Реклама на сайте Связаться с нами

В. Т. Маляренко

Суд, правоохоронні та правозахисні органи України

Підручник

Київ
Юрінком Інтер
2007

На главную
Суд, правоохоронні та правозахисні органи України. Маляренко В. Т.
§ 1. Правосуддя, його ознаки та засади здійснення
Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Відповідно до Конституції України (ст. 126) судові органи виконують свою функцію незалежно від законодавчої і виконавчої влади, в установлених Конституцією межах і згідно із законами України.
Судова влада відповідно до теорії та практики розподілу влади є самостійною, незалежною сферою публічної влади й становить сукупність повноважень із здійснення правосуддя, тлумачення норм права, з відповідними контрольними повноваженнями спеціально вповноважених органів - судів.
Атрибутами судової влади є широкі юрисдикційні повноваження: це правовий статус судів як особливих органів державної влади; це й власне виконання владних суддівських повноважень.
Заданими соціально-правових досліджень, в Україні поступово відбувається трансформація ролі суду з органу примусу на гілку влади, яку покликано здійснювати державний захист прав і свобод людини. Наприклад, з року в рік суд має найкращий рейтинг серед інших інститутів (засобів масової інформації, державних адміністрацій, у тому числі Адміністрації Президента, прокуратури) - найвищу загальну довіру та найнижчу недовіру.
В незалежній Україні судова влада як складник державної влади почала формуватися з прийняттям таких актів політичного характеру, як Декларація про державний суверенітет України (1990 р.) та Акт проголошення незалежності України (1991 р.).
28 квітня 1992 року було прийнято Концепцію судово-правової реформи, яка передбачала вдосконалення судової системи: утворення Конституційного Суду, утворення спеціалізованих судів, введення апеляційних судів і побудову органів суддівського самоврядування. За цей проміжок часу в Закон України "Про судоустрій" неодноразово вносили зміни. Найсуттєвіші відбулися 21 червня 2001 року, на основі яких стало можливим удосконалення процесуальних кодексів, тобто тих нормативних актів, що регламентують процедуру розгляду справ. Вагомим внеском у розбудову судової системи України можна вважати прийняття 7 лютого 2002 року нового Закону України "Про судоустрій України".
Поняття судової влади містить два основні компоненти: по-перше, цю владу можуть реалізувати тільки спеціально вповноважені органи (суди); по-друге, ці органи має бути наділено тільки їм притаманними повноваженнями.
Судову владу реалізують через такі повноваження:
- здійснення правосуддя;
- конституційний контроль;
- контроль за додержанням законності та обґрунтованості рішень ідій державних органів і посадових осіб;
- формування органів суддівського самоврядування;
- роз'яснення судам загальної юрисдикції актів застосування законодавства;
- утворення державної судової адміністрації.
Здійснення судової влади за змістом є значно ширшим, ніж відправлення правосуддя. Судову владу реалізують у діях суду, які не пов'язано з розглядом справ. Насамперед це організаційні та інформаційно-аналітичні дії (узагальнення судової практики, аналіз судової статистики, направлення окремих ухвал у державні органи, установи, організації про усунення порушень закону, вирішення скарг позивачів, відповідачів, підозрюваних, обвинувачуваних, адвокатів тощо).
Правосуддя - це державна діяльність, яку проводить суд шляхом розгляду й вирішення у судових засіданнях у особливій, установленій законом процесуальній формі, цивільних, кримінальних, господарських і адміністративних справ. Судочинство здійснюють Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції (ст. 1 Закону "Про судоустрій України").
Кількість розглянутих справ щороку збільшується. Наприклад, у 1998 році судовим провадженням було закінчено 1,7 млн. справ. У 2001 році кількість розглянутих справ збільшилася майже на половину. У 2003 році судами України розглянуто по першій інстанції 5,8 млн. справ.
Зміни, що відбуваються в правовій системі, демократизація суспільства в цілому безпосередньо впливають на якісний склад справ, які розглядають суди. Останніми роками дедалі частіше розглядають позови громадян до держави. Статистичні дані свідчать, зокрема, що в 1991 році було зареєстровано всього 372 скарги громадян на неправомірні дії органів державного управління й службових осіб, тоді як у 2000 році їх кількість збільшилася до 23 тис. (у 85% таких справ позови задовольняються).
Правосуддю притаманна низка ознак, що відрізняють діяльність суду від правоохоронної діяльності.
По-перше, його здійснюють шляхом розгляду й вирішення у Судових засіданнях цивільних справ щодо спорів, захисту прав і законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави; розгляду у судових засіданнях кримінальних справ і вжиття встановлених законом заходів покарання до осіб, винних у вчиненні злочину, або виправдовування невинних; розв'язання господарських спорів, що виникають між учасниками господарських правовідносин.
