Реклама на сайте Связаться с нами

Олександр Безбородько

(1747 — 1799)

ясновельможний князь, канцлер, політик і дипломат

На главную
Відомі українці

Серед багатьох українців, які досягли високого положення на російській службі у XVIII ст., Олександр Безбородько посідає особливе місце. Вище нього, й не тільки за титулами, званнями та маєтностями, а й за реальними справами, впливом на російську і світову політику, не піднявся ніхто. За Катерини II він майже постійно керував зовнішньою політикою імперії, а за Павла І навіть став державним канцлером. Своїм стрімким сходженням на міжнародну арену імперія була багато в чому зобов'язана саме Безбородьку.

Його рід мав давні козацькі корені й відомий із середини XVII ст., точніше — з 1649 p., коли його засновник прославився в боях військ Б. Хмельницького з поляками. Яків Іванович Безбородько, дід Олександра Безбородька, був значковим товаришем Переяславського полку і брав участь у Гілянському (Південний Прикаспій) поході російських військ 1726 р. Його син, Андрій Якович, дослужився до звання генерального писаря (на зразок державного секретаря) Лівобережної України й був особою, наближеною до К. Розумовського. Після відставки гетьмана він, затверджений у званні предводителя чернігівського дворянства, зумів зберегти свій вплив; брав участь у роботі створеної Катериною II комісії з українських справ і забезпечив своєму синові шлях для кар'єри.

Олександр Андрійович Безбородько народився 14 (25) березня 1747 р. (за іншими даними — 1746 р.) в одній із гетьманських резиденцій Лівобережжя — у місті Глухові. Здобувши звичайну для дітей козацької старшини початкову освіту й досягши відповідного віку, він поїхав навчатися в Києво-Могилянській академії. В 1765 р., по закінченні навчання, Безбородько був записаний у бунчужні товариші, а згодом призначений управителем канцелярії малоросійського генерал-губернатора (верховного правителя Лівобережної України після ліквідації гетьманства в 1764 p.), фельдмаршала, графа П. Румянцева.

Освіченому і працьовитому юнакові вдалося швидко завоювати повну довіру начальства. Йому було доручено вести таємне листування фельдмаршала.

Водночас, не без сприяння впливового батька, зростав його авторитет і серед козацької старшини. У 1767 р. двадцятирічний юнак був обраний членом Малоросійського генерального суду. Коли почалася російсько-турецька війна 1768—1774 pp., він перейшов на військову службу: з Ніжинським полком виступив у похід до Південного Бугу, а потім командував Ніжинським, Лубенським і Миргородським українськими козацькими та російським Компанійським полками. Під час війни виявив себе хоробрим і відповідальним офіцером, відзначився в битвах на річках Ларга і Кагул, під час штурму турецьких Сілістрійських укріплень на Дунаї. Війну закінчив на посаді полковника Київського полку — найбільшого з українських військових формувань.

Однак найповніше хист Безбородька виявився під час переговорів, які ініціював П. Румянцев для підписання Кючук-Кайнарджійського миру 1774 р. між Росією і Туреччиною. Старання його були належним чином оцінені, і в 1775 р. фельдмаршал представив його Катерині II. Того ж року полковник переїхав до Петербурга й був призначений статс-секретарем імператриці для прийняття прохань на височайше ім'я. Цариця була дуже задоволена його ерудицією, розумом, ретельністю, унікальною працездатністю і ясним лаконічним стилем.

У 1780 р. Безбородько супроводжував Катерину II в подорожі Білорусією. Тоді відбулася її перша зустріч з австрійським імператором Йосифом II, який щойно вступив на престол і був ліберально настроєним прихильником ідей французьких просвітителів. У Могилеві статс-секретарю було доручено вести "денні записи" — журнал подорожі, й він став учасником таємних переговорів двох монархів, що стосувалися майбутнього Центрально-Східної Європи і Балкано-Дунайського регіону, світових проблем загалом. Головними ж на цих переговорах були польське й турецьке питання.

