Реклама на сайте Связаться с нами

Інокентій Гізель

(1600 — 1683)

архімандрит Києво-Печерської лаври, філософ, богослов

На главную
Відомі українці

Самовіддана праця Інокентія Гізеля на ниві просвітництва за всіх несприятливих зовнішніх обставин — воєн і руйнувань, які переживала Україна в середині XVII ст., принесла багатющі плоди, недостатньо оцінені дослідниками XIX і XX ст.

Значення науково-філософської та педагогічної діяльності цієї непересічної постаті почали усвідомлювати лише в останню чверть XX ст., коли українські вчені дослідили написані латиною його тексти лекцій із філософії.

Гізель народився у Східній Пруссії в сім'ї кальвіністів близько 1600 p., а юність провів у Вільно (Вільнюсі). Тут і були закладені основи його енциклопедичної освіченості. Вже в молоді роки в душі Гізеля відбувся глибокий релігійний злам. Приблизно на початку 1620-х pp. він порвав із кальвінізмом, утік на Волинь і, змінивши віросповідання, очолив там одну із братських шкіл.

Розчарувавшись у суворому фаталістичному вченні Ж. Кальвіна, юнак прийняв не католицизм, державну релігію Речі Посполитої, не панівне на Волині уніатство, а гнане, напівлегальне після Берестейського собору 1596 р. православ'я.

Потім Гізель приходить у Києво-Печерський монастир, приймає постриг і цілком присвячує себе заняттям у лаврській бібліотеці, яку відкрив і зібрав П. Могила. Не виключено, що саме він і запросив вихідця з Пруссії у школу вищого типу, відкриття якої готувалося.

У 1632 р. відбулося об'єднання братської і лаврської шкіл у Києво-Могилянський колегіум. Курс філософії та риторики в ньому читав Йосип Кононович-Горбатський (у 1642—1646 pp. він був ректором цього колегіуму). Він написав латиною "Підручник логіки" і "Оратор Могилянський". Саме йому Гізель і був зобов'язаний знайомством з основами філософії.

П. Могила зразу відзначив науково-філософські здібності Інокентія і направив його на Захід удосконалювати освіту. Протягом кількох років Гізель поповнював свої знання в німецьких університетах. Повернувшись із-за кордону, він приблизно в 1642 р. був обраний професором філософії і почав читати теоретичні курси.

Викладання філософії здійснювалося в Києво-Могилянському колегіумі за зразком тодішніх католицьких університетів. І хоча воно відставало від бурхливого західноєвропейського розвитку, викладання логіки й риторики було на досить високому рівні. Курси ділилися на дві частини: "трактати", тобто лекції, та "диспути", які мали піднесений характер і часто нагадували словесний театр.

Гізель, як і його наступники на кафедрі філософії, спирався на ідейну спадщину античних філософів (Платона, Арістотеля, Плутарха, Ціцерона, Сенеки), отців церкви (Климента Александрійського, Орігена, Василія Великого, Григорія Нісського, Августина Блаженного), а також на тексти таємничого ранньовізантійського богослова, який писав від імені одного з учнів апостола Павла — Діонісія Ареопагіта, мислителів середньовіччя (Фоми Аквінського, Бонавентури, П'єра Абеляра, Дунса Скотта, Раймунда Луллія). Йому були відомі і твори великих мусульманських (Авіценна, Аверроес) та іудейських (Мойсей Маймонід) мислителів середньовіччя, західних авторів епохи Відродження (Микола Кузанський, Еразм Роттердамський, Нікколо Макіавеллі).

Серед київських учених середини — другої половини XVII ст. спостерігається тяжіння до мислителів, які у своїх творіннях поряд із натурфілософськими питаннями велику увагу приділяли метафізичним проблемам, розмірковували над загальними основами буття. В особі Гізеля та його учня Л. Барановича в Києві починають формуватися власні філософські традиції.

В 1645 р. Гізель став ігуменом Братського монастиря, з 1646 р. — ректором Києво-Могилянського колегіуму. Разом із С. Косовим, найближчим сподвижником П. Могили у справі систематизації та концептуального оформлення православного віровчення, Гізель латиною пише докладний "Повний курс філософії" (1645—1647). Проте настав час трагічних випробувань. У 1647 р. помер П. Могила, а через рік обраний гетьманом Війська Запорозького Б. Хмельницький запалив полум'я визвольної війни, яка за кілька місяців охопила всю Україну.

На першому етапі війна мало торкнулася Києва. Здобувши чимало блискучих перемог над польськими військами й уклавши перемир'я, Б. Хмельницький у грудні 1648 р. тріумфально вступив у давнє місто. Кияни на чолі з новим митрополитом С. Косовим, із патріархом єрусалимським Паїсієм, який саме перебував в Україні, вийшли зустрічати переможця до руїн Золотих воріт. Тут під керівництвом свого ректора студенти Києво-Могилянського колегіуму привітали гетьмана "оваціями і декламаціями, як Мойсея, рятівника й визволителя народу від польської неволі, добрим знаком названого Богданом, — від Бога даного". Відтоді два з половиною роки в Києві ніщо не заважало розвитку філософської думки та церковного життя.

Проте активна педагогічно-організаційна й лекторська робота починала втомлювати вже немолодого Гізеля, і він прагнув зосередитись у чернечому вмиротворенні на літературно-науковій діяльності. У 1650 p., передаючи ректорство колегіуму й, відповідно, ігуменство Братського монастиря своєму однодумцеві й молодшому другові, тридцятип'ятирічному професору поетики й риторики Лазарю Барановичу, Гізель стає ігуменом київських Кирилівського, а з 1652 р. — Миколаївського монастирів.

