Реклама на сайте Связаться с нами

Пилип Орлик

(1672 — 1742)

гетьман України, творець її першої конституції

На главную
Відомі українці

Добре відомо, яку велику роль у суспільно-політичному житті України відіграла її діаспора у XX ст. Серед її найвідоміших постатей — П. Скоропадський і С. Петлюра, Д. Донцов і В. Липинський, С. Бандера та багато інших. Політичні емігранти з України були відомі у країнах Заходу і в XIX ст. Досить згадати такого великого вченого і громадського діяча, як М. Драгоманов.

Але, якщо поставити питання: коли з'явилася українська політична еміграція, — відповідь буде чіткою і однозначною: в липні 1709 p., коли після Полтавської битви на підвладних Османській імперії територіях Нижньої Наддністрянщини зібралася частина козацької старшини, яка пішла за І. Мазепою. Незабаром після смерті Івана Степановича гетьманом українського козацького "уряду у вигнанні" став П. Орлик — не тільки масштабний політичний діяч, а й видатний соціальний мислитель свого часу.

Він походив із давнього роду чеських баронів Орликів, одна з гілок якого ще за доби Гуситських воєн (перша половина XV ст.) переселилася до Польщі, а згодом облаштувалася в Литві. Тут 11 жовтня 1672 p., в селі Касуті під Вільнюсом і народився Пилип Орлик. Батько, Степан, був, найімовірніше, католиком. Мати, Ірина, належала до православного шляхетського роду Малаховських.

Хлопчикові щойно виповнився рік, як його батько поліг у битві з турками під Хотином. Пилип залишився на руках матері та її рідних і виховувався у православній вірі. По досягненні отроцького віку його відправили до Києво-Могилянського колегіуму, незабаром затвердженого в ранзі академії, де його неабиякі здібності гідно поцінував видатний ритор і богослов Стефан Яворський.

По закінченні академії (не пізніше 1693 p.), мабуть, завдяки протекції С. Яворського, він залишається на службі в Києві при управлінні митрополії, а незабаром переходить у гетьманську канцелярію. Взявши шлюб із дочкою полтавського полковника Павла Герцика, Ганною, 1698 р. він зміцнює своє становище в середовищі козацької старшини.

При цьому, завдяки великим знанням та масштабності мислення, поєднаними з бездоганною ретельністю у службових справах, він завойовує прихильність Івана Мазепи, швидко стаючи однією з його довірених осіб. Щира повага до гетьмана супроводжувалася поширеним тоді пишним славослів'ям на його честь, тож перу Орлика належав написаний 1695 р. панегірик.

Наближеність до гетьмана засвідчена й тим фактом, що Мазепа став хрещеним батьком першого Орликового сина, Григорія, народженого 1702 р. Примножувалися тоді й маєтності Орлика. Почавши майже з "нуля", він уже у перші роки XVIII століття володів багатьма селами на Чернігівщині та Полтавщині.

Мазепа мав до Орлика настільки велику довіру, що він чи не єдиний був у курсі таємних зв'язків "сивого гетьмана" з його друзями в Речі Посполитій (зокрема з княгинею Дольською) ще з 1705 р. Виконуючи Мазепині доручення, П. Орлик заглиблювався в суть складних міжнародних проблем, розгадував хитросплетіння інтриг вінценосних учасників Північної війни, яка саме виснажувала Україну, Росію, Швецію та Польщу.

Входячи до найвужчого кола людей, із якими Мазепа був більш-менш відвертий, Пилип Орлик брав участь у таємних гетьманських нарадах у вирішальні для України літні й осінні місяці 1708 р. На них, зваживши на всі можливі варіанти перебігу подій (хоча всього, звісно, врахувати не змогли: загибель корпусу Левенгаупта в битві під Лісною змішала всі карти), соратники гетьмана прийняли доленосне рішення про перехід на бік Карла XII.

