Реклама на сайте Связаться с нами

В. С. Гопанчук

Сімейне право України

Підручник

Київ
Істина
2002

На главную
Сімейне право України. Гопанчук В. С.
§ 6. Поділ майна подружжя (частина 2)
Після визначення часток у спільному майні подружжя суд має можливість перейти безпосередньо до поділу спільного майна подружжя за правилами ст. 29 КлШС (ст. 71 СК України). Тут необхідно враховувати, що визначення часток у спільному майні подружжя є дією, спрямованою лише на встановлення ідеальних часток у праві власності (1/2, 1/3 тощо). Інколи вважають, що ці частки мають визначатися у відсотках. Однак такий підхід не відповідає правовій природі часткової власності, яка виникає після встановлення часток у спільній сумісній власності.
Спосіб поділу спільного майна суд застосовує з урахуванням інтересів неповнолітніх дітей, кожного з подружжя, стану їх здоров'я, забезпеченості житлом, особливостей речового складу майна тощо. Звичайно, найбільш прийнятним способом є поділ майна в натурі, якщо після цього можливе його подальше використання за призначенням. Однак немає потреби ділити кожну річ в натурі, а в багатьох випадках фізично неможливо це зробити, наприклад, телевізор, автомашину тощо. Поділ таких речей в натурі унеможливлює їх подальше використання за призначенням. В юридичному значенні неділимими вважаються тематичні колекції, зібрання книг тощо. Однак залежно від особливостей таких об'єктів, позицій сторін та інших обставин вони можуть бути поділені. Залежно від технічних характеристик можуть ділитися жилі будинки, квартири, інші об'єкти нерухомості, про що докладніше йтиметься окремо.
Найпоширенішим способом поділу спільного майна в судовій практиці є розподіл окремих майнових об'єктів з урахуванням їх значимості, потреб у них кожного з подружжя, їх професійної діяльності, можливості використання певних речей для задоволення інтересів неповнолітніх дітей. Таким чином, суд при цьому має кожному виділити певну кількість речей на суму, еквівалентну встановленій частці у спільному майні.
Нарешті, третій спосіб поділу майна може застосовуватися у поєднанні з першими двома, що вже розглянуті, або самостійно. У першому випадку потреба в його застосуванні виникає тоді, коли суд, наприклад, здійснив розподіл спільного майна подружжя, внаслідок якого вартість виділених одному з них речей перевищує вартість речей, виділених другому з них, відповідно до їх часток. За таких обставин суд зобов'язує того з подружжя, кому присуджено речі більшої вартості, сплатити другому відповідну грошову компенсацію.
Третій спосіб поділу майна може застосовуватися і самостійно. Як правило, в "чистому вигляді" присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми має місце, як правило, тоді, коли один з них звертається з позовом про присудження йому в натурі одного неділимого об'єкта (жилого будинку, автомобіля тощо).
Відповідно до п. 4 ст. 71 СК присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише з його згоди, крім випадків, передбачених ЦК УРСР. У принципі така норма може бути підтримана. Але, на жаль, вона не містить відповіді щодо вирішення тих ситуацій, коли на присудження компенсації відсутня згода того з подружжя, якому вона присуджується. Ані закон, ані судова практика поки що не створили належних гарантій реального виконання такого обов'язку. Тому може виникнути ситуація, коли той із подружжя, на користь якого присуджена грошова компенсація, не зможе її своєчасно отримати і змушений буде звертатися до державної виконавчої служби. Тому, на наш погляд, в сімейному законодавстві мають бути передбачені гарантії щодо сплати подружжям-боржником присудженої грошової компенсації. У правовій системі України існують подібні ситуації. Наприклад, відповідно до ч. 3 ст. 114 ЦК УРСР при продажу частки з порушенням права привілеєвої купівлі інший учасник спільної власності протягом трьох місяців може звернутися до суду про перевід на нього права і обов'язків покупця. Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від 4 жовтня 1991 р. № 7 "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок" (з наступними змінами) з цього приводу роз'яснив, що при переводі прав і обов'язків покупця необхідно перевіряти реальність вимог, що пред'являються учасниками спільної часткової власності, а доказом бажання і реальних можливостей для переводу прав і обов'язків покупця є внесення позивачем на депозитний рахунок суду всіх сум, які за договором зобов'язаний сплатити покупець (п. 13). Такий досвід судової практики знайшов своє безпосереднє відображення в п. 5 ст. 71 СК, в якій прямо зазначено, що присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
На перший погляд, правові засади поділу спільного майна подружжя прості та не повинні спричиняти труднощів у розгляді справ цієї категорії. Однак насправді у розгляді таких справ виникає ще чимало проблем, особливо при поділі окремих видів майна, на чому необхідно зупинитися докладніше.