По-друге, розгляд і вирішення у судових засіданнях цивільних, кримінальних та інших справ ґрунтуються на конституційних засадах. По-третє, правосуддя здійснюють відповідно до законодавства України, на основі кодифікованих актів (ЦПК, КПК, ГПК), які докладно регламентують порядок, процесуальну форму судового розгляду й рішень, які виносить суд.
По-четверте, судові рішення ухвалюють суди іменем України, вони обов'язкові до виконання на всій території України. Рішення, що набрали законної сили у кожній конкретній справі, є такими ж обов'язковими для всіх фізичних та юридичних осіб, яких стосуються, як і закон.
Завданнями кримінального судочинства є охорона прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке й повне розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності й жоден невинний не був покараний (ст. 2 КПК України).
Завданнями цивільного судочинства, виходячи з того, як вони сформульовані в ЩІК 2004 р., є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 1 ЦПК 2004р.).
Суди забезпечують захист і відновлення порушених прав громадян і юридичних осіб. Цивільне судочинство дедалі реальніше наповнюється новим змістом - захистом найважливіших прав людини.
Відповідно до ст. 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (в тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність, мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів згідно зі встановленою підвідомчістю господарських справ.
Наприклад, у 2000 році всі господарські суди України розглянули 157675 справ (для порівняння в 1999 році - 134937 справ). У 2003 році розглянуто 218164 справи. Таке різке зростання кількості звернень суб'єктів господарювання до суду переважно пояснюють, по-перше, більшою довірою до суду, а по-друге, збільшенням правопорушень у господарській сфері.
Угода ж про відмову від права на звернення за судовим захистом, як відомо, є нечинною.
Судовий захист прав має переваги перед розв'язанням спорів у адміністративному порядку. В 1995 році до судів України надійшло всього 4830 скарг на дії органів управління й посадових осіб. Але вже в другій половині 1996 року, коли почала діяти Конституція України, кількість поданих до суду скарг збільшилася до 7726, у 1997 році їх було вже 11033, у 1998 році - 17217, а в 1999 році - 28847. Висновок очевидний: громадяни почали частіше ніж у п'ять разів звертатися за захистом до суду, що свідчить про неухильне зростання їхньої довіри до судової влади. У 2003 році таких скарг надійшло 45324. Таким чином, суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини й громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства й держави.
У правовій державі судочинство має бути побудовано на демократичних засадах, у яких відображено політико-правові ідеї, погляди носія влади й суверенітету - народу - на право як соціальну цінність. Демократичність цих засад полягає в тому, що закріплені в нормах права, вони забезпечують здійснення правосуддя тільки судом, на засадах рівності громадян перед законом і судом, одноособовість і колегіальність розгляду справ, незалежність суддів і підкорення їх лише законові, гласність судового процесу та його повного фіксування технічними засобами, державної мови судочинства. Широкі й реальні процесуальні права учасників правовідносин, надійні гарантії їх реалізації, доступність і простота судочинства дозволяють кожній зацікавленій особі реалізувати право на звернення до суду за захистом і на судовий захист, надане Конституцією України. Отже, в засадах відображено демократичні риси й загальну спрямованість права та його найважливіших інститутів.
Засади здійснення судочинства мають важливе значення й для правоохоронної діяльності. Ідеї і погляди народу України мають реалізовуватися в завданнях і меті правосуддя в цивільних, кримінальних і господарських справах, його організаційній побудові та правоохоронній діяльності.
Всі вони тісно взаємопов'язані й у сукупності становлять єдину систему. Кожна з них відіграє самостійну роль, характеризує галузь законодавства в цілому, але між ними наявні взаємозв'язок і взаємодія, які визначено єдністю мети й завдань судочинства. Дія однієї засади зумовлює дію інших. Кожна з засад не може існувати відокремлено від системи в цілому. Зміст окремих засад розкривається з урахуванням змісту засад іншої галузі права.
За наявною класифікацією в засадах судочинства втілено засади формування та існування власне права як специфічного соціального явища. Отже, ці засади відображають сукупну дію як загальноправових, міжгалузевих, так і засад цієї галузі.
Статтею 129 Конституції України передбачено, що основними засадами судочинства є: законність; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення доведеності вини; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх непереконливості; підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; забезпечення обвинуваченому права на захист, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом; обов'язковість рішень суду.