Згуртована довкола Мазепи частина козацької старшини прагнула, скориставшись взаємним ослабленням у ході Північної війни Росії, Польщі та Швеції, спертися на останню (оскільки вона не могла претендувати на владу над Україною) і створити незалежну державу. Орлик повинен був обійняти в ній дуже впливову посаду, а в перспективі (з огляду на похилий вік Мазепи й на свої непересічні здібності) мав серйозні шанси її очолити.

Бажання створити незалежну від Росії українську державу посилювалося ще й тим, що Петро І із кожним роком дедалі брутальніше й безцеремонніше нехтував традиційними правами України і всіх її станів. Орлик, маючи ґрунтовну освіту й володіючи тонким розумом, був здатен відстоювати претензії соціально активних верств українського суспільства до російського самодержавства, протиставляючи царському деспотизмові козацьке розуміння особистих прав і свобод.

Після Полтавської битви він разом із Карлом XII та Іваном Мазепою мусив утікати в турецькі володіння, де тимчасово облаштувався в Бендерах на Дністрі. Тут, поховавши Мазепу, 5 квітня (за іншими даними — 5 травня) 1710 р. козаки, які вирушили у вигнання, обрали Пилипа Орлика гетьманом України — на противагу Іванові Скоропадському, затвердженому на цій посаді Петром І. Як гетьмана України Орлика відразу ж визнали турецький султан та шведський король, із якими було укладено спеціальну угоду щодо продовження спільної боротьби проти Петра І аж до повного звільнення України.

Утім, в історичному розумінні значно важливішим було прийняття в цей день першої конституції України, створеної Орликом на засадах традиційного козацького права, але на рівні раціонатістичної європейської суспільно-політичної думки доби Просвітництва. Втілити в життя цю конституцію, зі зрозумілих причин, не вдалося. Але факт появи такого документа (в той час, коли інший науково мислячий українець, Феофан Прокопович, розробляв для Росії концепцію освіченої, але абсолютної самодержавної влади) свідчить про рівень державної та правової свідомості козацької старшини мазепинських часів.

Конституція була схвалена козаками, які обрали Орлика на гетьманство, й мала послугувати підґрунтям політичної системи майбутньої незалежної України. Вона починалась урочистою декларацією: "Україна по обидва боки Дніпра повинна бути вільна від чужого панування". "Гетьманське самодержавство", як мовилося далі, мало обмежуватися генеральною радою, утвореною з представників козацької старшини, полковників та обраних депутатів від кожного полку. Гетьман повинен був радитися з ними щодо всіх державних справ, а крім того тричі на рік скликати сейм (парламент), який мав складатися з полкової та сотенної старшини, депутатів та послів од Війська Запорозького, міст і духівництва України.

При цьому гарантувалися права і свободи, відповідно до традиційного українського права, людей усіх станів. Мала бути проведена ревізія земельних володінь старшини, що збагатилася в минулі десятиліття шляхом свавільного захоплення ділянок, належало скасувати багато обтяжливих для селян повинностей і податків. Загалом ця конституція пройнята ліберальними устремліннями й демократичним духом, що ставить її в один ряд із найцікавішими політичними документами XVII—XVIII ст. у масштабі цілого світу.

Утвердившись як гетьман в очах європейських держав, Пилип Орлик на початку 1711 р. зібрав під своїми знаменами до 16 тисяч козаків і, маючи при собі шведських інструкторів, польський загін І. Потоцького та допоміжні татарські сили, почав наступ на Правобережній Україні. Спершу йому таланило, й козацькі полки переходили на його бік. Наприкінці березня він уже наблизився до Білої Церкви, тобто був на підступах до Києва, але, не маючи облогової артилерії, не зміг узяти добре укріпленого міста й перейшов до затяжної облоги.