Під тиском прусського короля Фрідріха II австрійський імператор переконував співрозмовницю погодитися на остаточний поділ уже нежиттєздатної Речі Посполитої між трьома державами. Катерина воліла зберігати територіальну єдність цієї держави, на престолі якої (з безпосередньою участю Росії) був посаджений її близький друг Станіслав Понятовський.

Перший із трьох поділів Польщі відбувся ще в 1772 p., але Росія одержала куди менше вигоди, ніж Австрія і Пруссія. У свою чергу, імператриця прагнула заручитися підтримкою Австрії в анексії Кримського ханства й наступі на Туреччину. Тому згодом їй усе-таки довелося піти на поступки німецьким монархам.

Від цієї поїздки й до кінця своїх днів Безбородько мав щонайтісніше відношення до російської зовнішньої політики. Повернувшись до Петербурга, він представив імператриці "Меморіал у справах політичних" із проектом поділу турецьких володінь у Європі між Росією і Австрією. Оскільки Катерина недостатньо уявляла собі історію і характер народів Балкано-Дунайського регіону, зокрема тих, які передбачалося приєднати до імперії, статс-секретар написав для неї компактну доповідь "Скорочені історичні відомості про Молдовію".

Наприкінці 1780 p. Безбородько був зарахований до штату колегії закордонних справ у званні "повноважного для всіх негоціацій". Наступного року його компетенції було довірено створений Поштовий департамент, першим директором якого в 1782 р. він і став. З 1781-го він був і членом Секретної експедиції сенату, яка займалася розглядом державних справ особливого значення.

Відтоді статс-секретар став керівником колегії закордонних справ. Реально зовнішню політику держави визначали імператриця, з участю її фаворита Григорія Потьомкіна, та Безбородько. Оскільки місце канцлера залишалося вакантним, він фактично поділяв його з Потьомкіним, завжди знаходячи з ним спільну мову.

Безбородько виступав за зміцнення союзу з Австрією для остаточного розгрому й вигнання з Європи Туреччини. При цьому він вважав за необхідне стримувати британське морське панування спільними зусиллями ряду європейських морських держав за провідної ролі Росії.

Під час англо-американської війни він притримувався політики так званого "морського збройного нейтралітету". Суть її полягала в тому, що коли Англія намагалася організувати морську блокаду США, які щойно проголосили свою незалежність, Росія в 1780 р. виступила з декларацією права нейтральних держав захищати своє вільне судноплавство у всіх напрямках силою зброї.

Будь-яке судно нейтральної країни повинне було перебувати під охороною всіх держав, що підписали декларацію про збройний нейтралітет. Услід за Росією ці принципи визнали Франція, США, Іспанія і Нідерланди. Англія не змогла їм ефективно протидіяти. Російська імперія одержала міжнародне визнання як морська держава. Для неї це був великий зовнішньополітичний успіх, оскільки раніше її флот мав вагу лише в межах невеликих внутрішніх морів — Балтійського, Чорного і Каспійського.

Але головними питаннями для Катерини II, Безбородька й Потьомкіна були турецьке й польське. Тут, виключно завдяки дипломатичному хисту Олександра Андрійовича, вдалося досягти майже повного узгодження російської і австрійської позицій. Було прийнято так званий "грецький проект", який передбачав (після остаточного розгрому Османської імперії союзними військами) відновлення православної Візантійської імперії з государем із російського дому. Під його реалізацію новонародженому другому синові цесаревича Павла було дано ім'я Костянтин, раніше мало поширене в Росії, але славне у візантійській історії.

"Грецький проект" передбачав створення з підвладних Туреччині князівств Молдови й Валахії буферної, залежної від Росії, держави Дакія (розв'язуючи руки австрійцям на заході Балкан). При цьому підписаний між Росією і Францією 1786 р. договір нейтралізував останню щодо турецьких справ. У випадку успіху цього плану з територій Балкан, населених переважно греками, болгарами й сербами, мала утворитися велика православна держава зі столицею в Константинополі, що прикривала б Європу від мусульманського Сходу. Про приєднання цих земель до Росії не йшлося, провідні європейські держави, насамперед Англія, цього не допустили б.