У Законі "Про судоустрій України" визначено такі засади здійснення правосуддя в Україні: здійснення правосуддя виключно судами; право на судовий захист; рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом; правова допомога при вирішенні справ у судах; гласність судового процесу; державна мова судочинства; обов'язковість судових рішень; право на оскарження судового рішення; колегіальний та одноособовий розгляд справ; самостійність і незалежність судів; недоторканність суддів; незмінюваність суддів; суддівське самоврядування (статті 5-17).
Науковці систему засад здійснення судочинства визначають по-різному.
До системи засад судочинства слід віднести:
1) здійснення правосуддя тільки судом; 2) незалежність суддів і підкорення їх лише законові; 3) державна мова судочинства; 4) законність; 5) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 6) колегіальність і одноособовість судового розгляду; 7) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 8) забезпечення доведеності вини; 9) змагальність сторін і свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості; 10) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду; 11) обов'язковість рішень суду та інші.
Здійснення правосуддя виключно судом. Правосуддя є однією з форм державної діяльності, яку здійснюють виключно суди шляхом розгляду й вирішення в судових засіданнях цивільних, кримінальних, адміністративних і господарських справ у встановленому законом порядку. Цю засаду, як було зазначено вище, закріплено в ст. 124 Конституції України, ст. 5 Закону України "Про судоустрій України" й відтворено в ст. 6 ЦПК України 1963 р. та ст. 15 КПК України, яка передбачає, що ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону.
В ч. 1 ст. 124 Конституції зазначено, що делегування функцій судів, привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускають. Не допускають також створення надзвичайних і особливих судів (ч. 5 ст. 125 Конституції). Навіть в умовах введення на території надзвичайного стану правосуддя здійснюють суди, утворені відповідно до Конституції. Заборонено на такій території утворювати позасудові органи або інші суди, а також спрощувати форми судочинства в чинних судах (див. Закон України "Про надзвичайний стан").
Незалежність суддів і підкорення їх лише законові. Згідно зі ст. 126 Конституції та ст. 3 Закону України "Про статус суддів", ст. 14 Закону України "Про судоустрій України" судді вирішують справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на них. Незалежність суддів під час здійснення правосуддя обов'язково передбачає підкорення їх лише законові, бо інакше воно зумовить сваволю й беззаконня. Тому, чим повніше й точніше в законі регламентовано діяльність суддів із розгляду й вирішення справ, тим більше гарантій від сваволі.
Так, Пленум Верховного Суду України в постанові "Про застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів" від 12 квітня 1996 року № 4 вказує на те, що незалежність суддів є основною передумовою їхньої об'єктивності та неупередженості. Суддя, підкоряючись лише законові під час здійснення правосуддя та приймаючи рішення в судовій справі, має керуватися тільки законом, виходити з власного її розуміння й переконань, які ґрунтуються на всебічному, повному й об'єктивному дослідженні всіх обставин справи, бути незалежним як від правової позиції прокурорів, захисників, інших учасників судового процесу, так і від представників влади та юридичних чи фізичних осіб.
Втручання в здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання й поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб із метою завдати шкоди їхньому авторитету чи вплинути на неупередженість суду заборонено й тягне за собою передбачену законом відповідальність (п. 5 ст. 14 Закону України "Про судоустрій України").
Засада незалежності суддів має кілька значень.
По-перше, незалежність їх від впливу різних органів державної влади й управління, службових осіб, громадських організацій, засобів масової інформації, окремих громадян, тобто незалежність від впливу так званого правосуддя на замовлення.
По-друге, незалежність від висновків органів попереднього розслідування й прокуратури, а також від висновків і думки учасників судового засідання.
По-третє, незалежність у складі самого суду, зокрема членів суду від голови суду. Ці параметри незалежності визначають професійність і стабільність суду як надійної державної інституції.
Основними гарантіями незалежності суддів від стороннього впливу під час здійснення ними своєї діяльності є: встановлений законом порядок їхнього призначення, обрання й звільнення; їхня незмінюваність і недоторканність; чітка юридична процедура здійснення правосуддя; таємниця нарадчої кімнати під час винесення рішень; заборона втручання у здійснення правосуддя; відповідальність за неповагу до суду чи суддів; створення необхідних умов для діяльності судів, а також матеріальне й соціальне забезпечення суддів; функціонування органів суддівського самоврядування; визначені законом засоби забезпечення особистої безпеки суддів, їхніх сімей, майна, а також інші засоби їхнього правового захисту (ст. 14 Закону України "Про судоустрій України").
Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом (частини 2 і 3 ст. 126 Конституції). Суддів обирає на посаду Верховна Рада України безстрокове, але перше призначення на посаду професійного судді строком на 5 років здійснює Президент України (ч. 1 ст. 128 Конституції). На посаду суддю рекомендує кваліфікаційна комісія суддів. Професійні судді не можуть належати до політичних партій і профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої (ч. 2 ст. 127 Конституції).
