Реклама на сайте Связаться с нами

Святослав

(942 — 972)

великий князь київський, полководець

На главную
Відомі українці

"Повість временних літ" датує початок самостійного правління Святослава Ігоревича 964 р. Недовге, але яскраве й насичене подіями, воно було ознаменоване для Русі спочатку блискучими перемогами, а потім гіркими втратами.

Святослав Ігоревич народився у 942-му, за три роки до смерті батька. Малолітній князь символічно взяв участь у битві з древлянами 946 р. Опікуваний годувальником Асмудом, він зміг тільки перекинути спис через голову коня, але для дружини це означало початок бою, який було виграно. У підлітковому віці, в середині 950-х pp., Святослав Ігоревич княжив у Новгороді. Йому допомагали довірені люди княгині Ольги. На півночі, в язичницькому середовищі, формувалися його вдача й переконання. Тут довкола юного Святослава зібралися відважні й войовничі друзі, які стали основою його майбутньої раті.

Те, що Святослав Ігоревич опинився під впливом язичників, непокоїло Ольгу, яка прийняла хрещення, й наприкінці 950-х pp. вона покликала його в Київ готуватися до вступу на престол і вникати в державні справи. Проте релігійні пристрасті зробили матір і сина лідерами протилежних угруповань. Ольга спиралася на родовите, значною мірою християнізоване київське боярство, а за Святославом стояла різноплемінна язичницька дружина.

Ольга просила сина хреститися, але Святослав Ігоревич не погоджувався, мотивуючи свою відмову побоюванням утратити авторитет серед воїнів: "Як мені одному прийняти нову віру? Дружина почне сміятися з мене!" Ольга казала йому: "Якщо ти охрестишся, то й інші почнуть робити те саме", але марно. Коли окремі дружинники приймали християнство, молодий князь не перешкоджав їм, але глузував.

Святослав Ігоревич багато воював. Молодим він загартувався на півночі, в боротьбі з варягами, й на півдні — з печенігами. У походи не брав обозу, навіть казанів, харчувався з дружинниками печеним на жару м'ясом. Не возив наметів, спав на повстині, поклавши під голову сідло. Ніколи не нападав на противника зненацька, обов'язково попереджав: "Іду на вас".

Про початок походів Святослава відомо з літописної статті 964 p., коли він, досягши 22-річного віку, зібрав численне військо для великої війни на сході. Спочатку він підкорив в'ятичів — слов'ян верхів'їв Дону та Оки, данників хозарського кагана. До складу Хозарії входили Нижнє Поволжя зі столицею каганату, великим торговим містом Ітилем, а також Північний Кавказ, Приазов'я і Східний Крим. Влада кагана поширювалася на буртасів Середнього Поволжя, алано-булгар Подоння, нинішніх земель Донеччини і Харківщини та деякі інші племена.

Війна з Хозарією спалахнула в 965 р. Святослав Ігоревич розбив війська каганату. Підкорив аланів і булгар у басейні Сіверського Дінця й на Дону, підійшов до Волги, заволодів добре укріпленим, побудованим іще візантійцями, містом-фортецею Маркелом, званим на Русі Білою Вежею. Це дало йому змогу розгромити Ітиль. Потім князь рушив до гирла Тереку, заволодів хозарським містом Семендером і, просуваючись Північним Кавказом, переміг ясів та касогів. Заволодівши Кубанню й землями поблизу Керченської протоки, Святослав Ігоревич завершив розгром Хозарії, яка довго була головною суперницею Русі у Східній Європі, й зі славою, багатими трофеями та численними бранцями повернувся до Києва. За свідченням мусульманських авторів, русичі спустошили й Волзьку Булгарію, яка прийняла іслам.

Для зміцнення східних позицій держави Святослав Ігоревич мав закріпитися в середній течії та дельті Волги, на Тереку, Дону і в Приазов'ї. Проте довгий час під владою Києва залишалися тільки Біла Вежа і Тмутаракань із Керченським півостровом, Таманню й пониззям Кубані. Молодий князь не подбав про закріплення своєї влади на Волзі й Тереку, вдовольнившись пограбуванням і знищенням Хозарії. Не врахував він і загрози від печенігів, які кочували у степах Північного Причорномор'я. Це можна пояснити не лише недосвідченістю й недалекоглядністю Святослава, а й причинами об'єктивними: Русі бракувало людей, щоб швидко заселити й освоїти величезні території до Волги, Каспію і Кавказу, тому влада її над степом виявилася неміцною і нетривалою.

