Самойлович Данило Самійлович

Коротка біографія

Український лікар, один з основоположників вітчизняної епідеміології

Народився 22 грудня 1742р. в с. Янівка (нині Іванівка) на Чернігівщині. Навчався у Чернігівському колегіумі. У 1761 р. закінчив Київську академію, у 1765 р. — медичну школу при Петербурзькому адміралтейському шпиталі.

Працював на Волхові та Волзі, надавав медичну допомогу солдатам військових підрозділів. Тут отримав лікарський чин, згодом був викликаний для роботи в Петербурзькому адміралтейському шпиталі.

У червні 1768 р. був направлений у Дунайську армію, що воювала на Балканах. Перебуваючи на посаді військового лікаря в Оренбурзькому батальйоні та в Капорському полку, вперше зіткнувся з наслідками захворювання на чуму. Лікуючи поранених та хворих, Д. Самойлович захворів сам. Упродовж 18 місяців його виснажувала пропасниця. У 1771 р. був демобілізований з Дунайської армії і направлений до Москви. Його зарахували до Московського генерального шпиталю, проте він виявив бажання працювати в Симоновому, Даниловому та Новодівичому монастирях, які було перетворено на ізольовані лікарні для хворих на чуму. Тут він уперше в історії вітчизняної медицини запровадив клінічні спостереження за розвитком чуми і розробив своє вчення про методи боротьби з нею. Для зупинення епідемії запропонував протичумні щеплення і розробив нову систему епідеміологічних заходів, які виявилися надзвичайно ефективними і значно прискорювали ліквідацію епідемії.

Д. Самойловича включили до складу спеціальної комісії, яка координувала діяльність щодо боротьби з чумою в усій Російській імперії. Він отримав чин колезького асесора, звання штаб-лікаря і був прийнятий на службу до Московського департаменту.

У 1776 р. виїхав за кордон. Перебував у Франції, Німеччині, Нідерландах, Англії та інших країнах. У 1780 р. закінчив Страсбурзький університет, захистив у Лейденському університеті дисертацію (з питань хірургічного акушерства) і здобув ступінь доктора медицини.

Дослідження Д. Самойловича про чуму друкувалися російською, латинською, французькою та німецькою мовами. 12 іноземних академій визнали його своїм членом.

Проте, коли у 1783 р. повернувся з-за кордону, його позбавили всіх привілеїв, установили таємний нагляд, не брали на державну службу.

У 1784 р. він виявив активність у ліквідації спалахів чуми в Херсоні та Кременчуці. Створив сухопутний шпиталь.

Під час російсько-турецької війни (1787—1791) Д. Самойлович перебував у районі театру бойових дій. Брав участь у Кінбурнзькій операції.

У 1788 р. у Вітовці (пізніше — Богоявленську, а нині Корабельному районі м. Миколаєва) з ініціативи Д. Самойловича було засновано польовий лазарет на 400 хворих. При шпиталі було відкрито трирічну фельдшерську школу.

У 1790 р. Д. Самойловича усунули з посади головного лікаря шпиталю. Він повернувся до рідного села і продовжив наукові дослідження. У 1791 р. поїхав до Петербурга, щоб надрукувати свої праці. У 1792 р. працював лікарем у Московському шпиталі, у 1793 р. був призначений головним карантинним лікарем Катеринославського намісництва (резиденція в Очакові).

У 1797 р. отримав титул статського, в 1799 р. — дійсного статського радника. 1800 р. дістав призначення інспектором (керівником) Чорноморської медичної управи. Згодом переїхав до Миколаєва.

У 1793—1804 рр. під його керівництвом були ліквідовані спалахи чуми в Очакові, Одесі, Ольвіополі, Балті, Єлизаветграді, Дубоссарах, Феодосії, Євпаторії, Керчі, Кам’янці-Подільському, Тамані.

Д. Самойлович — автор фундаментальних праць з хірургії, питань лікування чуми та запобігання їй.

Помер 4 березня 1804 р. Похований у м. Миколаєві.