Тим часом татари, що виступали союзниками, як зазвичай вони й робили за подібних ситуацій, узялися до грабунків і захоплення в рабство мирних жителів, що призвело до масового обурення населення й відкритого конфлікту між гетьманом та сином кримського хана. Насамкінець Орлику вдалося домогтися, щоб султан наказав татарам відпустити захоплених ними людей, та це вже не могло покращити стану справ. Населення від нього, як і колись за аналогічних обставин від П. Дорошенка, відвернулося.

Водночас Петро І, перебуваючи в Києві, поспішно збирав війська. У травні він вирушив на Правобережжя, нещадно караючи міста й села (юридично все ще підвладні не Росії, а Польщі), жителі яких два місяці тому вітали Пилипа Орлика. Гетьманові уже вдруге довелося відступити в межі турецьких володінь.

Окрилений успіхами останніх років, цар необачно рушив услід за ним, але на території Молдови, неподалік ріки Прут, виявився оточений турецькими військами. Щоб вийти на волю, згідно з укладеним на берегах Прута договором, цар відмовлявся від усіх зазіхань на Правобережну Україну й повертав Османській імперії Азов із прилеглими до нього місцевостями, які Росія відібрала в неї за умовами Константинопольського миру 1700 р. Правобережжя турки визнавали вільними козацькими землями, хоча ця територія за системою міжнародних договорів входила до складу Речі Посполитої, де після поразки Карла XII під Полтавою до влади повернулися союзні Петрові І сили.

З відновленням миру між Росією і Туреччиною, за ослаблення Швеції, Орлик уже не розраховував на допомогу з боку колишніх союзників. За всієї непевності перспектив подальшої боротьби він зі своїми військами в лютому 1713 р. знову зайняв Правобережжя. Однак наступного року султан уклав мир із союзним Росії польським королем Августом II, визнавши за ним права на Правобережну Україну.

Опинившись затиснутим зі сходу й заходу російськими та польськими військами, не покладаючись на підтримку Османської імперії, яка від нього відвернулася, Орлик із Карлом XII (у чиїй порядності він не сумнівався) вирушив у довгу дорогу — через Угорщину, Австрію та Німеччину до Швеції. Його матеріальне становище було тяжким, але, попри всі бідування, він і група українських емігрантів, яка залишалася з ним, були налаштовані на боротьбу. Ситуація в Європі давала їм деякі сподівання на краще майбутнє.

У 1714 р. закінчилася загальноєвропейська війна за іспанську спадщину, що давало можливість її учасникам активніше впливати на хід боротьби в Центральній та Східній Європі. У 1718 р. загинув Карл XII, і Швеція, що опинилась у критичному становищі, мусила звернутися по допомогу до Англії та Австрії. Орлик почав діяти. Для обгрунтування в очах дворів Європи ідеї відтворення козацької української держави гетьман писав і розсилав до основних столиць різноманітні петиції та меморандуми, а також свій трактат "Вивід прав України". У нього виник масштабний план утворення антиросійської коаліції з участю Швеції, Англії, Польщі, Австрії і Туреччини, для реалізації якого він вирушив у подорож Європою.

Проте англійський король Георг І не зміг подолати опір опозиції в парламенті, й Велика Британія до передбачуваної коаліції не ввійшла, що змусило так само утриматися й Австрію. При цьому в Німеччині вигнанця-гетьмана мало не схопили агенти Петра І, і йому ледве пощастило уникнути долі іншого значного українського політемігранта тих років, небожа І. Мазепи А. Войнаровського, героя однойменної поеми К. Рилєєва. Допомогло заступництво його далекого родича з центральноєвропейської гілки баронів Орликів, що мали вплив при австрійському дворі.

Політичної підтримки своїх планів Орлику в європейських монархів знайти не вдалося. Європа стомилася від двадцятиліття воєн, і 1721 р. між Швецією та Росією був укладений Ніштадтський мир, що узаконював завоювання Петра І у Прибалтиці. Українські політемігранти ставали небажаними в усіх європейських столицях, тож Орлику 1722 р. довелося знову вирушити до Османської імперії.