У 968 р. Святослав Ігоревич звернув увагу на Дунай і Балкани. Візантія, зазнаючи арабського натиску в Сирії та німецького в Італії, вела тоді війну ще й із Болгарським царством. На трьох ворогів їй не вистачало сили, тож греки попросили допомоги у Святослава. Навесні 967 р. він розбив болгарське військо і, як написано в "Повісті временних літ", узявши вісімдесят міст на Дунаї, швидко заволодів більшою частиною Болгарського царства.

Візантія явно не розраховувала на такий величезний успіх, а безпосереднє сусідство з Руссю і зовсім не входило в її плани. Проте Святослав Ігоревич, завоювавши багаті землі, не збирався їх залишати. У нього визрів план створення величезної, на давньорусько-болгарській основі, держави — від Чорного моря й Балкан до Балтики, Волги й Каспію зі столицею в Переяславці, в дельті Дунаю, де сходилися найважливіші торгові шляхи, які зв'язували Русь із Візантією, країнами Центральної Європи та Причорномор'я. Князь твердив, що там середина його землі. Зрештою, в Києві реальна влада перебувала в руках Ольги та бояр. Святослав Ігоревич почувався там невпевнено, тож і не спішив туди повертатися.

Греки, не зумівши відтіснити Святослава від кордонів імперії власними силами (війни з арабами й німцями тривали), багатими подарунками схилили до нападу на Русь печенігів. Кочовики, скориставшись відсутністю в Наддніпрянщині основних військ русичів, навесні 968 р. прорвалися до Києва і взяли його в облогу. Кияни на чолі з уже літньою Ольгою, яка опікувалася онуками, опинилися в критичному становищі, адже Святослав Ігоревич не знав про небезпеку, яка нависла над містом. На щастя, в Києві знайшовся відважний юнак, який знав печенізьку мову. Він пробрався крізь ворожий стан і сповістив князя про небезпеку. Святослав Ігоревич з основними силами рушив на Київ. Печеніги відступили у степ. На якийсь час небезпека минула. Князеві довелося вислухати гіркі дорікання матері, бояр і старійшин. Вони казали: "Ти, князю, шукаєш чужої землі й береш її, а до своєї тобі й діла немає; нас мало не взяли печеніги, разом із твоєю матір'ю та дітьми".

Ольга була проти війни з Візантією, яку задумав син, розуміючи, що шанси на перемогу невеликі. До того ж похід на греків звів би нанівець її багатолітні старання зблизитися з християнським світом. Та Святослав Ігоревич був непохитний. Улітку 969-го, вже по смерті матері, він повів 60-тисячне військо на Балкани. У Києві він посадив на князівство свого старшого сина Ярополка; другого сина, Олега, залишив правити древлянською землею. Тоді ж позашлюбного Святославового сина від ключниці Малуші Володимира вирішено було послати в Новгород.

Повернення Святослава на Балкани не було для греків несподіванкою. Імператор Никифор II Фока подарунками та обіцянками переманив на свій бік майже всіх впливових бояр, які не бажали опинитися під владою язичника. Але несподіване сталося в самому Константинополі. Зміщений імператором з усіх посад за зв'язок із його молодою дружиною, красунею Феофано, уславлений полководець Іоанн Цімісхій, за сприяння своєї коханки, 11 грудня 969 р. здійснив державний переворот. Никифора було вбито, і трон дістався Іоанну, проти якого виступив племінник Никифора, Вард Фока. Іоанн розгромив його, але мав терміново вирушити в Сирію, де араби обложили Антіохію. Водночас на півдні Італії активізувалися німці.

Святослав Ігоревич швидко відновив владу над Болгарією і контроль над балканськими перевалами, безпосередньо загрожуючи Константинополю. Навесні 970 р. Іоанн відтіснив арабів, але в той самий час київський князь спустошив Фракію і підійшов до Адріанополя, що прикривав Константинополь із боку Європи. В результаті переговорів було укладено угоду, за якою Святослав Ігоревич залишав Фракію, зберігаючи за собою територію Болгарського царства. Кордон проліг по Балканському хребту.

Як виявилося, Святослав Ігоревич учинив необачно, довірившись візантійцям. Іоанну потрібен був короткий перепочинок, який він використав для закріплення перемоги над арабами і втихомирення німців у Італії. У березні 971 р. імператор на чолі військ, що повернулися з Сирії, несподівано заволодів перевалами через Великий Балканський хребет і вже 14 квітня зайняв столицю Преславу. Водночас його флот увійшов у гирло Дунаю, відрізавши Святослава, який перебував з основними силами на південному березі ріки, від Русі.

