Реклама на сайте Связаться с нами

Михайло Драгоманов

(1841 — 1895)

публіцист, історик, філософ, економіст,
літературознавець, фольклорист, громадський діяч

На главную
Відомі українці

Михайло Драгоманов є однією з ключових постатей в українській суспільно-політичній і філософській думці XIX ст. Він політик і політолог, дослідник всесвітньої та вітчизняної історії, соціолог, етнограф, економіст, фольклорист, публіцист і літературний критик.

Драгоманов чудово орієнтувався в морі новітніх соціально-політичних теорій, брав активну участь у всеросійському, а почасти і європейському визвольному русі.

Становленню його як політичного діяча передувала діяльність київського Кирило-Мефодіївського братства, членами якого були М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко. Важливим етапом утвердження української соціал-демократії можна вважати діяльність братств ("громад"), які виникли на початку 60-х років XIX ст. у великих містах України — Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові та ін.

Саме тоді на суспільно-політичному й літературному небосхилі засяяла зірка Драгоманова. Три наступні десятиліття його життя були сповнені завзятої праці й невтомної боротьби за краще життя народу. Працюючи для сучасності, прагнучи в досвіді минулого, у здобутках інших народів знайти імпульси для піднесення соціальної та культурної ініціативи власної нації, Драгоманов найменше дбав про догоду якимось авторитетам або пануючій "моді". Починаючи з років учнівства у Полтавській гімназії, він, як справедливо зазначила С. Русова у рецензії на перший том його "Собрания политических сочинений", "завжди вирізнявся незвичайною незалежністю думки й непохитною переконаністю", і ця незалежність ученого йшла зовсім не від амбіцій, а від історичної ерудиції та широти політичного й наукового синтезу, притаманних йому.

Михайло Драгоманов народився 18 вересня 1841 р. в Гадячі на Полтавщині, в сім'ї дрібномаєтних дворян, нащадків козацької старшини. Його батько, поділяючи ліберальні погляди того часу, словом і ділом допомагав своїм селянам; він був людиною дуже освіченою, збирав народні пісні, складав вірші українською мовою. "Я надто зобов'язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з яким у мене не було морального розладу і боротьби...", — напише згодом Михайло Петрович. Дядько Михайла, Яків Драгоманов, який служив прапорщиком Полтавського піхотного полку за часів наполеонівських війн, у молоді роки був членом київського масонського Товариства об'єднаних слов'ян, за що після придушення повстання декабристів потрапив до Петропавловської фортеці. І хоча за відсутністю складу злочину його незабаром звільнили, він до кінця життя перебував під суворим наглядом поліції.

Михайло Драгоманов з дитячих років вільно володів українською і російською мовами, до знання яких згодом додалося ще п'ять європейських. Роки учнівства у Гадяцькому повітовому училищі й Полтавській гімназії були часом розширення кругозору, формування стійкого інтересу до новітніх політичних течій. Хлопець вражав викладачів надзвичайною цілеспрямованістю, працездатністю й освіченістю. Його сестра Ольга (майбутня письменниця Олена Пчілка, мати Лесі Українки) згадувала, що "книжок... Михайло перечитав ще в гімназії таку силу і таких авторів, що багато учнів середніх шкіл пізніших часів... здивувались би, почувши, що між тими авторами були й такі... як Шлосер, Маколей, Прескот, Гізо".

Восени 1859 р. Михайло вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет. З дитинства вбираючи в сім'ї ліберально-гуманістичні погляди, юнак близько сприймає народницькі ідеали. Але, на відміну від більшості українофілів, цікавиться не так національно-етнографічним, як соціально-економічним боком визвольного руху. Дуже важливим у становленні Драгоманова як політичного і громадського діяча був його виступ над труною Шевченка в Києві, коли прах великого Кобзаря перевозили до Чернечої гори. Палкі слова юного промовця про те, що кожен, хто йде служити народу, тим самим надіває на себе терновий вінець, виявилися пророчими.