Державна мова судочинства. Згідно зі ст. 10 Конституції державною мовою в Україні є українська мова. Закон України "Про судоустрій України" (ст. 10) передбачає, що застосування інших мов у судочинстві здійснюють у випадках і в порядку, визначених законом. Зокрема, відповідно до ст. 9 ЦПК України 1963 р. (ст. 7 ЦПК 2004 р.) та ст. 19 КПК України судочинство проводять українською мовою або мовою більшості населення певної місцевості.
Пленум Верховного Суду в постанові "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 року № 9 вніс роз'яснення, що судочинство мають проводити українською мовою. Лише за клопотанням осіб, які беруть участь у розгляді справи, суд зобов'язаний застосувати під час провадження судочинства й іншу мову в порядку, визначеному законом. Суд має суворо додержуватися вимог ч. З ст. 19 КПК про те, що слідчі й ;судові документи відповідно до встановленого цим Кодексом порядку вручають обвинуваченому в перекладі його рідною мовою або іншою мовою, якою він володіє (п. 9).
Важливою проблемою є спілкування в процесі з глухими, німими та глухонімими обвинуваченими, потерпілими, свідками, а також забезпечення їхнього права чути те, що відбувається в процесі, й бути почутими. Відповідно до ст. 144 КПК України пред'явлення обвинувачення глухим і німим та їхній допит проводять за правилами статей 140-143 КПК у присутності захисника, а також особи, яка розуміє їхні знаки. Статтею 169 КПК передбачено, що допит німого або глухого свідка проводять за правилами ст. 167 КПК за участю особи, яка його розуміє.
У випадках коли громадяни іншої національності, які становлять більшість населення зазначених адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів, не володіють у належному обсязі державною мовою або коли в їх межах компактно проживає кілька національностей, жодна з яких не становить більшості населення цієї місцевості, вони мають право користуватися рідною мовою та послугами перекладача в судовому процесі. Держава в окремих випадках, передбачених процесуальними законами, гарантує оплату послуг перекладача (п. 3 ст. 10 Закону України "Про судоустрій України").
Виходячи зі змісту ст. 6 Закону України "Про мови", всі судді, секретарі судових засідань і адвокати мають володіти українською й російською мовами, а за потреби - іншою національною мовою в обсязі, необхідному для виконання їхніх професійних обов'язків. Засада законності. У Конституції України послідовно обґрунтовано засаду законності (статті 6, 8, 19, 68,129) як невід'ємний елемент демократичної правової держави.
Сутність цієї засади полягає в тому, що, по-перше, суд у своїй діяльності під час вирішення справ має правильно застосовувати норми матеріального права до конкретних правовідносин; по-друге, вся діяльність суду підпорядкована чинному законодавству й здійснюється у визначеній законом процесуальній формі.
Якщо міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, які регламентовано в національному законодавстві, то застосовують правила міжнародного договору.
Якщо немає норм закону, які регламентують спірні відносини, суд застосовує норми права, що вирішують такі відносини, якщо немає останніх, спір вирішують, виходячи з загальних принципів права.
Реалізація засади законності в суді забезпечується такими гарантіями:
1) можливістю перегляду судових рішень (у апеляційному, касаційному та виключному провадженні); 2) участю захисника у справі, який шляхом заяв, клопотань, скарг має спонукати відповідних посадових осіб до дій в межах закону; 3) прокурорським наглядом за законністю досудового розслідування; 4) гласністю судового процесу; 5) відповідальністю за неповагу до суду.
Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. У ст. 129 Конституції, ст. 9 Закону України "Про судоустрій України" серед засад судочинства проголошено власність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами.
Розгляд справ у всіх судах є відкритим, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці; за мотивованою ухвалою суду, щоб запобігти розголошенню відомостей про інтимний бік життя осіб, які звернулися до суду, в справах про злочини осіб, які не досягли 16-річного віку, в справах про статеві злочини та в разі, коли цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист (ст. 20 КПК), а також таємниці усиновлення (ст. 10 ЦПК 1963 р.). Відповідно до ст. 6 ЦПК 2004 р. закритий судовий розгляд допускається у разі, якщо відкритий розгляд може привести до розголошення державної або іншої таємниці, яка охороняється законом, а також за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, з метою забезпечення таємниці усиновлення, запобігання розголошенню відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя осіб, які беруть участь у справі, або відомостей, що принижують їх честь і гідність. У господарських судах допускається закритий судовий розгляд, коли це суперечить вимогам щодо охорони комерційної або банківської таємниці або коли сторони чи одна Зі сторін обґрунтовано вимагає конфіденційності розгляду справи й подає відповідне клопотання до початку розгляду справи по суті (ст. 44 ГПК України). Рішення й вирок судів у всіх випадках проголошують публічно, крім рішень про усиновлення (ст. 112 КпШС України, ст. 212 ЦПК). Їх зміст може бути доведений до відома Заселення й засобами масової інформації. Однак у вироках і рішеннях у справах, які слухали у закритих судових засіданнях, не повинно бути відомостей, що стали підставою для проведення закритого судового розгляду.