Ще за радянських часів поширення набули позови про поділ будинків між подружжям. Власне така тенденція зберігається й нині, маючи ту особливість, що до предмета позовних вимог закладаються також вимоги про поділ квартир, які можуть бути відповідно до нового законодавства об'єктами права спільної власності подружжя. Тому невипадково досить багатою щодо поділу жилих будинків (квартир) виявилася судова практика, яку узагальнено в кількох постановах Пленумів Верховного Суду колишнього СРСР, Верховного Суду УРСР, України.
Так, у постанові Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. № 7 "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок", зокрема, зазначено, що, виходячи з правил ст. 29 КпШС, при неможливості поділу будинку, що є спільною власністю подружжя, в натурі і відсутності згоди подружжя про спосіб поділу спільного майна суд з урахуванням інтересів неповнолітніх дітей і вартих уваги інтересів одного з подружжя, забезпеченості житлом в іншому місці другого з них, може залишити будинок одному з подружжя і покласти на нього обов'язок компенсувати право на частку в будинку другому за рахунок іншого спільного майна або грішми (п. 5). Як бачимо, Пленум вважає за доцільне встановлювати компенсацію за частку в будинку не лише грішми, як про це записано в ст. 29 КпШС, але й іншим спільним майном. Такий підхід в принципі не суперечить закону, оскільки сприяє більш ефективному гарантуванню компенсації тому з подружжя, хто позбавляється права власності на належну йому частку в будинку. У постанові Пленуму від 4 жовтня 1991 р. детально роз'яснено порядок та умови проведення поділу жилого будинку, який знаходиться у спільній частковій власності. Однак ці роз'яснення можуть бути цілком прийнятними при поділі жилих будинків, що перебувають у спільній власності подружжя. Повною мірою вони можуть застосовуватися при вирішенні спорів між подружжям, якщо вони уклали шлюбний контракт (договір) про режим спільної часткової власності щодо майна, яке буде ними набуватися в період шлюбу.
Одним із найважливіших положень постанови Пленуму від 4 жовтня 1991 р. є роз'яснення, що при вирішенні справ про виділ у натурі часток жилого будинку, що є спільною частковою власністю, судам треба мати на увазі, що, виходячи зі змісту ст. 115 ЦК УРСР, це можливо, якщо кожній із сторін може бути виділено відокремлену частину будинку (квартиру) з самостійним виходом або за умови наявності технічної можливості переобладнати приміщення в ізольовані квартири. Таким чином, за відсутності технічної можливості утворити відокремлену частину будинку або ізольовану квартиру суд не може здійснити поділ спільного будинку (квартири) в натурі. Проте тут виникає питання про допустимість виділу всього жилого будинку в натурі кожному з подружжя на його вимогу, але за наявності заперечень щодо цього з боку другого з подружжя. На наш погляд, виходячи з конституційних основоположних прав на житло та принципу непорушності права власності, суд не повинен мати право присуджувати на вимогу одного з подружжя жилий будинок, квартиру, щодо яких неможливе технічне переобладнання у відокремлену частину або ізольовану квартиру, якщо проти цього заперечує другий з подружжя, посилаючись на відсутність у нього іншого житла. Інші справа, що коли цей із подружжя створює умови, неможливі для проживання сім'ї, щодо нього можуть бути застосовані заходи, передбачені житловим законодавством. Тому було б доцільно, аби Верховний Суд України зорієнтував судову практику на врахування вищезгаданих обставин при розгляді позовних вимог про поділ спільного жилого будинку (квартири) подружжя.