Подібно до багатьох студентів і випускників Київського університету 50—60-х років, Драгоманов бере участь в організації недільних шкіл. Тоді ж він близько сходиться з В. Антоновичем і в 1863 р. вступає в "Київську громаду" члени якої саме зазнавали жорстоких утисків з боку влади. Незабаром Драгоманов стає одним із лідерів цієї організації. У його поглядах послідовно відбився курс на поєднання соціалізму з національною ідеєю, висловлений ним у широко відомій формулі: "По обставинам України, тут плохий той українець, що не став радикалом, і плохий той радикал, що не став українцем".

Після навчання Драгоманова залишили викладати в університеті. Від 1864 р. він читав лекції із всесвітньої історії, обіймаючи посаду приват-доцента. Того ж року (1864) Михайло Петрович одружився з акторкою Людмилою Михайлівною Кучинською (1842—1918), котра все життя була його вірною помічницею і берегинею родинного вогнища. Створення сім'ї, необхідність фінансово підтримувати молодших брата і сестру поставили його у скрутне матеріальне становище.

Із середини 60-х, значною мірою заради досить скромних гонорарів, Драгоманов друкувався в ліберальних загальноросійських виданнях, "Санкт-Петербургских ведомостях" і "Вестнике Европы". Його ім'я стало відоме освіченій публіці імперії. Писав він переважно про становище селянства і проблеми поміщицького землеволодіння, про національне питання в Україні; піддавав критиці російський державно-бюрократичний централізм, обстоюючи ідеї автономії та федералізму, а також право народів Росії на здобуття освіти і літературну діяльність рідними мовами, зокрема й українською.

У цей час його соціально-політичні переконання мали вельми загальний ліберально-демократичний характер. Ідейно він пов'язував себе з близькими його сім'ї традиціями українського декабризму та ідеями кирило-мефодіївців. Проте він дедалі дужче зазнавав впливу модних тоді на Заході соціалістичних концепцій, передусім прудонізму. Ідеалом Драгоманова була політична організація, близька до державного ладу Англії та Швейцарії. Його позиція відрізнялася від поглядів російських народників: він відкидав ідеалізацію російської общини й терористичну тактику. Революційному нігілізму він протиставив формулу, яка стала кредо для наступних генерацій українських діячів: "Чиста справа потребує чистих рук". Український соціалізм у драгомановській версії мав загальнолюдський, етичний характер і став головною ідеологією українського руху в другій половині XIX — на початку XX ст.

Залишившись на викладацькій роботі в Київському університеті, Драгоманов активно береться за наукові дослідження, і 1869 р. публікує працю "Питання про історичне значення Римської імперії і Таціт", яку того ж року захищає як магістерську дисертацію. Римську імперію без жодної ідеалізації він оцінює як прогресивне явище, адже там на початку III ст. всі вільні жителі провінцій були зрівняні у правах із громадянами столиці-завойовника. Подібного факту в історії раніше не спостерігалося.

У 1870—1873 pp. Драгоманов перебував у науковому відрядженні в Європі. Поїздка, крім власне наукових результатів, дала йому можливість глибше ознайомитися з ідеями західного соціалізму, зокрема марксизму, котрий він сприйняв досить критично.

Сам Драгоманов вважав себе соціалістом, але розумів соціалізм не як учення про класову боротьбу, а як ідею соціальної справедливості переважно в етичній площині. Поступово його соціально-філософські погляди стають чіткішими й виразнішими. Реальним ідеалом він бачив демократичний федералізм, основу якого мали становити самоврядні общини й автономні національно-політичні утворення. Підґрунтям суспільного прогресу, на його думку, мали бути науково-технічні досягнення й удосконалення політичного устрою шляхом реформ. Прогресивним Драгомаов вважав усе, що знаменує рух до свободи і права як вищих загальнолюдських цінностей, з урахуванням національних форм і особливостей.

Під час поїздок до Львова Драгоманов познайомився з молодими галицькими демократами І. Франком і М. Павликом, суттєво вплинувши на становлення їхнього світогляду.

Повернувшись до Києва, він обіймає посаду штатного доцента кафедри античної історії і активно занурюється в діяльність "Старої громади". Під впливом В. Антоновича він захоплюється українознавством, головним чином фольклористикою. Разом з іншими громадівцями він збирає і систематизує українські народні пісні, активно працює в київському Південно-Західному відділенні Російського географічного товариства, члени якого — майже всі діячі "Старої громади".