Особи, які беруть участь у розгляді справи, а також інші присутні у відкритому судовому засіданні мають право робити письмові нотатки. Суд може в порядку, встановленому процесуальним законом, дозволити проводити в залі судового засідання фото- й кінозйомки, теле-, відео-, звукозаписи із застосуванням стаціонарної апаратури (п. 2 ст. 9 Закону України "Про судоустрій України").
Колегіальність та одноособовість розгляду справ. Судочинство проводить суддя одноособове, колегія суддів або суддя й народні засідателі чи суд присяжних (статті 127 і 129 Конституції України, а також статті 7 і 124 ЩІК України 1963 р. (ст. 18 ЩІК 2004 р.), ст. 17 КПК, ст. 13 Закону України "Про судоустрій України). Процесуальні кодекси визначають склад суду залежно від складності провадження в справі, від тяжкості злочину, від розміру покарання, яке може бути призначено судом, а в деяких випадках і від згоди підсудного на розгляд справи тим чи іншим складом.
Кримінальні справи (ст. 17 КПК України) розглядає суд першої інстанції, одноособове суддя, який діє від імені суду, за винятком випадків, зазначених у частинах 2 і 3 цієї статті. Наприклад, кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк більше десяти років, розглядає суд у складі трьох осіб, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд. Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено можливість призначення покарання у виді довічного ув'язнення, в суді першої інстанції розглядає суд у складі двох суддів і трьох народних засідателів, які під час здійснення правосуддя користуються всіма правами судді. Цивільні справи розглядає суддя одноособове. Але, в разі скасування рішення суду, постановленого суддею одноособове в справі по спорах про визначення місця проживання й відібрання дитини, встановлення батьківства, виселення, справу обов'язково розглядають у колегіальному складі суду.
Крім цього, якщо в справі об'єднано позовні вимоги, частина яких підлягає колегіальному розгляду, справу розглядають колегіальне. Судді місцевих господарських судів розглядають справи одноособово. Але залежно від складності справи, будь-яку справу може бути розглянуто колегіальне в складі трьох суддів.
Справи в апеляційній і касаційній інстанціях завжди розглядають колегіальне в складі трьох суддів і більше.
Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Цю засаду передбачено ст. 129 Конституції, а також відображено в ст. 7 Закону України "Про судоустрій України", ст. 6 ЦПК України 1963 р. (ст. 5 ЦПК 2004 р.) та ст. 16 КПК України.
Усім суб'єктам правовідносин гарантовано доступність судового захисту їхніх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом. Відмова від звернення до суду за захистом порушеного права є нечинною.
Правова рівність полягає в тому, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Декларація про державний суверенітет України проголошує також забезпечення рівності перед законом і судом усіх громадян держави незалежно від їхніх політичних поглядів. Рівноправність громадян забезпечено в усіх галузях економічного, політичного, соціального й культурного життя.
Під рівністю громадян перед судом слід розуміти те, що всі вони несуть відповідальність перед судами, які належать до єдиної судової системи, не маючи при цьому ніяких переваг і не зазнаючи ніяких обмежень. Наявність правил про підсудність кримінальних, цивільних, адміністративних і господарських справ не суперечить цій засаді, бо громадяни не дістають ніяких привілеїв (наприклад, у тих випадках, коли справу розглядає в першій інстанції обласний, а не районний суд).
Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи є рівними перед законом і судом, як і громадяни України, та користуються правом на судовий захист, за винятками, встановленими законом (ст. 26 Конституції, ст. 6 Закону України "Про судоустрій України"). Забезпечення доведеності вини. Ця засада закріплена в ст. 129 Конституції України й означає, що особу вважають невинуватою у вчиненні злочину й не можуть піддати кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в передбаченому законом порядку й встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції).
Конкретним формулюванням цієї засади є норма кримінально-процесуального закону, згідно з якою ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону (ст. 15 КПК України). Юридичний зміст цієї засади становлять такі положення: а) ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 62 Конституції); б) обвинувачення не можуть ґрунтувати--ся на доказах, одержаних незаконним шляхом (ч. 3 ст. 62 Конституції); в) всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. 3 ст. 62 Конституції); г) висновок про винність особи у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на припущеннях; ґ) забороняється перекладати обов'язок доведення на обвинуваченого.