Тісні контакти з австрійською стороною, за взаємного прихильного ставлення Йосифа II та Безбородька, таланти якого цей освічений монарх цінував надзвичайно високо, сприяли тому, що в 1784 р. він був удостоєний титулу графа Священної Римської імперії. Незабаром Безбородько був затверджений графом Російської імперії. Міцнішали його позиції у вищих ешелонах влади. На ім'я графа з-за кордону надсилали повідомлення російські посли, з ним вели переговори іноземні представники в Петербурзі, він регулярно доповідав імператриці про всі рішення колегії закордонних справ.

У 1786 р. Безбородько був призначений членом "ради при її імператорській величності", а наступного року на нього було покладено обов'язки оголошувати раді волю імператриці й доповідати їй протоколи цього вищого дорадчого органу держави. Водночас у 70—80-ті роки граф активно брав участь у законодавчій роботі. Багато актів цього періоду, включно з маніфестами Катерини II й іменними указами, були написані ним особисто.

Одержавши 1787 р. звання гофмейстера, Безбородько, разом з австрійським, французьким і англійським послами, іншими високопоставленими особами, супроводжував імператрицю в її подорожі через Київ до Криму, а також вів переговори з польським королем Станіславом Понятовським, який виїхав назустріч, про дальшу долю Речі Посполитої. У Києві і під час плавання вниз по Дніпру він був її "гідом", розповідав про Україну.

У серпні 1787 р. у відповідь на анексію Росією Тавриди й демонстративний візит імператриці до Криму Туреччина за підтримки Великої Британії оголосила їй війну. На боці Росії виступила Австрія. У ході війни, вже по кількох основних перемогах О. Суворова, помер Г. Потьомкін. Підписання мирного договору з Османською імперією в Яссах було покладено на Безбородька. Він, як завжди, блискуче справився з відповідальним дипломатичним завданням.

За Ясським мирним договором, підписаним 27 грудня 1791 p., Туреччина визнавала всі надбання Росії за Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р. і приєднання до неї Кримського ханства з усіма його володіннями в Приазов'ї і на Кубані. До Російської імперії відходили землі між Південним Бугом і Дністром, по якому встановлювався кордон між двома державами. Туреччина зобов'язалася дотримувати права балканських християн, а також не претендувати на територію Грузії, шо незабаром також увійшла до складу Росії.

Успіхи російської армії і флоту у війні проти Туреччини (взяття Хотина, Очакова й Ізмаїла, сухопутні перемоги під Фокшанами й біля Римника (1789); морські — в Керченському бою, під Тендрою та біля мису Каліакрія неподалік Варни), здавалося, мусили б дати значні результати. Однак міжнародна ситуація вимагала якнайшвидшого встановлення миру на півдні імперії.

У 1790 р. помер Йосиф II, а його спадкоємці, налякані революційними подіями у Франції, не бажали війни з Туреччиною до повної перемоги. Згідно з цим діяла й англійська дипломатія, прагнучи тісніше пов'язати Австрію і Пруссію французькими справами, а також врятувати Османську імперію від остаточного розгрому.

Крім того, Катерина II та Безбородько розуміли, що Росії зручніше не залишатися осторонь загальноєвропейських воєн, які може викликати Французька революція, а тому з переможеною Туреччиною слід укласти міцний мир, що гарантував би сильний російський вплив. Усього цього й досягнув Безбородько в Яссах. Імперія, забезпечивши стабільність на своїх південних рубежах, звільнила руки для участі в загальноєвропейських справах.

Але, повернувшись до Петербурга, граф побачив, що його позиції при дворі трохи похитнулися. Його місце щоденного доповідача імператриці зайняв її новий фаворит Платон Зубов, людина старанна і працездатна, але нічим не видатна.