У разі неможливості поділу квартири суд може врахувати житлові інтереси подружжя іншим чином. Відповідно до п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" суд має право за таких обставин встановити порядок користування приміщеннями квартири, якщо про це заявлено позов. Існують певні особливості у розгляді позовних вимог про поділ квартир у житлово-будівельних кооперативах. Нині досвід судової практики радянського часу багато в чому вже є неприйнятним, адже тогочасне законодавство не визнавало квартири у ЖБК об'єктами права власності громадян, а поділу підлягали лише нагромадження подружжя, внесені ними до ЖБК у період шлюбу. Згідно з Типовим статутом житлово-будівельного кооперативу УРСР, затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР від 30 квітня 1985 р. № 186, поділ паю здійснювався лише між розведеним подружжям і за умови, що кожному з них можна було виділити окрему кімнату в квартирі. При цьому мова не йшла про виділення кімнат на праві власності - закріплення кімнат за кожним з подружжя здійснювалось на праві членства в ЖБК.
Нині квартира в ЖБК може бути об'єктом права спільної власності подружжя. Так, відповідно до ст. 15 Закону України "Про власність" член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває права власності на це майно. Таким чином, при розгляді спорів між подружжям щодо поділу квартири в ЖБК насамперед необхідно виходити з того, на якому праві вона належить їм, тобто на праві користування чи на праві власності. Якщо така квартира належить подружжю на праві спільної власності, то її поділ здійснюють за загальними правилами, встановленими для жилих будинків та квартир, які не є кооперативними. Відповідно до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 вересня 1987 р. № 9 "Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи" до повної сплати пайового внеску за квартиру суд вирішує питання про право власності на частку в паєнагромадженні, а після завершення сплати - про право на частку в праві власності на квартиру залежно від належної особі частки у паєнагромадженні, а поділ приміщень, квартири в будинку ЖБК провадиться відповідно до виділених колишньому подружжю часток у паєнагромадженні або визначених у праві власності на квартиру. Важливо також те, що згідно з п. 43 Примірного статуту ЖБК з часу набрання законної сили рішенням суду про поділ квартири колишній з подружжя визнається членом кооперативу, а відтак суд не повинен покладати на ЖБК обов'язок щодо прийому цього подружжя до кооперативу. Іншими словами, суд своїм рішенням підтверджує юридичний факт визнання членом кооперативу того з колишнього подружжя, за яким визнано право на певну частку в будинку ЖБК. З юридичної точки зору, встановлення судом членства особи в ЖБК певною мірою є некоректним актом, оскільки прийом в члени кооперативу, як і в інші членські організації, має здійснюватися загальними зборами, зборами уповноважених тощо. Однак, якщо суд здійснює поділ квартири в будинку ЖБК в натурі, а тим більше, закріплює за одним з колишнього подружжя, який не є членом ЖБК, частину квартири на праві власності, то прийняття його в члени ЖБК є фактично формальністю, оскільки коли б суд мав лише право зобов'язувати ЖБК приймати особу в члени ЖБК, то уповноважений орган кооперативу так чи інакше змушений був би виконувати рішення суду про прийом подружжя до членів ЖБК. Більш того, на наш погляд, настав час демократизувати членські відносини в ЖБК та поділ квартир в будинках ЖБК між подружжям, передбачивши можливість поділу квартири в будинку ЖБК не лише між розведеним подружжям, але і між тими дружиною і чоловіком, які перебувають в шлюбі, за умови повної сплати пайових внесків та переходу квартири у власність члена ЖБК.
