Реклама на сайте Связаться с нами

Володимир Мономах

(1053 — 1125)

великий князь київський, полководець, письменник

На главную
Відомі українці

З ім'ям Володимира Мономаха пов'язаний останній період державної єдності й могутності Київської Русі. Володимир, який народився за рік до смерті свого діда Ярослава Мудрого, був сином Всеволода й Марії, дочки візантійського імператора Константина IX Мономаха. Прізвисько діда по материнській лінії міцно приклеїлося до імені Володимира Всеволодовича, й він гордо носив його. Раніше від візантійської цесарівни (Анни, дружини князя Володимира Святославича) на Русі були народжені тільки Борис і Гліб.

Шлюб Всеволода й Марії був щасливим. Людина розважлива й високоосвічена, Всеволод знав п'ять іноземних мов, любив, як і його батько, книжну премудрість. Дитячі роки Володимира, первістка цього подружжя, пройшли в Переяславі, де в період правління Ізяслава княжив Всеволод, який у 1078 р. посів київський трон.

Володимиру виповнилося тоді 25 років. Його дружиною стала Гіта, дочка останнього короля Англії англо-саксонського походження Гаральда II, який загинув у 1066 р. у битві під Гастингсом. Осиротіла дівчина знайшла притулок у Данії, при дворі одруженого з Єлизаветою Ярославною короля Свена. Єлизавета, яка доводилася Володимиру тіткою, засватала Гіту за свого племінника. З дітей Володимира й Гіти до зрілого віку дожили одинадцятеро.

Свою політичну діяльність Володимир Мономах починав у віддаленій Ростово-Суздальській землі. В цій глушині вже існували міста, закладені слов'янськими колоністами. Призначення Володимира було продиктоване тим, що цей край одержав в управління разом із Переяславським князівством згідно із заповітом Ярослава Мудрого його батько.

За прикладом діда, чиє ім'я і досі носить місто Ярославль, у межиріччі Волги та Оки молодий князь заснував Володимир-на-Клязьмі. Він доклав чимало зусиль для християнізації та слов'янізації краю, що згодом став центром формування російського народу. В ці роки Володимиру нерідко доводилося воювати, зокрема придушувати повстання в'ятичів у верхів'ях Дону та Оки. Пізніше, ще до князювання батька в Києві, Володимир боронив Лівобережжя від половців. Якийсь час йому довелося князювати у Смоленській землі й на Волині. Виявляючи справедливість і державну далекоглядність, Володимир завоював повагу й любов простих людей.

Із приходом до влади 1078 р. в Києві Всеволода Ярославича Володимир Мономах посів князівський престол у Чернігові, невдовзі прославившись як відважний і передбачливий оборонець Русі від половців. Після смерті Всеволода кияни хотіли бачити князем саме Володимира, проте він, щоб уникнути усобиці, поступився троном двоюрідному братові Святополку Ізяславичу, старшому серед Рюриковичів.

Початок правління Святополка (1093—1113) був позначений страшним половецьким спустошенням Київської землі з передмістями самої столиці влітку 1093 р. Він не зумів стати загальнонародним лідером і дати відсіч кочовикам. Провідна роль в обороні належала Володимиру Мономаху, який фактично став співправителем Святополка. Майже піввіковий період в історії Київської Русі пройшов під знаком яскравої постаті Володимира Всеволодовича, хоч сам він займав великокнязівський стіл порівняно недовго — з 1113 до 1125 р.

У травні 1096 р. полчища кочовиків знову напали на Русь. В облозі опинився Переяслав. Тоді Святополку й Володимиру вдалося непомітно для ворогів підійти до міста й розбити їх стрімкою атакою. В цьому бою загинув хан Тугоркан із синами й кількома підлеглими йому ханами. Та, коли Святополк і Володимир святкували перемогу, під Києвом несподівано з'явилися орди хана Боняка. Городяни встигли зачинити ворота, тоді половці почали грабувати навколишні села й монастирі, зокрема й Печерський. Цього разу їм вдалось утекти у степ із награбованим. Перемога під Переяславом була затьмарена, але наскоки кочовиків на кілька років припинились, і русичам вдалося відновити оборонну лінію по річці Рось.

Звитяга над половцями дала Святополку й Володимиру короткочасний перепочинок, що дало змогу зайнятися внутрішніми проблемами, й насамперед вирішенням конфліктів між молодшими князями. Посередницькі функції взяв на себе Володимир Мономах. Восени 1097 р. він запросив князів до себе в Любецький замок. Там нащадки Ярослава Мудрого погодилися на тому, що кожен із них має володіти спадщиною свого батька. Таким чином було утверджено принцип успадкування князівських столів. Володимир Мономах, який сидів у Чернігові, подав особистий приклад, погодившись перейти в Переяслав, а сіверськими землями поступився переможеному ним раніше двоюрідному братові Олегу, батько якого, Святослав, одержав Чернігівське князівство за заповітом Ярослава Мудрого.