Домагатися його покарання шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (частини 2,3 ст. 22 КПК); д) з обвинуваченим не можна поводитися як із винним до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного визнання його винним у вчиненні злочину, а також публічно твердити в засобах масової інформації та в будь-яких офіційних документах, що ця особа є злочинцем (ч. 2 ст. 15, ст. 22, ч. 1 ст. 237, частини 2 і 4 ст. 327 КПК України).
У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну й моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням (ч. 4 ст. 62 Конституції).
Змагальність сторін і свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їхньої переконливості. Ця засада полягає в тому, що в судовому засіданні ведуть між собою процесуальний спір дві сторони: в кримінальному судочинстві - сторона обвинувачення й сторона захисту, в цивільному судочинстві - позивач і відповідач.
Ця засада є багатоплановою і має кілька складників, а саме:
а) ініціювання судового процесу заінтересованою особою; б) надання сторонами в судовому розгляді доказів як самостійно, так і шляхом звернення за допомогою до державних органів; в) сторони самостійно доводять судові переконливість доказів, аргументів, мотивів, оцінок і здійснюють попередній правовий аналіз; г) сторони зобов'язані повідомляти суд та іншу сторону про наявність доказів і джерела їх надходження; д) сторони відповідають перед судом за порушення в разі попереднього неповідомлення суду та іншої сторони про наявність доказів тощо.
Кожна зі сторін відстоює свою правову позицію за допомогою тих засобів, які передбачено процесуальним законом. Так, зокрема, в цивільному судочинстві кожна зі сторін має довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ст. 30 ЦПК України 1963 р., ст. 10 ЦПК 2004 р.). У кримінальному судочинстві суд, прокурор, слідчий і особа, яка проводить дізнання, не мають права перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого.
Змагальність забезпечує рівні процесуальні можливості учасників процесу щодо подання доказів, їх дослідження й заявлення клопотань, а отже виступає гарантією всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи й винесення законного, обґрунтованого та справедливого рішення.
У процесі реалізації засади змагальності завжди постає питання про доступність правосуддя. Конституцією України (ст. 124) передбачено, що юрисдикцію судів поширено на всі правовідносини, які виникають у державі. Це фактично означає, що до компетенції судів може належати будь-яка справа. Значна кількість справ і складність процедури впливають на тривалість їх розгляду.
Крім того, наявна процедура звернення до суду й розгляду справи з фінансового погляду є досить обтяжливою: за загальним правилом, необхідно попередньо сплатити державне мито, оплачувати проведення експертизи, виклик свідків.
Труднощі, які виникають під час проведення судово-правової реформи, свідчать, що є нагальна потреба вдосконалення наявних процедур, спрямованих на ефективніше відправлення правосуддя й реальне забезпечення права кожного громадянина на правову допомогу, в тому числі й безплатну.
Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду. Діяльність апеляційної та касаційної інстанцій має важливе значення для виконання завдань суду із захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян та організацій, зміцнення законності й правопорядку, утвердження принципу справедливості, забезпечення розвитку демократії, її мають здійснювати за суворого виконання норм, що регулюють розгляд цивільних, адміністративних, кримінальних, господарських справ у апеляційному та касаційному порядку. Касація (від лат. розбиваю, руйную) - форма перегляду судових рішень, що набрали законної сили, судами касаційної інстанції (вищими спеціалізованими судами, Верховним Судом України).
Перевіряючи справу, апеляційна та касаційна інстанції у кожному випадку мають з'ясувати: чи повно суд першої інстанції дослідив обставини, що мають значення для справи; чи доведено обставини, які суд визнав встановленими; чи відповідають викладені в рішенні висновки суду обставинам справи; чи не порушено норми матеріального або процесуального права; чи правильно ці норми застосовано. Разом з тим суд касаційної інстанції не може проводити судове слідство.
Свою діяльність апеляційний суд розпочав тільки після прийняття змін до КПК, ЩІК та ГПК 21 червня 2001 р.
Апеляція (від лат. - звернення) - форма перегляду постанов суду першої інстанції, що не набрали законної сили, судами вищої інстанції. Інститут апеляції не є новим для вітчизняного права. Така система перегляду судових рішень, що не набрали законної сили, існувала ще до 1917 р. Але 24 листопада (7 грудня) 1917 р. з прийняттям Декрету РНК № 1 "О суде" апеляцію було ліквідовано. Так, зокрема, ст. 2 Декрету закріпила правило, за яким рішення місцевих судів були остаточними й оскарженню в апеляційному порядку не підлягали. Апеляційний суд наділено повноваженням проводити своє судове слідство або обмежитися тими матеріалами, які є в справі, тобто вправі дослідити нові докази, а також ті, які є у справі, і ухвалити нове рішення.