До вимог про поділ спільного майна можуть бути включені приватизовані жилі приміщення. При розгляді таких вимог необхідно дотримуватися правил, встановлених також приватизаційним законодавством. Тут насамперед необхідно виходити з того, що приватизоване житло не повинно вважатися майном, спільно нажитим у період шлюбу, тобто спільною сумісною власністю, на яку має поширюватися сімейне законодавство, на що вже зверталася увага в юридичній літературі. На підтвердження цієї тези І. Жилінкова вдало наводить ситуацію, в якій один із подружжя має право на приватизацію, а інший, наприклад, іноземний громадянин - такого права не має. Тому, на її думку, такі дружина чи чоловік не можуть вимагати поділу квартири, в тому числі приватизованої.
Однак дещо складнішою може бути ситуація, коли подружжя приватизували квартиру на праві спільної часткової або спільної сумісної власності (саме такі два варіанти правового режиму приватизації передбачалися п. 5 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженого наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 р.). Видається, на поділ приватизованої подружжям квартири на праві часткової чи на праві спільної сумісної власності також повинні поширюватися не правила сімейного законодавства, а відповідні загальні положення цивільного права про приватну власність громадян, оскільки у такому випадку одночасна спільна приватизація подружжям житла не підлягає врегулюванню нормами сімейного права.
Вищевикладені положення сімейного права про поділ спільного майна подружжя поширюються на паєнагромадження в дачних, гаражних чи інших кооперативах або товариствах, або на дачу, гараж, іншу будівлю, надані одному з них в користування та на які в нього виникло право власності. Буде мати практичне значення також правовий режим ділянки дачного, садівницького товариства, тобто чи знаходиться вона у користуванні, чи перебуває у власності члена такого кооперативу або товариства. При вирішенні справ цієї категорії суд враховує також інші обставини.
Наприклад, Луцький міський суд Волинської області у справі за позовом В.Н. до В.М. про поділ спільного майна, нажитого в період шлюбу, відмовив позивачці у поділі дачного будинку садівницького товариства "Озерце" і зазначив у своєму рішенні, що, беручи до уваги особистий внесок відповідача в його будівництво, а також думку правління садівницького товариства про залишення земельної ділянки за відповідачем, дачний будинок необхідно виділити відповідачу, зобов'язавши його компенсувати позивачці її частку грішми, виходячи з погодженої в судовому засіданні між сторонами вартості будинку.
Як бачимо, суд в обґрунтування свого рішення навів кілька аргументів. Однак, на наш погляд, найвагомішим з них є необхідність визнати недоцільність поділу земельної ділянки. Інша справа, що суд міг би дослідити можливість встановлення порядку спільного користування будинком та дачною ділянкою, якби з вимогою про це звернувся один із подружжя.
Певні труднощі можуть виникати при поділі земельних ділянок, що перебувають у спільній власності подружжя. Правовий режим земельних ділянок, що перебувають у приватній власності, визначається Конституцією України, Законом України "Про власність", Земельним кодексом (ЗК) України та іншими законами і нормативно-правовими актами. На жаль, усі вони майже не містять спеціальних правових норм щодо поділу земельних ділянок, які є спільною власністю подружжя. Тому необхідно виходити при вирішенні цього питання переважно із загальних засад цивільного, сімейного та земельного законодавства.