Здавалося б, суперечки було залагоджено. Та не встигли князі роз'їхатися, як Давид Ігоревич звів наклеп перед Святополком на Василька Ростиславича. Того схопили й осліпили за наказом великого князя. Обурений цим, Володимир Мономах із кількома іншими князями рушив до Києва. Святополк приготувався тікати зі столиці, проте кияни, щоб не допустити кровопролиття, не дали йому цього зробити. На переговори з Мономахом кияни послали його матір Марію й митрополита Миколу. Володимир, вислухавши їх, погодився на примирення. Кияни вітали це рішення, примусивши Святополка цілувати хрест і присягнутися, що він власноручно покарає Давида, який підбив його на нечестивий учинок. 1100 р. під патронатом Святополка й Володимира зібрався другий загальний з'їзд князів, який поклав край смутам. Домовившись між собою, вони об'єдналися для спільної боротьби з кочовиками. Натхненником цього був Володимир Мономах.

Дізнавшися, що готується похід об'єднаних сил князів, половці в 1101 р. попросили миру. Його було укладено під час особистої зустрічі Святополка й Володимира з ханами біля містечка Саків у переяславських володіннях Мономаха. Але мир виявився недовгим. На Русі довідалися, що кочовики готують нове велике вторгнення. На початку 1103 р. Володимир переконав Святополка завдати випереджального удару. Навесні об'єднані князівські дружини перейшли за дніпрові пороги і звідти рушили вглиб степів. На початку квітня вони завдали кочовикам нищівної поразки на річці Молочній. У бою полягло 12 ханів, а русичам дісталася величезна здобич.

Та знову мир виявився недовгим. У 1107 р. Боняк спустошив передмістя Переяслава, а потім, з'єднавшись із Шаруканом, підступив до Лубен. Але тут 12 серпня їх догнали й розбили об'єднані дружини Святополка Київського, Володимира Переяславського й Олега Чернігівського. Після перемоги під Лубнами стратегічною ініціативою заволоділи руські князі, й на початку 1111 р. Володимир Мономах на черговому з'їзді під Києвом переконав їх піти в черговий похід.

Об'єднані сили, які зібрались у Володимира в Переяславі, на початку березня перейшли Ворсклу й, захопивши Сугрів та Шарукан (поблизу сучасного Харкова), розбили половців на Сальниці, притоці Сіверського Дінця. Кочовиків було відкинуто від кордонів Русі далеко до Передкавказзя, а частина їх пішла в Грузію. Країні нарешті було забезпечено надійний мир, а влада Києва знову сягнула Дону, причому відновилися сухопутні зв'язки з віддаленими володіннями — Білою Вежею і Тмутараканню.

Але конфлікт назрівав у самому Києві. В останні роки життя Святополк часто хворів, і його численне оточення користувалося цим для особистого збагачення за рахунок городян і державної скарбниці. Не дивно, що як тільки 16 квітня 1113 р. великий князь помер, у столиці почалися заворушення. Бояри, побоюючись народного гніву, спорядили в Переяслав до Володимира, який користувався загальною повагою, посольство з проханням посісти київський престол. Проте князь, поважаючи прийняте за його ж наполяганням у Любечі рішення про володіння батьківською спадщиною, вагався.

Тим часом обстановка у столиці загострювалася. Повсталі кияни пограбували двір Путяти Вишатича й пішли громити квартали Копиревого кінця, де жили лихварі й міняйли. Перелякані бояри знову послали по Володимира, повідомляючи, що ситуація в місті вийшла з-під контролю й погроми можуть перекинутися на князівські палаци й монастирі. Тоді Мономах погодився прийняти великокнязівський престол, і 20 квітня 1113 р. Київ урочисто зустрічав нового князя, котрий давно вже став "своїм" для городян. Вітати Володимира вийшли митрополит Никифор із єпископами та ігуменами столичних монастирів, міська знать і весь люд.

Половці, дізнавшись про смерть Святополка й заворушення у місті, вирішили взяти реванш, сподіваючись на те, що між князями не буде єдності. Проте Володимир устиг вчасно зібрати сили й виступити їм назустріч. Кочовики не прийняли бою і втекли, ледве побачивши дружини русичів. Для зміцнення своїх позицій Володимир за згодою інших князів здійснив переміщення посадових осіб усередині країни, посадивши своїх молодших синів, Святослава й Вячеслава, у Переяславі та Смоленську, а старший Мономахович, Мстислав, зберігав за собою Новгородську землю, де він правив до утвердження батька в Києві.

Усі роки князювання Володимир Мономах міцно тримав владу над Київською Руссю. В 1115 р. він виступив проти Гліба Всеславича, князя Полоцького, бо той, порушивши договори, спустошив землю дреговичів і спалив їхнє місто Слуцьк. Після повторної непокори Мономах привів Гліба як полоненого до Києва, де той невдовзі й помер. Подібним чином у 1117 р. був приборканий свавільний племінник Володимира Ярослав Святополкович, який князював на Волині й утік в Угорщину. У 1123 р. він створив проти Володимира могутню коаліцію, до складу якої, крім нього і прикарпатських князів Ростиславичів, увійшли угорці, чехи й поляки. Проте на початку війни Ярослав був смертельно поранений, а після його смерті союзники розійшлися по домівках. Єдність Київської Русі була відновлена і вже не порушувалася до самої смерті Мстислава, старшого сина Мономаха, який успадкував від нього престол.