У 1874—1875 pp. у співавторстві з В. Антоновичем Драгоманов видає двотомник "Історичних пісень малоруського народу". А втім, суспільно-політичні погляди лідерів київських громадівців дедалі відчутніше розходились. Антонович головну увагу приділяв національно-культурницькій роботі, тоді як Драгоманов проголошував пріоритетність соціально-політичних завдань, обстоюючи перехід від суто національної культосвітньої діяльності до власне політичної боротьби спільно з представниками ліберального й демократичного рухів Росії.

Характерним для зрілого Драгоманова було визнання пріоритету свободи особистості перед класовими й національними інтересами. З цих позицій він починає критикувати український культосвітній рух, що намагався бути принципово аполітичним. Тут серед київських громадівців найближче до нього були економіст М. Зібер та антрополог і етнограф Ф. Вовк.

Розбіжності в поглядах іще не були причиною розколу "Старої громади", тим паче, що Драгоманов не заперечував важливості національно-культурницької роботи. Однак соціал-демократичні переконання, яких він не приховував, призвели до того, що він перетворився на мішень для нападів ретроградів. Зрештою за доносом М. Юзефовича в 1875 р. Драгоманова було звільнено з Київського університету за "неблагонадійність". На знак протесту у відставку з професорської посади пішов і його найближчий друг Микола Зібер.

Підписання царем у травні 1876 р. горезвісного Емського указу, яким заборонялося українське друковане слово, примусило київських старогромадівців перенести видавничу діяльність за кордон. У 1876 р. "Стара громада" власним коштом делегує Драгоманова до Європи. Після нетривалих зупинок у Львові та Відні він оселяється в Женеві, де розгортає бурхливу видавничу діяльність: випускає книжки українською, російською та кількома західноєвропейськими мовами. Упродовж 1878—1883 pp. вийшло друком п'ять томів альманаху "Громада", який став першим українським громадсько-політичним періодичним виданням. Побачили світ чимало творів українських і російських мислителів, зокрема Т. Шевченка (без цензурних виправлень) та О. Герцена. Сам Михайло Петрович також активно друкувався в різних європейських виданнях.

У 1881—1883 pp. Драгоманов редагував журнал "Вільне слово", при цьому рішуче засуджуючи революційний тероризм. Незважаючи на постійні нестатки, частину своїх гонорарів він неодмінно вкладав у видавничу діяльність. Його незмінно оточували друзі та однодумці, пов'язані з ним ще з київського періоду, — С. Подолинський, Ф. Вовк, М. Зібер, Я. Шульгін і галицький учений М. Павлик.

Серед політичних праць Драгоманова тих років слід зазначити "Вступне слово до "Громади" (1878), "Шевченко, українофіли і соціалізм" (1879), "Пропащий час — українці під Московським царатом (1654—1876)" (1880), "Історична Польща і великоросійська демократія" (1883).

Багато в чому пророчими виявилися його публікації стосовно розстановки політичних сил у Європі, зокрема співвідношення й тенденцій дальшого розвитку "німецтва" і "російства", польського та українського рухів. Останній Драгоманов оцінював цілком тверезо, без романтичного захвату, наголошуючи на його слабкості й нездатності до дієвої боротьби за створення незалежної держави. Він заперечував "етнографічний націоналізм" і розробляв ідею розбудови української політичної нації.

В еміграції Драгоманов не припиняє наукових досліджень у царині фольклористики. Публікуються його "Нові українські пісні про громадські справи. 1764—1880" (1881) і двотомник "Політичні пісні українського народу XVIII—XIX ст." (1883—1885). На жаль, завантаженість видавничими справами й публіцистичною діяльністю практично не залишали часу на науково-дослідницькі заняття, тому талант Драгоманова як ученого-гуманітарія найширшого профілю і глибокого соціального мислителя розкрився далеко не повною мірою. Однак багато в чому завдяки його зусиллям Європа знову заговорила про Україну.