Згідно із земельним законодавством громадяни України є суб'єктами права приватної власності на землю. Статтею 6 ЗК України 1991 р. встановлювалися підстави набуття громадянами України земельних ділянок у приватну власність, які обумовлювалися їх цільовим призначенням (для ведення селянського господарства; ведення особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); садівництва; дачного і гаражного будівництва)'. Очевидно, що в перелічених випадках мова йде про первісні способи набуття права приватної власності на землю. Водночас у цій же статті зазначалося, що громадяни можуть набувати земельні ділянки у приватну власність також у разі одержання їх у спадщину; одержання частки землі у спільному майні подружжя; купівлі-продажу, дарування та обміну. Незважаючи на відсутність у ЗК України 1991 р. прямої вказівки на можливість поділу земельної ділянки, І. Жилінкова цілком справедливо вважала, що земельна ділянка як об'єкт права спільної сумісної власності може стати також об'єктом майнового спору відповідно до ст. 105 ЗК України 1991 р., згідно з якою спори між громадянами, яким земельна ділянка належить на праві спільної власності, про порядок користування і розпорядження земельною ділянкою вирішуються судом. Але все ж таки не можна визнати достатнім правове врегулювання ЗК 1991 р. порядку поділу майна, адже в ньому взагалі відсутня пряма норма про поділ земельної ділянки, яка є спільною власністю подружжя. Більше того, навіть передбачена в ст. 16 ЗК 1991 р. норма, якою передбачалося набуття громадянами права власності на земельні ділянки у разі "одержання частки землі у спільному майні подружжя", не вирішувала цієї проблеми. І. Жилінкова визнала наведене положення неточним, оскільки земельна ділянка, набута в період шлюбу і оформлена на ім'я одного з подружжя, є їх спільною власністю, а після поділу спільного майна і виділу частки кожному з них відбувається лише трансформація режиму спільної сумісної власності подружжя у спільну часткову або у приватну власність кожного з них2. Перелік вад наведеної норми можна продовжити. Так, вона сформульована юридичне некоректно, оскільки мова має йти про одержання частки у праві власності на земельну ділянку, яка є спільною сумісною (спільною частковою, якщо це було передбачено шлюбним контрактом) власністю подружжя.
У новому ЗК України, прийнятому Верховною Радою України 25 жовтня 2001 р., вище перелічених недоліків певною мірою вдалося уникнути. Так, відповідно до пунктів 4, 5 ст. 89 нового ЗК України "співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або виділення з неї окремої частки". При цьому "поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом". Безумовно, наведені положення є конструктивними і будуть сприяти вдосконаленню порядку реалізації співвласниками права спільної сумісної власності. Однак у них не передбачені випадки, в яких неможливо здійснити поділ земельної ділянки.
На нинішньому етапі розвитку суспільних відносин найскладніші проблеми при вирішенні спорів між подружжям виникають з приводу поділу майна, що використовується у підприємницькій діяльності.
У період ринкових реформ в Україні сформувалася розгалужена система суб'єктів підприємницької діяльності різноманітних організаційно-правових форм. Так, відповідно до ст. 2 Закону "Про підприємства в Україні" в Україні можуть діяти: приватні підприємства, засновані на власності фізичної особи; колективні підприємства, засновані на власності трудового колективу підприємства; господарські товариства; підприємства, засновані на власності об'єднання громадян; комунальні підприємства; державні підприємства. В контексті даного дослідження науковий інтерес становлять ті суб'єкти підприємництва, засновниками (учасниками) яких можуть бути фізичні особи, у тому числі подружжя (приватні підприємства, господарські товариства).
Так, досить складні майнові правовідносини виникають у селянському (фермерському) господарстві, яке після державної реєстрації набуває статусу юридичної особи. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" членами такого господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі, які об'єдналися для роботи в цьому господарстві. Таке широке коло членів господарства звичайно обумовлює різноманітність майнових відносин. У власності членів господарства може бути різне майно споживчого і виробничого призначення для ведення фермерського господарства та заняття підсобними промислами, яке належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними (ст. 16). Це правило знайшло своє підтвердження також у новому ЗК України, в якому зазначається, що у спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними (ст. 89). Тобто угодою між членами фермерського господарства може бути передбачено режим спільної часткової власності щодо всього набутого господарством, а якщо члени господарства є подружжям, то між ними може виникати також спільна сумісна власність на підставі сімейного законодавства. Тому при вирішенні майнових спорів між членами господарства, як вже відзначалося в літературі, суд має керуватися як нормами цивільного, так і сімейного законодавства України. На жаль, чинне законодавство України не містить взагалі норм, які хоча б орієнтовно визначали правові засади поділу (виділу) спільного майна членів фермерського господарства. Тому в юридичній літературі досить довільно визначають порядок поділу спільного майна, визначення частки у ньому кожного члена господарства.