Князь, розосередивши на зиму війська в болгарських містах, перед переважаючими силами противника мусив терміново стягувати загони в добре укріплений Доростол на Дунаї. Невдовзі місто блокували з суші й кораблями з боку ріки. Почалася тримісячна облога, під час якої русичі робили сміливі вилазки, знищуючи облогові машини противника. Та припаси в місті швидко вичерпувалися: нависла загроза голоду.

Передбачаючи загибель усіх своїх замислів, Святослав Ігоревич зганяв злість на християнах. Він вбачав у них адептів ворожого бога, який підтримував греків. Почалося масове принесення християн у жертву Перуну, що, звісно, не полегшило становища обложених. Але візантійці теж зазнавали тяжких утрат.

Наприкінці липня 971-го сторони погодилися на переговори. На відміну від Іоанна, який прибув на зустріч із пишним почтом у золотих обладунках, Святослав Ігоревич приплив на човні, гребучи, як і решта воїнів; крім чистішого одягу, він нічим від них не відрізнявся. Присутній на переговорах візантійський історик Лев Диякон описав князя: "Ось яка була його зовнішність: помірного росту, не дуже високого й не дуже низького, з кудлатими бровами і світло-синіми очима, кирпатий, безбородий, із густим, занадто довгим волоссям над верхньою губою. Голова у нього була зовсім гола, але з одного боку звисало пасмо волосся — ознака знатності роду; міцна потилиця, широкі груди і всі інші частини тіла цілком розмірні... В одне вухо в нього була вдіта золота сережка".

Особиста зустріч Іоанна зі Святославом скріпила мирний договір, за яким київський князь зобов'язався залишити Болгарію і ніколи більше не зазіхати ні на цю країну, ні на візантійські володіння у Криму. Імператор пообіцяв забезпечити всім необхідним для повернення додому 22-тисячне військо, яке залишилось у Святослава, і "як до друзів" ставитися до русичів, прибулих до Царгорода в торговельних справах.

Основна частина війська на чолі з відомим іще за Ігоря воєводою Свенельдом вирушила до Києва суходолом, а Святослав Ігоревич із малою дружиною — по Дніпру. Літній, досвідчений Свенельд попереджав князя, що на порогах можуть чатувати печеніги, пропонував об'їхати небезпечне місце верхи, але той не прислухався. Перезимувавши на Білобережжі, в гирлі Дніпра, з початком весни 972 р. князь вирушив додому.

Його ненависть до християн не меншала. Готуючись до повернення на Русь, він послав у Київ гінця з наказом знищити в місті церкви. Волю Святослава частково було виконано, зокрема споруджену Ольгою на Старокиївській горі біля великокняжого палацу церкву перетворили на руїни.

Зазнавши тяжкої поразки, втративши дві третини війська й усі завоювання на Балканах, не маючи вже змоги контролювати більшу частину номінально підвладних йому територій розгромленої Хозарії, князь планував почати масові гоніння проти християн. Тому цілком імовірно, що "переяславцями", які повідомили печенігів про його маршрут і сили, були християни з Переяслава, які боялися князя. Попереджений про маршрут київського князя, печенізький хан Куря влаштував на порогах засідку. Святослав Ігоревич загинув у березні 972 р. Святкуючи перемогу, хан наказав зробити з черепа великого воїна оздоблений золотом келих із написом: "Чужого бажаючи, своє згубив".

Історична роль Святослава досить неоднозначна. Він був відважним, талановитим полководцем, дотримувався в усьому простоти, славився відкритістю і благородством. Але ці якості нерідко поєднувалися з жорстокістю і спалахами люті. Його вдача, на жаль, не завжди доповнювалася політичною далекоглядністю й мудрим використанням наслідків блискучих перемог. На вершині могутності він володів величезними територіями від Балкан до Середньої Волги й від Балтики до Каспію та Кавказу. Але утримати їх не вдалося. Майже всі завоювання було втрачено. Війни Святослава виснажили Русь, а налагоджені за Ольги дипломатичні стосунки з провідними християнськими державами розпалися. Нове піднесення Русі забезпечила діяльність Святославового позашлюбного сина — Володимира.

bigmir)net TOP 100