Обов'язковість рішень суду. Конституція України (ст. 124) проголошує, що рішення ухвалюються судами іменем України й є обов'язковими на всій території України. Судове рішення - найважливіший акт здійснення правосуддя. Обов'язковість рішень суду відзначає авторитет судової влади й сприяє утворенню режиму законності та зміцненню правопорядку в державі. Процесуальне законодавство встановлює (ст. 403 КПК України, ст. 14 ЩІК України), що вирок, рішення, ухвала й постанова суду, які набрали законної сили, є обов'язковими для всіх державних і громадських підприємств і організацій, службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України.
За невиконання судового рішення може настати кримінальна чи адміністративна відповідальність. Зокрема, адміністративна відповідальність настає у випадках (ч. 1 ст. 185 КпАП), коли службова особа не вживає заходів до виконання такого судового рішення, як окрема ухвала чи окрема постанова суду. Кримінальна відповідальність настає (ст. 382 КК ) за умисне невиконання службовою особою, яка відповідно до своїх повноважень має вжити заходів щодо виконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду в кримінальній, цивільній, господарській справі й у справі про адміністративні правопорушення або перешкоджає їх виконанню.
Судові рішення інших держав є обов'язковими до виконання на території України за умов, визначених Законом України, відповідно до міжнародних договорів, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (п. 3 ст. 11 Закону України "Про судоустрій України").
Участь народу в здійсненні правосуддя. Відповідно до Конституції України (статті 124 і 127) та статей 65-72 Закону України "Про судоустрій України" правосуддя відправляють професійні судді й у визначених законом випадках - народні засідателі та присяжні. Народні засідателі беруть участь у здійсненні правосуддя в апеляційних судах. Їх обирають із числа громадян України, які на день обрання досягли 25-річного віку й постійно проживають на території, на яку поширено юрисдикцію відповідного суду.
Присяжним може бути громадянин, який досяг 30-річного віку. Законом України "Про судоустрій України" встановлено обмеження щодо осіб, яких не може бути включено до списків народних засідателів або присяжних, а саме:
- визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними;
- мають хронічні, психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов'язків народного засідателя;
- щодо яких провадять дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають не зняту чи не погашену судимість;
- депутати всіх рівнів, члени Кабінету Міністрів України, судді, прокурори, державні службовці апарату судів, працівники органів внутрішніх справ та інших правоохоронних органів, адвокати, нотаріуси (ст. 66).
Строк, на який народних засідателів закликають до виконання обов'язків у суді, визначає Закон України "Про судоустрій України". Його встановлюють не більш як місяць на рік, крім випадків, коли продовження цього строку зумовлено необхідністю закінчити розгляд судової справи, початої з їхньою участю (ст. 71 Закону). , На час виконання обов'язків у суді на народних засідателів поширено гарантії незалежності й недоторканності суддів.
Суд присяжних - це вже абсолютно нова інституція. Процесуальний закон надаватиме обвинуваченому в кримінальній справі право вибору - вимагати, щоб його справу слухав суд присяжних (чи суд у складі виключно професійних суддів). Відповідні питання будуть погоджувати під час проведення попереднього засідання суду.
Коли справу слухає суд за участю народних засідателів, тоді суддя й народні засідателі разом розглядають справу від початку судового засідання й до винесення рішення по суті.
Вони разом ідуть до нарадчої кімнати, ухвалюють і оголошують процесуальні акти, тобто діють як звичайний суд.
Натомість суд присяжних функціонує в зовсім інший спосіб.
"Присяжні будуть відокремлені від головуючого і оцінюватимуть докази та виноситимуть вердикт про винуватість чи невинуватість підсудного. Але перед видаленням присяжних до нарадчої кімнати суддя має дати їм настанови з приводу юридичної фабули справи та відповідних правових питань. Причому він має зробити це ненав'язливе, щоб не визначати наперед волевиявлення присяжних". Процесуальний порядок функціонування суду присяжних ще не визначено.
Підтримання державного обвинувачення в суді прокурором (п. 5 ч. 3 ст. 129 Конституції України). Прокурор бере участь у дослідженні доказів, подає суду свої міркування з приводу застосування кримінального закону й міри покарання щодо підсудного. Прокурор, підтримуючи обвинувачення, зобов'язаний керуватися вимогами закону й своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на розгляді всіх обставин справи (частини 1 і 2 ст. 264 КПК) (докладніше див. § 2 глави 1 розділу III).
