Ради УРСР від 28 січня 1991 р. "Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів Української РСР з питань, що стосуються жінок, сім'ї та дитинства". До цього моменту така норма була закріплена лише в КпШС Казахської РСР. У новому СК України наведена норма ст. 28 КпШС України також знайшла своє підтвердження. Так, відповідно до п. 6 ст. 57 СК суд може визнати особистою приватною власністю дружини (чоловіка) майно, набуте нею (ним) за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. Не піддається сумніву доцільність цієї норми в юридичній літературі.
На наш погляд, положення про те, що суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них, має вразливі місця. Насамперед воно суперечить основоположному принципу майнових відносин між подружжям про спільність майна, нажитого ними в період шлюбу, закріпленого в ст. 22 КпШС України. Ця стаття визнає підставою виникнення у подружжя спільності майна лише шлюб, вона не зобов'язує дружину і чоловіка проживати спільно, вести спільне господарство, спільно працювати тощо. З цих міркувань не можна погодитись з Ю. Червоним, який розглядає фактичне спільне проживання подружжя одним із елементів юридичного складу, необхідного для дії режиму спільності, а тому майно, придбане в період шлюбу, за таких обставин не може вважатися таким, що набуте внаслідок спільної праці подружжя. Не можна обійти увагою можливі негативні соціально-економічні наслідки застосування досліджуваного положення для того з них, хто в період фактичного припинення шлюбу не працював, не одержував доходи від праці у суспільному секторі економіки у зв'язку з хворобою, доглядом за дітьми тощо. За таких обставин у разі визнання роздільним майна, набутого кожним із подружжя окремо в період фактичного припинення подружніх відносин, у гіршому майновому становищі виявиться саме той, хто в цей період не отримував доходів, оскільки він взагалі не отримає будь-якого майна. Між тим, відповідно до ст. 32 КпШС України подружжя повинно матеріально підтримувати одне одного.
Існування законодавчого положення про визнання роздільним майна, придбаного в період фактичного припинення шлюбних відносин, спричинить низку труднощів доказового характеру, особливо в тому разі, коли подружжя неодноразово припиняли, поновлювали такі відносини. Підтверджувати наявність чи відсутність таких відносин буде надзвичайно важко, оскільки, як правило, подружжя не орієнтоване на збирання доказів на підтвердження цих обставин.
На наш погляд, можна вийти з цього юридичного становища, не скасовуючи режим спільності майна, набутого в період фактичного припинення шлюбних відносин. Для цього законодавцю достатньо надати суду право залежно від конкретних обставин справи виділити кожному з подружжя те майно, яке було набуте кожним з них у період фактичного припинення шлюбу. Водночас у таких випадках суд не повинен визнавати таке майно роздільною власністю, зберігаючи при цьому можливість виділити кожному з подружжя те майно, яке кожен з них набув у період фактичного припинення шлюбу, або якщо один з них із поважних причин не працював, не мав заробітку чи іншого доходу, поділити таке майно в рівних частках.
Перш ніж перейти безпосередньо до поділу спільної власності подружжя, суд має встановити речовий склад спільного майна та його загальну вартість. Як правило, подружжя-позивач зазначає перелік спільного майна та його вартість. Подружжя-відповідач, безперечно, має право внести свої корективи щодо позовних вимог, звернутися з зустрічним позовом тощо. Розбіжності у встановленні дійсної вартості спільного майна суд вправі вирішити шляхом призначення експертизи.
Законодавчо не вирішеним залишається питання про встановлення розміру часток у разі поділу майна між подружжям, що уклало шлюбний контракт, яким визначено їх частки у майні, що набувається під час шлюбу. Не містять відповіді на таке питання також норми нового СК України. Складається таке враження, що у разі поділу спільного майна подружжя, правовий режим якого визначений шлюбним контрактом, частки повинні визначатися відповідно до шлюбного контракту, а тому суд не може відійти від його умов. У такому разі виявиться неможливим також застосування правил ст. 28 КпШС України та відповідних правил ст. 70 нового СК України про право суду відходити від засад рівності часток і збільшувати частку одного з подружжя, враховуючи його інтереси або інтереси неповнолітніх дітей. На жаль, з цього приводу не висловили своєї конкретної позиції Верховний Суд України та юридична наука. Однак, на нашу думку, у застосуванні ст. 28 КпШС, ст. 70 СК України не можуть діяти подвійні стандарти, тобто до відносин подружжя з законним майновим режимом ця стаття повинна застосовуватися, а до майнових відносин з договірним (контрактним) режимом - ні.
bigmir)net TOP 100