Роки правління Володимира Мономаха стали для Києва і всієї Русі благодатною порою. Половці були приборкані й самі прагнули миру. Перевагу над ними було остаточно закріплено успішним походом 1116 р. на Дон сина великого князя — Ярополка. Об'єднані сили князів знову заволоділи залежними від кочовиків алансько-булгарськими містами Сугровом, Шаруканню і Балином, а сам Ярополк невдовзі одружився з полоненою аланською княжною Оленою. На ознаменування миру, шо надовго поклав край війнам з половцями й донецькими аланами, Володимир у 1117 р. одружив свого молодшого п'ятнадцятирічного сина Андрія з онукою загиблого у війні з Руссю Тугоркана.

Половці визнали себе васалами київського князя й 1120 р. взяли участь у поході Андрія Володимировича на Польшу. Тоді ж син Мономаха Юрій, який правив у Ростово-Суздальській землі і згодом був названий Долгоруким, — розпочав переможний похід на Волзьку Булгарію. Ці акції забезпечили спокій на західних і східних рубежах давньоруської держави. Русь підтримувала добрі стосунки з Візантією і скандинавськими країнами. Своєю послідовною, розумною і виваженою політикою Володимир Мономах забезпечив країні спокій і процвітання.

Помер Володимир Мономах 19 травня 1125 р. у віці 72 років і, оплакуваний синами, онуками й усім народом, був похований у Софійському соборі, біля свого батька. Влада спокійно перейшла до вже літнього Мстислава Володимировича, якого батько покликав до себе з Новгорода ще в 1117 р. Князвання в Києві Мстислава Володимировича (1123—1132) було органічним продовженням правління його батька.

Володимир Мономах відновив на Русі міцну централізовану владу. Для забезпечення стабільності в країні він нерідко вдавався до рішучих дій, але зазвичай виявляв до упокорених противників милосердя. Наприкінці князювання Володимира під його безпосереднім управлінням і під владою покірних батькові синів перебувало три чверті територій Київської Русі. Країна мала високий престиж у світі.

Старшого сина, Мстислава, Мономах одружив у 1095 р. з дочкою шведського короля Інгвара Крістіною. Старша дочка Володимира, Марія, стала дружиною Льва Діогена, сина візантійського імператора Романа IV, а молодшу, Єфімію, віддали за угорського короля Коломана. Їхній син Борис, вихований у Києві при дворі діда, одружився з дочкою візантійського імператора Іоанна Комніна. Престиж Володимира в Європі був такий високий, що по його допомогу зверталися й монархи, й великі міста (скажімо, німецький Регенсбург, котрий просив коштів на завершення будівництва свого головного собору).

Володимир сприяв будівництву в Києві та околицях. За його розпорядженням у Берестові було зведено величний собор Спаса, де згодом поховали Юрія Долгорукого. Тоді ж було споруджено міст через Дніпро. Ігумен Видубицького монастиря, облюбованого ще Всеволодом Ярославичем, завершив у цей час остаточну редакцію "Повісті временних літ".

Володимир Мономах посідає особливе місце в історії давньоруської культури як видатний мислитель і письменник. Він належав до найосвіченіших людей свого часу, знав кілька мов. Головним його твором, що дійшов до нас, є відоме "Поучения" — своєрідний духовний заповіт нащадкам. Основна ідея цієї пам'ятки — збереження державної єдності задля безпеки країни. Автор утверджує норми та ідеали християнської моралі й розглядає справедливість як істинну законність. Твори великого князя засвідчують його глибоку обізнаність із релігійною літературою, спадщиною отців церкви.

1873 р. М. Костомаров у "Руській історії в життєописах її найголовніших діячів" зазначить: "Між давніми князями дотатарського періоду після Ярослава ніхто не залишив по собі такої гучної і доброї пам'яті, як Володимир Мономах, князь діяльний, сильний волею, котрий вирізнявся здоровим глуздом серед своєї братії, князів руських". І далі: "Ім'я Володимира Мономаха було настільки шановане нащадками, що згодом склалася казка про те, нібито візантійський імператор надіслав йому знаки царського достоїнства — вінець і барми, і через кілька століть після нього московські государі вінчалися вінцем, який назвали "шапкою" Мономаха. ... За ним в історії залишиться те велике значення, що, живучи в суспільстві, яке ледве виходило з найварварського стану, перебуваючи у такому середовищі, де кожен ганявся за вузькими, користолюбними цілями, ще майже не розуміючи святості права і договору, один Мономах тримав прапор загальної для всіх правди і збирав під нього сили Руської землі".

І до цієї оцінки українського історика навряд чи можна щось додати.

bigmir)net TOP 100