Забезпечення обвинуваченому права на захист. Сутність цієї засади полягає в тому, що кожна особа може особисто захищатися від обвинувачення у вчиненні злочину. Разом з тим Конституцією гарантовано, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, таку допомогу надають безоплатно. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.
Закон зобов'язує особу, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора й суддю до першого допиту обвинуваченого та підсудного роз'яснити їм право мати захисника (ст. 21 КПК).
Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги під час розв'язання справ у судах та інших державних органах діє адвокатура (ст. 59 Конституції).
Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Відмову від захисника не може бути прийнято:
- у справах осіб, яких підозрюють або обвинувачують у вчиненні злочину у віці до 18 років;
- у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або психічні вади не можуть самі реалізувати своє право на захист;
- у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведуть судочинство;
- під час провадження справи про застосування примусових заходів медичного характеру;
- коли санкція статті, за якою кваліфікують злочин, передбачає довічне ув'язнення (ст. 45 КПК).
Суд, слідчий і особа, яка проводить дізнання, не мають права перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого. Закон забороняє домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ст. 22 КПК).
Обвинуваченому гарантовано право знати, в чому його обвинувачують; давати показання або відмовитися давати показання; подавати докази, заявляти клопотання й відводи; подавати скарги; ознайомлюватися після закінчення досудового слідства з усіма матеріалами справи (ст. 43 КПК). Особу вважають невинуватою у вчиненні злочину й не можуть піддати кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку й встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції).
Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачать на її користь.
У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну й моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.
Повага до гідності особи, невтручання в її особисте й сімейне життя. Відповідно до Конституції України кожен має право на повагу до його гідності.
Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим та іншим дослідам (ст. 28 Конституції). Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте й сімейне життя, крім випадків, передбачених законом.
Обшук особи, а також її освідування, коли воно пов'язано з необхідністю оголювати освідувану людину, може проводити лише слідчий тієї ж статі, що й обвинувачений чи освідуваний, у присутності понятих цієї самої статі (статті 184 і 193 КПК).
Відтворення обстановки й обставин події допускають лише за умови, коли виконувані при цьому дії не принижують гідності осіб, які беруть у них участь, і не є небезпечними для їхнього здоров'я (ст. 194 КПК).
За ст. 185 КПК під час обшуку або виїмки слідчий має вживати заходів для того, щоб не було розголошено виявлені за цього обставини особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні.
Проте, охорону особистого й сімейного життя громадян не поширено на ті його прояви, які суперечать інтересам інших громадян, держави й суспільства або порушують їх. Критерієм втручання є негативний, із погляду суспільства, зміст особистого життя, його невідповідність державним і громадським інтересам, його антисуспільний характер. Суд може втручатися в сферу особистого й сімейного життя в разі виникнення потреби захищати права й законні інтереси громадян, юридичних осіб і держави.
Право на свободу та особисту недоторканність. Людину, її життя й здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку визнано найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції). Кожна людина має право на свободу й особисту недоторканність.
Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду й тільки на підставах і в порядку, встановлених законом (ст. 29 Конституції).
За нагальної потреби запобігти злочинові чи його припинити вповноважені на те законом органи можуть застосувати затримання особи як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом 72 годин має бути перевірено судом. Затриману особу негайно звільняють, якщо протягом 72 годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотив арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто й користуватися правовою допомогою захисника.
Кожному затриманому гарантовано право в будь-який час оскаржити в суді своє затримання.
Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.
Недоторканність житла. Кожному гарантовано недоторканність житла. Не допускають проникнення до житла або до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду (ст. 30 Конституції).
Ця засада принцип характеризує демократизм правового статусу особи в суспільстві й є гарантією охорони матеріальних інтересів і особистого життя громадян. Засада недоторканності житла притаманна як кримінальному, так і цивільному судочинству.
У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей і майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, яких підозрюють у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду й обшуку.
Таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Цю засаду закріплено в ст. 31 Конституції України. Кожному гарантовано таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.
Особисте життя громадян, таємницю листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень охороняє закон (ч. 2 ст. 14 КПК). Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, із метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо.
Накладення арешту на кореспонденцію та її виїмку в поштово-телеграфних установах можуть проводити лише на підставах і в порядку, встановлених законом (ч. 3 ст. 14 КПК).
Листування, телеграфна та інша кореспонденція, якщо вона містить інформацію про обставини (фактичні дані), що мають значення для справи, належать до письмових доказів.
У цивільному судочинстві їх оголошують у відкритому судовому засіданні тільки за згодою осіб, між якими листування і телеграфні повідомлення відбувалися (ст. 187 ЦПК 1963 р., ст. 186 ЦПК 2004р.).
bigmir)net TOP 100