Наприклад, Т. Проценко без посилання на законодавство доходить висновку, що при поділі господарства і виділі майна необхідно керуватися принципом рівності, але розмір частки в майні члену господарства визначається з урахуванням його участі у створенні спільного майна. Водночас виділ частки в майні при виході особи з господарства має здійснюватися так, щоб не позбавити господарство необхідного для його діяльності майна, а у разі неможливості виділити в натурі частку майна слід присуджувати грошову компенсацію. Перелічені судження багато в чому є вірними, але вони не мають достатнього нормативно-правового підґрунтя. Водночас не можна погодитись з автором у тій частині його суджень, де він вважає, що розмір частки в майні фермерського господарства має визначатися з урахуванням участі у створенні спільного майна. Такий підхід певною мірою суперечить суті права спільної сумісної власності, коли кожен з її учасників має рівне право на майно незалежно від ступеня участі співвласників у створенні цього майна. Інша справа, що суд залежно від конкретних обставин повинен мати право зменшити частку того члена господарства, який не брав участі у створенні спільного майна без поважних причин. На практиці може постати питання про права подружжя на майно фермерського господарства. Багато що тут залежить від його суб'єктного складу. Так, якщо обоє з подружжя є членами фермерського господарства, то кожен із них, звичайно, має рівне право на його майно, яке, на наш погляд, необхідно ділити за правилами цивільного законодавства. Може бути й інша ситуація, коли єдиним членом господарства, наприклад, є чоловік, а дружина працює на виробництві і не є членом господарства. Думається, за таких обставин у разі поділу майна подружжя майно фермерського господарства може бути включене до переліку такого, що підлягає поділу. Однак у будь-якому разі майнові відносини членів фермерського господарства повинні знайти більш детальне відображення в Законі України "Про селянське (фермерське) господарство", адже зміст його нині може дати підстави для висновку, що майно фермерського господарства є спільною власністю тих осіб, які є його членами, а відтак складається враження, що таке майно не входить до спільної сумісної власності подружжя.
При цьому обов'язково має бути законодавчо визначено порядок поділу майна у зв'язку зі створенням нового фермерського господарства та порядок поділу майна чи вірніше виділу майна господарства без створення іншого господарства. У першому випадку поділу може підлягати усе рухоме й нерухоме майно, у тому числі може постати проблема поділу земельної ділянки. Однак у ст. 6 Закону "Про селянське (фермерське) господарство" земельні ділянки громадян, які ведуть селянське (фермерське) господарство, поділу не підлягають. За наявності такої норми при поділі майна може бути встановлено судом, очевидно, лише порядок спільного використання земельної ділянки. Між тим, у юридичній літературі стала утверджуватися думка про допустимість поділу тих земельних ділянок, які були придбані членами господарства у власність за рахунок спільних коштів.
У другому випадку, тобто при виділі майна, суд повинен виносити таке рішення, щоб залишити господарству все те майно, яке необхідне для збереження його функціонування.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про господарські товариства" до господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства. Найпоширенішими видами товариств, засновниками чи учасниками яких можуть бути подружжя, є акціонерні товариства та товариства з обмеженою відповідальністю.
Нині в юридичній літературі не піддається сумніву входження акцій, належних одному з подружжя як акціонеру, до складу спільної сумісної власності подружжя. Однак при поділі акцій між подружжям мають враховуватися особливості правого режиму акцій. Так, акція належить до рухомого майна і є неподільною, як і відповідна їй частка у статутному фонді акціонерного товариства. Це, однак, не виключає, як зазначалося в літературі, можливості володіння однією акцією двома або більше особами на праві спільної часткової чи сумісної власності. Зрозуміло, якщо один з подружжя є акціонером і має 20 акцій, то на прохання другого з подружжя суд має усі підстави виділити йому в натурі 50 відсотків акцій (іменних чи на пред'явника). Однак, якщо одному з подружжя належить лише одна акція, то логічно, що вона не може бути поділена в натурі, а має бути присуджена комусь одному (іменна - бажано тому з подружжя, на чиє ім'я вона оформлена), а іншому присуджується відповідна грошова компенсація.