Невдовзі полум'я кривавої війни охопило й Київ. У червні 1651 р. Б. Хмельницького зрадив його союзник — кримський хан. Війська гетьмана зазнали поразки під Берестечком, а через місяць загони литовського гетьмана Я. Радзивілла, зламавши опір козаків київського полку, вступили в місто, грабуючи все на своєму шляху.

Незабаром козаки знову визволили місто. Турботи щодо відновлення колегіуму взяв на себе Л. Баранович. Гізель став ігуменом Пустинно-Микільського монастиря, але опинився у вирі політичного життя країни.

За умовами Переяславського миру, Київ з усією звільненою на той час від польської влади Україною опинився під протекторатом Московського царства. Таким чином, зберігаючи міське самоврядування і привілеї за магдебурзьким правом, місто перебувало під подвійною юрисдикцією — гетьмана й царського воєводи. Для захисту від польсько-литовських військ до Києва було введено московський гарнізон. Між городянами й воєводою почали виникати непорозуміння. Необхідно було відрегулювати стосунки з царською владою, домогтися підтвердження прав, привілеїв для міста і його монастирів.

У липні 1654 р. Інокентій Гізель був у царській ставці під Смоленськом. Як ігумен Пустинно-Микільського монастиря він очолює посольство від духівництва, монастирів Києва та його околиць. Місія його виявилася успішною. Олексій Михайлович підтвердив усі права та привілеї православних монастирів і храмів. Спеціальною грамотою він заборонив своєму воєводі в Києві втручатися у справи духівництва, про що сповіщав і Б. Хмельницького.

У 1656 р. Гізель, шанована в місті особа, був обраний архімандритом Києво-Печерської лаври. На чолі цього монастиря він залишався майже три десятиліття, до самої смерті. Тут, у багатющій бібліотеці, яку поповнював упродовж життя й сам Гізель, він знаходив матеріали для творчої та коментаторської діяльності. Під його редакцією двічі, у 1661 і 1678 pp., виходив "Києво-Печерський патерик".

Продовжувалася і його філософська діяльність, яка мала не стільки системно-дидактичний, скільки творчо-світоглядний зміст. Його підсумковим філософсько-теологічним твором став виданий у Лаврській друкарні в 1669 р. "Мир з Богом людині". При цьому Гізель поділяв погляди М. Коперніка щодо центрального розташування у Всесвіті Сонця, навколо якого разом з іншими планетами обертається Земля. Він також розрізняв теологічне розуміння Бога через Святе Письмо, віру, з одного боку, й науково-філософське пізнання природи, з другого. Значну увагу приділяв він і питанням моралі, особливо у своїх пізніх, лаврського періоду, працях.

У ті ж роки ігумен київського Михайлівського монастиря Феодосій Сафонович, спираючись на чималі літописні матеріали й польські хроніки, написав ґрунтовну працю з вітчизняної історії, що була доповнена, відредагована й видана Гізелем у лаврській друкарні в 1674 р. під назвою "Синопсис" ("Київський синопсис"). Існує припущення, що печерському архімандриту належить не тільки редагування, а значною мірою і авторство цієї праці. Через причетність до його написання двох, якщо не більше авторів, цей "Синопсис" має досить компілятивний характер, але за браком праць з вітчизняної історії він до середини XIX ст. був 25 разів перевиданий, востаннє — у 1861 р.

Очолюючи протягом тривалого часу Києво-Печерську лавру й безпосередньо керуючи діяльністю її друкарні, Інокентій Гізель сприяв публікації багатьох видатних творів своїх однодумців і сподвижників. Тут були надруковані праці Л. Барановича "Меч духовний" (1666) і "Труби словес проповідних" (1674), збірник проповідей Антонія Радивиловського "Огородок Марії Богородиці" (1676) та інші духовні твори.

Незважаючи на похилий вік, архімандрит не міг залишатися осторонь від політичних подій. У 1654 р. під час його зустрічі біля стін Смоленська з Олексієм Михайловичем між ними встановилися теплі стосунки. Цар шанував філософа й неодноразово запрошував його в Москву на вищі церковні посади. Гізель завжди відмовлявся від цих пропозицій, посилаючись на хворобу й похилий вік.

Проте стосунки його з царською владою не завжди були безхмарними. У Москві з 1660-х pp. виношували план перепідпорядкування Київської митрополії та Києво-Печерської лаври з константинопольської духовної юрисдикції в московську (що й було здійснено в 1686 p.). Українське духівництво, і зокрема Гізель, категорично виступали проти таких змін, бо залежність від Константинополя була фіктивною і зводилася переважно до знаків поваги й необтяжливих подарунків грецькому патріархові. А от патріарх московський і царські чиновники могли реально втручатися у справи духівництва.

Під час чергового загострення суперечок про підпорядкування київських монастирів Гізель разом з ігуменом Братського монастиря Мефодієм заявили, що зачинять ворота своїх обителей і з власної волі ніколи не підкоряться митрополиту з Москви. За всієї своєї зовнішньої безконфліктності й делікатності, архімандрит Києво-Печерського монастиря був категоричний у принципових питаннях.

Гізель належав до славнозвісної плеяди українських церковних діячів XVII ст. і посідав серед них почесне місце. Просвітитель і філософ, він відзначався організаційними й дипломатичними талантами, хоча перевагу віддавав роботі духовного письменника й коментатора книг. З нього можна починати відлік нового етапу розвитку православно-слов'янської, філософсько-богословської думки, що тривав в Україні до Григорія Сковороди.

bigmir)net TOP 100