Із Зубовим у Безбородька було менше взаєморозуміння, аніж із Потьомкіним. Проте домінуюча роль графа в зовнішньополітичних справах зберігалася, і він уважно стежив за бурхливими змінами в Європі. Бачачи пряму участь Пруссії і Австрії у французьких справах, Безбородько вважав, що це зміцнює позиції Росії на переговорах про остаточний розділ Речі Посполитої, де, під впливом французьких подій, 1791 р. теж було прийнято конституцію.

Росія послала війська до Польщі, і Пруссія, мало зважаючи на Австрію, зажадала нового поділу Речі Посполитої, побоюючись, щоб східна сусідка не захопила її всю. Безбородько виявив усю силу свого дипломатичного хисту, щоб забезпечити включення до складу Російської імперії саме українських і білоруських земель.

27 березня 1793 р. було видано написаний Безбородьком царський маніфест про приєднання до Росії Правобережної України з Поділлям і Волинню, а також основних територій Білорусії. При цьому прусському королю дісталася частина власне польських територій із Познанню, Торунем і Гданськом (Данцигом), а Австрії — обіцянка сторін повернути їй спільними зусиллями зайняту французами Бельгію. Таким чином, у складі Росії було возз'єднано переважну більшість українських земель із православним населенням.

Обурені польські демократи, які дедалі більше орієнтувалися на політичні ідеали революційної Франції, у 1794 р. підняли повстання, очолене Т. Костюшком. Однак російським військам під командуванням О. Суворова усе-таки вдалося його придушити й узяти Варшаву. Доля Речі Посполитої була остаточно вирішена...

Із завершенням у 1795 р. третього поділу Польщі, щодо якого Безбородько вів інтенсивні переговори з усіма зацікавленими сторонами, Росія одержувала Курляндію, Литву й білоруські землі біля Німану й Західного Бугу, не приєднуючи територій, де переважало польське населення. Землі власне Польщі поділили Пруссія й Австрія. Першій дісталася Варшава, а другій — Краків і Люблін. Далекоглядний граф явно не прагнув поширювати владу Росії на власне польські землі, аби не створювати тих проблем, з якими російські самодержці зіткнулися після поширення їхньої влади на основне ядро Польщі за рішенням Віденського конгресу 1815 р.

Третій поділ Польщі був останнім заходом, у якому Безбородько брав участь за життя Катерини II. Імператриця померла в 1796 р. В роки її правління він, виходець із козацької старшини, зробив грандіозну кар'єру, і був зобов'язаний не фаворитизму, звичному при дворі російських цариць XVIII ст., а своїм непересічним здібностям — унікальній пам'яті, працездатності, великим знанням і гострому розумові.

Усі царські маніфести з 1776 по 1792 p., а також багато пізніших були складені Безбородьком; його ж рукою було написано 387 іменних указів. Він вів активне особисте листування з провідними дворами Європи, російськими сановниками й воєначальниками. Протягом 16 років до імператриці через нього надходили всі справи зовнішньої і безліч справ внутрішньої політики.

Граф одержував значні нагороди, зокрема й матеріальні. Так, у 1779 р. йому було даровано 1200 душ у приєднаній іще під час першого поділу Польщі Полоцькій землі. У 1785 р. — 5000 душ на Лівобережній Україні, у 1792-му, після встановлення Ясського миру, — ще 5000 душ на щойно приєднаному до Росії Поділлі.

Смерть імператриці не вплинула негативно на долю її ставленика. Навпаки, єдиний із близьких до неї людей, він був не тільки не відправлений у відставку, а й наближений до нового імператора. Йому було доручено розбирання паперів з кабінету Катерини II, а незабаром він одержав найвищу (після імператорської) посаду в державі, ставши канцлером Російської імперії, а також — титул ясновельможного князя. Більше того, Павло І подарував йому 10 тисяч душ в Орловській губернії і 6000 душ на власний вибір, а також 30 тисяч десятин землі у Воронезькій губернії. При цьому його московський будинок був придбаний у скарбницю за 670 тисяч карбованців.