Дещо складнішою може виявитися ситуація щодо прав подружжя на внесок (частку) в товаристві з обмеженою відповідальністю, яким визнається товариство, що має статутний фонд, розділений на частки. При цьому установчі документи товариства з обмеженою відповідальністю повинні обов'язково містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів (ст. 51 Закону "Про господарські товариства"). Тобто в товаристві з обмеженою відповідальністю право на внесок (частку) пов'язується безпосередньо з особою засновника, учасника. Тому, на нашу думку, поділ внеску одного з подружжя доцільно робити лише за умови згоди товариства прийняти другого з них учасником цього товариства. В іншому разі тому з подружжя, який не є учасником товариства, повинна присуджуватися компенсація у грошовій або натуральній формі, яка має виплачуватися товариством. Підставою для такого висновку є зміст ст. 55 Закону "Про господарські товариства", згідно з якою, зокрема, у зв'язку зі смертю громадянина - учасника товариства правонаступники (спадкоємці) мають переважне право вступу до цього товариства. При відмові правонаступника (спадкоємця) від вступу до товариства з обмеженою відповідальністю або відмові товариства у прийнятті правонаступника (спадкоємця) йому видається у грошовій або натуральній формі частка у майні, яка належала спадкодавцю, вартість якої визначається на день смерті учасника. Тому варто було покладати на подружжя-учасника товариства та на товариство солідарний обов'язок сплатити відповідну грошову компенсацію в порядку, передбаченому ст. ст. 54, 55 Закону України "Про господарські товариства".
До складу спільного майна подружжя можуть входити також речі їх професійних занять. Відповідно до ст. 26 КпШС вони визнаються спільною сумісною власністю подружжя, які у разі поділу майна подружжя суд може присудити одному з подружжя, в користуванні якого вони були, з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. У судовій практиці, як правило, не виникає труднощів щодо поділу такого майна, тому цілком обґрунтовано у новому СК України ця норма знайшла своє підтвердження (п. 3 ст. 71 СК).
До складу майна, яке підлягає поділу за правилами сімейного законодавства, включаються також цінні папери, вклади на ім'я одного з подружжя в кредитних установах, страхові суми та страхові відшкодування за договорами страхування, сплачені за рахунок спільних коштів подружжя, страхові платежі, повернуті при достроковому розірванні договору, та страхові суми (викупні суми), які міг би одержати один з подружжя у разі дострокового розірвання договору.
При поділі спільного майна подружжя суд має враховувати також його боргові зобов'язання, визначати, які з них є особистими, а які - спільними. Власне поділ спільного майна може бути спричинений необхідністю погашення заборгованості одного або обох із подружжя перед третіми особами. Правові засади регулювання цих відносин закладені в ст. 31 КпШС України.
Так, згідно з ч. 1 ст. 31 КпШС України за зобов'язаннями одного з подружжя стягнення може бути звернене лише на його роздільне майно і на частку в спільній сумісній власності подружжя, яка належала б йому при поділі цього майна. Зрозуміло, що визначення частки подружжя-боржника за таким зобов'язанням має здійснюватися за правилами ст. ст. 28-29 КпШС України, які розглядалися вище. Тут варто лише додати, що дружина, який не є боржником, на наш погляд, має переважне право залишити за собою майно, на яке звертається стягнення, за умови сплати грошової компенсації позивачу-кредитору.
В усіх випадках роздільним має вважатися борг, зумовлений скоєнням одним із подружжя злочину. Відповідно до ч. З ст. 31 КпШС України при відшкодуванні шкоди, заподіяної злочином одного з подружжя, стягнення може бути звернене на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, коли вироком суду в кримінальній справі встановлено, що це майно було придбано на кошти, здобуті злочинним шляхом. Зрозуміло, що коли такого факту не буде встановлено, то стягнення може бути звернено лише на частку у спільному майні того з подружжя, який скоїв злочин.
Згідно із законом стягнення може бути звернене і на все майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, коли рішенням суду встановлено, що зобов'язання одного з подружжя було видано в інтересах усієї сім'ї, а одержане використано на її потреби (ч. 2 ст. 31 КпШС України). Таким чином, при розгляді справ цієї категорії насамперед необхідно встановити обставини, які б засвідчили спільність боргових зобов'язань подружжя.