На довгих дванадцять років він оселився на березі Егейського моря, у давньому грецькому місті Фессалоніки, де під час чергової епідемії помер його син Михайло. Решта членів родини Орлика залишалася в різних країнах Європи. Його дочки побралися з вельможними молодими іноземцями. Фессалонікійські греки з повагою та інтересом ставилися до єдиновірного навченого багатим життєвим досвідом вигнанця, який володів основними європейськими мовами, одержував голландські, італійські та французькі газети й писав нотатки про українські та міжнародні справи.

Дві події, що мали місце в 1725 p., потішили гетьмана сподіваннями. По-перше, помер Петро І, і можна було думати, що за наступних правителів політика російського двору стосовно України стане менш жорсткою. По-друге, французький король Людовік XV одружився з Марією, дочкою Станіслава Лещинського, що був польським королем у роки перемог Карла XII. Це ставило Францію в опозицію до Росії, яка підтримувала правлячого тоді в Речі Посполитій Августа II.

При цьому в Європі починали формуватися дві ворожі коаліції. Росія і Австрія підтримували Августа II, а Франція, Англія та Голландія — Станіслава Лещинського. Залишатися осторонь, здавалося б, неминучої нової загальноєвропейської війни Орлик не міг, тож за допомогою свого старшого сина Григорія, котрий уже завоював на той час при французькому дворі належний авторитет, він знову починає привертати увагу Парижа до українських справ, маючи при тому підтримку тестя молодого короля.

У 1733 р. Август II помер, і Станіслав Лещинський, з'явившись У Польщі, швидко домігся обрання на королівський престол. Однак Росія і Австрія, що підтримували його суперника, сина попереднього короля Фрідріха Августа III, ввели на територію Речі Посполитої свої війська. С. Лещинський сховався у Гданську, а сейм змушений був упокоритися й обрати російсько-австрійського висуванця. У відповідь Франція, Іспанія та Сардинія оголосили війну Австрії, а син гетьмана Григорій, який перебував на французькій службі, вирушив до Туреччини і Криму, щоб залучити султана й хана на бік Людовіка XV та С. Лещинського. Але ті зволікали.

Натхненний надією, вже літній Пилип Орлик залишив Фессалоніки й вирушив до чорноморських козаків, які після Полтавської битви переховувалися в межах татарсько-турецьких володінь у пониззі Дніпра. Однак саме в цей час їхні стосунки з ханом різко загострились, а російська імператриця Анна Іоаннівна, яка незадовго перед тим заступила на престол, покладаючись у важливих політичних справах на думку компетентного щодо українських проблем Ф. Прокоповича, погодилася прийняти їх у своє підданство.

У березні 1734 р. запорожці перейшли на підвладні Росії території в пониззі Дніпра і створили там лояльну до цариці Базавлуцьку Січ. Утримати їх від цього гетьман не зміг. Біля нього в Бендерах зібралося до двох тисяч прибічників, але з такими силами наважуватися на щось серйозне просто не було сенсу. Війна між Туреччиною і Росією почалась, але запорожці опинилися на боці імператриці.

Сподіватися на поновлення української держави не доводилося. Орлик залишився вигнанцем. Він помер у бідності в молдавській столиці Яссах 24 травня 1742 р. На той час його старший син Григорій уже був впливовою людиною в Парижі. У XX ст. на його колишніх землях поблизу французької столиці побудували аеропорт, у назві якого звучить прізвище українського гетьмана-вигнанця: Орлі.

В історію Пилип Орлик увійшов, насамперед, як автор першої, нехай і не реалізованої, української конституції. Вона з'явилася на 66 років раніше за американську "Декларацію незалежності" й майже на 80 — за французьку "Декларацію прав людини і громадянина", цілком відобразивши новітні для того часу зрушення суспільної думки (пов'язані з ідеями поділу влади, гарантій прав особистості тощо), які в Західній Європі пов'язують з іменами Дж. Локка та Ш. Монтеск'є.

bigmir)net TOP 100