За поширеною версією, всіма цими нагородами і прихильністю Павла І Безбородько був нібито зобов'язаний тому, що відразу ж по смерті Катерини, яка не любила сина і збиралася посадити на престол старшого онука (майбутнього Олександра І), передав новому самодержцю відповідні папери.

Але документальних даних, що такий заповіт Катерини II існував, а Безбородько його справді видав Павлові І, немає. Імовірніше, на думку сучасних дослідників, він довів до відома нового імператора підготовлений його матір'ю проект закону, що передбачав складну, багатоступеневу процедуру затвердження спадкоємця на престолі.

Як людина освічена, розумна й загалом доброзичлива, Безбородько не міг не бачити згубного характеру порядків, що панували в Російській імперії за Катерини II й Павла І. Він не був борцем за справедливість чи прихильником соціальних реформ, але, будучи компетентним у соціальній філософії французьких просвітителів, не міг не задумуватися над перетвореннями.

Коли біля юного цесаревича Олександра утворилося коло освічених молодих людей з ліберальними прагненнями, до їхнього числа входив і племінник Безбородька — В. Кочубей, представник знатного українського роду. Він був зобов'язаний дядькові не лише кар'єрою і практичною підготовкою до державної діяльності, а й доброю на той час освітою, а також принциповими ідеями, насамперед у зовнішній політиці. Згодом він, проявивши себе в дипломатії та на інших поприщах, також одержав посаду канцлера і князівський титул.

У 1798 р. на прохання племінника Безбородько написав "Записку про складання законів російських", що була своєрідним конспектом нереалізованої канцлером за життя системи законопроектів, спрямованих на реорганізацію устрою держави. З тексту документа видно, що "істинну монархію" Безбородько уявляв родо-становим суспільством із чіткою регламентацією прав і обов'язків людей усіх станів (зокрема й селян) за полегшених можливостей переходу достойних і обдарованих людей із нижчих соціальних категорій до вищих. Представники всіх трьох повноправних станів (дворянства, духовенства і міщан) мали засідати в сенаті (який готує і приймає до розгляду закони) й генеральному суді. Кріпаків мало бути заборонено продавати без землі.

Така система ідейно близька суспільному ладові, який за сприяння канцлерового батька, генерального писаря Андрія Безбородька, в останні роки гетьманства передбачав для України Кирило Розумовський. "Записка" свідчила про критичне ставлення князя до російського абсолютизму. Вона була уважно вивчена друзями цесаревича Олександра і значною мірою використана в перші, ліберальні роки його царювання в роботі Негласного комітету, що розробляв систему реформ.

Безбородько славився гостинністю, заступництвом за тих, хто потребував допомоги, любов'ю до колекціонування творів мистецтв, а також почуттям гумору. У палаці під Петербургом він зібрав унікальну колекцію художніх творів — понад 300 картин європейських художників, згодом ці твори перейшли до Ермітажу.

Безбородько був співавтором (написаного переважно В. Рубаном) "Короткого літопису Малої Росії", виданого в 1777 р. Його перу належать кілька творів з окремих проблем історії України, яку він, як і історію інших країн Європи, знав досконало. Чималий інтерес становлять його праці про російсько-турецькі війни й дипломатичні баталії навколо східного питання.

Помер Олександр Безбородько в багатстві, честі й славі 6 квітня 1799 р. ще не старою людиною. Не маючи прямих законних спадкоємців, він залишив своє величезне майно молодшому братові Іллі, який служив у О. Суворова і прославився під час взяття Ізмаїла та польської кампанії 1795 р. За заповітом канцлера, на частину успадкованих коштів у великому, спеціально спорудженому будинку, Ілля відкрив в Україні (у Ніжині) Гімназію вищих наук імені О. Безбородька, котру 1832 р. реорганізували в Ліцей. Цей навчальний заклад виховав чимало діячів науки й культури, серед яких найвідоміший — М. Гоголь.

bigmir)net TOP 100