Про видатне місце Драгоманова у суспільно-інтелектуальному житті останньої чверті XIX ст. свідчить той факт, що по смерті О. Герцена діти письменника-демократа саме Михайлові Петровичу передали архів свого батька. Київський мислитель фактично став ідейним і організаційним спадкоємцем справи О. Герцена. Тож не дивно, що на початку XX ст. лідери російської партії кадетів ("Партії народної свободи"), яка мала впливові філії в Києві та інших великих містах України, вважали Драгоманова своїм безпосереднім попередником.

Наприкінці 70-х Драгоманов дедалі відчутніше відходить від культосвітніх настанов "Старої громади", полемізує з її представниками й піддає рішучій критиці національно-романтичну ідеалізацію української старовини. На цьому грунті від 1886 р. загострилися протиріччя між Драгомановим і більшістю громадівців, що призвело до остаточного розриву зі "Старою громадою", яка одразу припинила фінансування його видавничої діяльності. Побоюючись переслідувань у роки посилення реакції за Олександра III, "Стара громада" поступово згортала свою діяльність.

У 1889 р. Драгоманов погодився очолити кафедру загальної історії у щойно створеній Вищій школі в Софії і переїхав до Болгарії. Тут пройшли останні роки його життя.

В останній період творчості Драгоманова, після його розриву зі "Старою громадою", були написані "Лібералізм і земство в Росії" (1889), "Дивацькі думки стосовно української національної справи" (1891) і "Листи на Наддніпрянську Україну" (1893). У цих працях виразно представлена його громадсько-політична позиція. Драгоманов послідовно виступає за перетворення Росії на принципах федералізму й автономії, за визнання культурної і мовної рівності всіх народів, за введення парламентаризму західного зразка у поєднанні із земськими органами самоврядування. Земському рухові Драгоманов надавав великого значення, вбачаючи в ньому не тільки зародки демократичного суспільства, а й основу суспільного опору самодержавно-бюрократичному диктату.

До мемуарного жанру належать написані Драгомановим "Австро-російські спогади" (1889—1892), присвячені зародженню відносин Михайла Петровича з галицькими культурно-політичними діячами. Збереглось чимало листів Драгоманова до І. Франка.

Виснажлива робота, постійні матеріальні нестатки, розбіжності в поглядах зі старими друзями остаточно підірвали й без того слабке здоров'я Михайла Петровича. Його серце зупинилося 20 червня 1895 р. Поховали його в Софії. По смерті чоловіка Людмила Драгоманова повернулася до Києва, де й дожила до початку громадянської війни.

Вплив Драгоманова в останні роки життя й після його смерті особливо сильно відчувався в Галичині (там жили його друзі-учні І. Франко і М. Павлик), де свобода слова була більшою, ніж в українських губерніях Росії. Проте й у Галичині, й у рідному Києві на зламі століть діяли так звані драгомановські гуртки поміркованої соціал-демократичної орієнтації.

У відозві групи українців-студентів у Кракові, написаній і виголошеній у зв'язку зі смертю вченого В. Стефаником у 1895 p., йшлося про спадщину Драгоманова як невід'ємну складову української культури, шо "має велику вагу не лише в теперішності, вона буде мати рішуче актуальне значення і на майбутнє". Тоді ж Франків журнал "Житє і слово" обгрунтував необхідність повного видання й вивчення наукових праць та величезного епістолярію вченого: "Зберегти пам'ять великого покійника, використати для народного поступу всі ті сімена широких і здорових думок, які розсипані в його писаннях, — от велике завдання товаришів і почитателів М. П. Драгоманова... Чим швидше наша суспільність, а особливо наша інтелігенція дійде до спокійного розбору, до позитивного використання його багатої духовної спадщини, тим ліпше для неї".

Після революцій 1905 і 1917 pp. ідейна спадщина Драгоманова привертала пильну увагу поміркованих соціалістів і лібералів-демократів, членів Центральної Ради. Передусім це стосується лідерів українських соціалістів-федералістів Д. Дорошенка і С. Єфремова, а також українських федералістів-демократів на чолі з В. Науменком.

Драгоманов був першим українським теоретиком соціал-демократії, котрий стояв нарівні з передовою демократичною і соціалістичною думкою Європи свого часу, а багато в чому й випереджав її.

bigmir)net TOP 100