Юридичною наукою вже напрацьовані певні критерії розмежування спільних і роздільних боргів подружжя. Так, спільними вважаються ті борги, які виникають: 1) з угод, укладених подружжям спільно; 2) із заподіяння шкоди спільними діями подружжя; 3) із безпідставного придбання чи збереження подружжям спільного майна за рахунок іншої особи; 4) із зобов'язань, що виникають у зв'язку з заподіянням шкоди неповнолітніми дітьми подружжя.
Для перелічених випадків характерно те, що боргові зобов'язання тут виникають зі спільної для обох із подружжя правової підстави, а тому не можуть з'явитися сумніви щодо необхідності визнання їх спільними боргами. Однак на практиці спільність боргу може бути також результатом самостійних правових дій лише одного з подружжя. У такому разі, якщо ці дії підпадають під вимоги ч. 2 ст. 31 КпШС України, безперечно, можуть виникнути проблеми стосовно того, що необхідно розуміти під зобов'язанням одного з подружжя таким, що видано в інтересах усієї сім'ї. В юридичній літературі спільними визнають борги, що виникли з угод одного з подружжя,. спрямованих на ведення спільного господарства, ремонт спільного майна. В принципі до таких можна віднести угоди, спрямовані на одержання в позику коштів на лікування другого з подружжя, дітей, на виховання та утримання дітей. Однак не можна погодитись із професором Ю. Червоним в тому, що до спільних мають належати борги, які випливають з угоди, укладеної одним з подружжя за наявності згоди другого з подружжя або презумпції згоди другого з подружжя, якщо кошти, одержані за такою угодою, були використані в інтересах сім'ї. Думається, що така згода за чинним законодавством не вимагається, оскільки вирішальне значення повинен мати факт використання всього одержаного за угодою одним з подружжя на потреби сім'ї.
Не вирішеною в юридичній літературі та в законодавстві залишається проблема правового характеру відповідальності подружжя за угодою, що спричинила спільний борг. Із цього приводу в науці сформувалося два підходи. Одні автори вважають, що вона має бути солідарною, інші віддають перевагу частковій. На думку Ю. Червоного, оскільки у спільній сумісній власності частки завідомо не визначені, то за спільними боргами відповідальність подружжя не може бути частковою, а така може наставати лише тоді, коли це було передбачено договором між дружиною і кредитором або шлюбним контрактом.
І. Жилінкова обґрунтовує дольовий характер відповідальності тим, що в ст. 174 ЦК УРСР серед випадків солідарної відповідальності не передбачена відповідальність подружжя. Тому, на її думку, після звернення стягнення на спільне майно залишок боргової суми розподіляється між подружжям порівну, і на вимогу кредитора у відповідних частках звертається стягнення на майно кожного з подружжя.
На наш погляд, обидві розглянуті вище позиції можуть бути прийнятними, але лише в певних ситуаціях. Так, якщо спільний борг виник з угоди, укладеної за участю обох із подружжя, то їх відповідальність має бути солідарною. Подружжя може нести солідарну відповідальність також у разі заподіяння шкоди спільними злочинними діями як співучасники. Водночас частковою має бути відповідальність за спільним боргом, який виник з угод, укладених одним із подружжя, але в інтересах усієї сім'ї.
Дискусійним у літературі є питання про правові підстави покладення відповідальності за спільним боргом на того з подружжя, який брав участь в угоді, що спричинила борг. Юристи тут схиляються до думки, що підставою для відповідальності цього з подружжя є його безпідставне збагачення, а тому він має відповідати в межах своєї частки в спільному майні подружжя. З таким обґрунтуванням важко погодитись, адже у того з подружжя, який не є стороною в угоді, що вчиняється другим з подружжя, виникає право спільної власності на майно, одержане за такою угодою на підставі сімейного законодавства. Відповідно виникає обов'язок нести і переобтяження щодо набутого майна.
bigmir)net TOP 100