Реклама на сайте Связаться с нами

Антоній Печерський

(983 — 1073)

святий, засновник Києво-Печерського монастиря

На главную
Відомі українці

Києво-Печерський монастир, який згодом одержав почесний титул лаври, завжди відігравав особливу роль у духовній історії Київської Русі й усього східнослов'янського православного світу. Його засновник, преподобний Антоній, у миру Антипа, народився в давньому місті Любечі на Дніпрі в 983 р. Хрещення Русі й організація при Десятинній церкві першої школи сприяли прилученню молодих русичів до вершин християнського духовного життя. Антипа з юних літ присвятив себе богоугодному подвижництву, мріючи про чернече служіння. Проте монастирське життя було тоді на Русі ще мало відоме. Тому юнак вирушив у Візантію, що славилася своїми монастирями, й оселився на святій горі Афон. Тут, на вузькому гористому півострові, який врізався в Егейське море, здавна був усесвітньо відомий центр православного чернецтва.

Праведне життя і премудрість афонських ченців справили на молодого Антипу величезне враження, й він вирішив залишитися на святій горі. Його наставником став праведний Філофей. Невдовзі Антипа прийняв від нього постриг під ім'ям Антонія. Ім'я було обрано не випадково: цим Філофей виразив надію, що пострижений ним слов'янин стане для Русі тим, чим Антоній Великий, батько східного чернецтва, був для Єгипту і всього православного світу.

За порадою наставника, Антоній, якому було вже близько тридцяти років, у 1013 р. повернувся на Русь, щоб проповідувати чернече життя. Проте, відвідавши монастирі біля Києва, він залишився невдоволений їх устроєм. Вони не мали того високого чину і статуту, з якими Антоній зріднився на Афоні.

1017 p., з початком кривавих усобиць після смерті князя Володимира, Антоній повертається до усамітненого життя на святій горі, але через десять років знову опиняється в Києві. На той час Ярослав, утвердившись на престолі, взявся до будівництва храмів і розвитку духовного життя на Русі.

У Києві Антоній зблизився з Іларіоном, пресвітером церкви у князівській заміській резиденції Берестові (на сучасному Печерську), який жив переважно у столиці при князі Ярославі. Принісши світло афонського благочестя, чернець оселився в залишеній Іларіоном печерці на мальовничій дніпровій кручі (тепер там розташовані Дальні, або Феодосієві, печери із храмово-монастирським ансамблем Нижньої лаври).

Слава про праведність і мудрість Антонія швидко розходилася столицею та околицями, й до нього звідусіль потяглися люди. Деякі з них, схильні до аскези й молитовного смирення, селилися в лісовій глушині неподалік його печерки, слухали настанови і прагнули жити за його прикладом. Разом із ним жили дванадцять учнів. Вони почали розширювати печерний монастир, викопали кілька келій і збудували під землею невелику церкву, на зразок афонських храмів. У ті роки з преподобним Антонієм зустрічався і Ярослав Мудрий, чия заміська резиденція Берестове була неподалік. Антоній справляв на князя та його сім'ю просвітницький духовний вплив.

До кінця правління Ярослава Володимировича авторитет Антонія на Русі був настільки високий, що Ізяслав Ярославич, який успадкував 1054 р. великокнязівський престол, насамперед прийшов до старця за благословенням. Він передав ченцям, які зібралися довкола Антонія, Берестову гору, де почав розростатися Печерський монастир.

У монастирі біля Антонія жили відомі церковні та громадські діячі Київської Русі, зокрема й Никон, колишній митрополит Іларіон. Проте стосунки обителі з владою вже тоді були напруженими. Перший конфлікт виник через постриг без відома князя Ізяслава наближених до нього юнака Варлаама і євнуха Єфрема. Київський володар погрожував Никону, який їх постриг, і Антонію, який це благословив, суворими карами й закриттям монастиря.

Антоній із братією не відступили й вирішили піти в іншу країну. Але княгиня, дочка польського короля Болеслава Хороброго, вгамувала злість свого чоловіка, розповівши йому, як її батько, розгнівавшись на своїх чорноризців за постриг без його схвалення Мойсея Угрина (угорця за походженням, узятого Болеславом у полон із Києва у 1017 p., який знайшов згодом спокій біля Антонія в Печерському монастирі), вигнав із Польщі ченців, чим прогнівив Бога, й невдовзі раптово помер, після чого в країні почалися заколоти й усобиці. Ізяслав поступився й послав гінців на пошуки Антонія, який уже покинув околиці Києва. Старця знайшли через три дні. Вислухавши прохання, він повернувся в засновану ним обитель.

В останні роки князювання Ізяслава Ярославича до печерських ченців приєднався двадцятирічний, сповнений чернечого благочестя Феодосій. Напучування й постриг юнака, який незабаром прославив Печерський монастир, Антоній доручив Никону.

Антоній, особливо у похилому віці, віддавав перевагу схимництву. Тому на початку 1061 p., коли його учні змужніли й утвердилися в чернечому чині, він поставив над братією Варлаама, а сам перейшов у печеру на сусідній горі. До нього приєдналося кілька учнів, готових прийняти найсуворішу аскезу печерного затворництва. Там, де Антоній викопав собі нову печерку, невдовзі виникли Ближні, або Антонієві, печери, а неподалік виріс ансамбль Верхньої лаври. Основою його став закладений іще за життя святого старця Успенський собор — головний храм Києво-Печерського монастиря.

Церковні перекази розповідають про віщунські здібності Антонія. Так, він попереджав синів Ярослава Мудрого — Ізяслава Київського, Святослава Чернігівського і Всеволода Переяславського — про поразку від половців на річці Альті, яка мала статися, а Шимону, сину варязького князя Африкана, який був у них на службі, передрік, що він не тільки уникне смерті в цій битві, уже перебуваючи серед трупів, а стане першим, кого аж через багато років поховають у кам'яному храмі Печерського монастиря (тоді ще не побудованого). Все сталося саме так.

Антоній дожив до глибокої старості й пішов із життя в 1073-му. Ігуменом заснованої ним обителі братія, з його благословення, обрала преподобного Феодосія. Зі смертю святого пов'язана таємнича легенда про чудесне втаєння його мощей у печері, де він помер і куди Бог не дозволяє нікому проникати.

Еріх Лясота, посол німецького імператора до запорозьких козаків, який відвідав Київ у 1594 p., записав зі слів ченця, який водив його лаврськими печерами, такий переказ. Із наближенням смерті святий скликав братію і попрощався з нею, після чого земля обвалилася й відгородила його від решти монахів. Ті спробували прокопатися до нього, але із землі вийшло полум'я, а коли вони повторили зусилля в іншому місці, на них линула вода. Тоді братчики збагнули, що такою є Божа воля. Цікаво, що в передмові до виданого 1661 р. "Києво-Печерського патерика" це чудо відносять уже не до року смерті святого, а до пізнішого часу, коли "москалі" нібито намагалися викрасти його мощі.

Пам'ять про преподобного Антонія Печерського свято шанує православна церква. З нього в Україні почалася жива чернеча традиція, яка не переривається й досі і яка увібрала в себе високе чернече благочестя афонських старців.

bigmir)net TOP 100