Реклама на сайте Связаться с нами

Микола Костомаров

(1817 — 1885)

історик, мислитель, поет, громадський діяч

На главную
Відомі українці

Микола Костомаров належить до найвидатніших учених середини XIX ст. й до засновників Кирило-Мефодіївського братства, з якого почався самостійний український суспільно-політичний рух.

Народився він 4 травня 1817 р. в селі Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії. Походження зумовило певну двозначність долі хлопчика. Він з'явився на світ до шлюбу місцевого поміщика Івана Костомарова із кріпачкою, українською дівчиною Тетяною Мильниковою, і за законами Росії був кріпаком власного батька. Іван Петрович, капітан, учасник взяття Ізмаїла, 1790 р. пішов у відставку й оселився у своєму маєтку. Він належав до відомого з середини XVI ст. дворянського роду і вважався людиною дуже освіченою. Самостійно вивчив французьку, в оригіналі читав Вольтера, Дідро, інших просвітителів, але залишався жорстоким кріпосником. Уже немолодий, він відіслав Тетяну вчитися до Москви у приватний пансіон, бажаючи з нею одружитися. Обвінчалися вони у вересні 1817-го, вже маючи сина.

Раптова смерть батька 14 липня 1828 р. поставила його родину в скрутне юридичне становище. Народжений поза шлюбом, Микола, як кріпак батька, перейшов у спадок його найближчим родичам — Ровнєвим. Ті були не проти відвести душу, знущаючись над барчуком. Щоб він звикав до свого нового становища, йому призначили "місце" в передпокої. Лакеї зловтішно говорили йому: "Годі панствувати, Миколко, — ти ж бо такий холоп, як і ми!"

Коли Ровнєви запропонували Тетяні Петрівні за 14 тисяч десятин родючої землі вдовину частку — 50 тисяч карбованців асигнаціями, а також волю хлопчикові, вона погодилася без вагань. Щоб урятувати сина від кріпацької неволі, мати була готова на все. Микола дуже любив її, до кінця життя не забуваючи, кому зобов'язаний своїм "другим народженням".

Залишившись із дуже скромними статками, мати перевела Миколу з московського пансіону (де він, тільки-но почавши вчитися, за блискучі здібності отримав прізвисько "infant miraculeux" — чудесна дитина) до пансіону у Воронежі, ближче до дому. Навчання там обходилося дешевше, але рівень викладання був дуже низьким, і хлопчик ледь висиджував нудні уроки, що практично нічого не давали. За "витівки" він був відрахований із пансіону й перейшов до Воронезької гімназії. З усіх випускників 1833 р. тільки Микола, прагнучи вчитися, вступив до Харківського університету на історико-філологічний факультет.

Юнака цікавили різні сфери гуманітарних знань. Він вивчав давні й нові мови, цікавився античною історією, німецькою філософією, новою французькою літературою, вчився гри на фортепіано, віршував. Зближення з гуртком українських романтиків Харківського університету незабаром визначило його захоплення переважно фольклором і козацьким минулим України.

Особливу роль у становленні поглядів Миколи Костомарова на історичний процес відіграв професор кафедри грецької словесності Михайло Лунін. Його лекції захоплювали: саме він викликав у Костомарова "переворот", про який той згодом писав: "...я полюбив історію найбільше, й відтоді з жаром віддався читанню й вивченню історичних книг". Головний зміст історичного процесу Костомаров бачив у саморозвитку народу та його культури. Це контрастувало з прийнятим тоді в колах учених розумінням історичного процесу як політичної історії окремих держав на чолі з династіями.

В університетські роки Микола дуже багато читав. Перевантаження навіть позначилось на його здоров'ї — ще тоді значно погіршився зір. У січні 1837-го Костомаров склав іспити з усіх предметів і 8 грудня 1837 року був затверджений у статусі кандидата.

По закінченні університету він пішов на військову службу, був юнкером у Кінбурнському драгунському полку в Острогозьку. Але військовим виявився ніяким. Насамперед заважав поганий зір. До того ж Костомарову швидко набридли "військові навчання й тодішні військові товариші". Вихід знайшовся своєрідний: почавши розбирати багатий архів повітового суду, де зберігалося діловодство колишнього козацького полку з часу заснування міста, Костомаров став полковим істориком. Його твір на цю тему, на жаль, не зберігся, але він відіграв велику роль у формуванні його інтересів як ученого: після складання опису Острогозького Слобідського полку Костомаров серйозно задумався над тим, щоб через історію полків простежити минуле всієї Слобідської України. Тоді ж Микола Іванович переконався, що історію потрібно вивчати не тільки за літописами, а й серед народу, і, як він сам писав, почав "етнографічні екскурсії з Харкова сусідніми селами і шинками".

Він прагнув визначити історичну місію слов'янських народів і, насамперед, українського. Вже в харківський період Костомаров почав схилятися до думки, що саме українському народу належить особлива місія у справі звільнення всіх слов'ян від імперського деспотизму і кріпосницького рабства, адже саме він розвинув демократичні ідеали й інститути козацтва. У віршах і поемах тих років Костомаров оспівав князівські й козацькі часи України. Свої поетичні твори він друкував у різних альманахах, а також видав збірками "Українські балади" (1838) та "Гілка" (1840) під псевдонімом "Ієремія Галка". Тоді ж він під впливом творчості В. Шекспіра створив історичну драму "Сава Чалий" (1838) і трагедію "Переяславська ніч" (1841).

У 1840 році М. Костомаров склав магістерські іспити і взявся до підготовки дисертації, присвяченої Берестейській унії 1596 р. Однак ця робота ("Про причини і характер унії в Західній Росії") не була захищена через заборону міністерства народної освіти. Дисертація побачила світ 1841 р. як окрема книга й дуже скоро стала широковідомою. Але це докладне, об'єктивне дослідження викликало люті протести з боку церковної влади, яка побачила в ньому відхід від офіційного трактування досить слизької і перманентно актуальної для України проблеми. Після публічної заяви архієпископа харківського Інокентія Борисова про "обурливий зміст" книги молодого вченого, уже запланований захист не відбувся. У стінах університету з'явилося оголошення, що його відкладено "через непередбачені обставини". Місяць потому надійшов офіційний наказ, підписаний професором М. Устряловим (за розпорядженням міністра народної освіти С. Уварова), знищити весь наклад видання.

Друга дисертація Костомарова, підготовлена за півтора року, називалася "Про історичне значення російської народної поезії". Ідеологічних закидів тепер не було, тож вона була успішно захищена 1844 р. Костомаров одержав звання магістра й зосередився на науковій праці та педагогічній діяльності. Темою його нового дослідження стала історія Богдана Хмельницького. Бажаючи бути ближче до місць основних боїв визвольної війни, Микола Іванович вирушив учителювати на Волинь, у гімназію Рівного. Та у провінції швидко відчув брак літератури й спілкування з освіченими людьми. Вже 1845 р. він переїхав до Києва, де став старшим учителем Першої гімназії і відразу ж познайомився з найавторитетнішим і найвпливовішим на той час ученим М. Максимовичем. За спогадами учня Костомарова, згодом уславленого художника, Миколи Ге, Микола Іванович незабаром став найулюбленішим учителем у гімназистів. Для них його уроки були духовним святом. Навесні 1846 р. вчена рада Київського університету обрала Костомарова викладачем російської історії, а з 1 серпня — ад'юнкт-професором. З осені він почав читати лекції, викликаючи жвавий інтерес у студентів. Костомаров заглибився в масштабну роботу з вивчення історії України, яку свого часу розгорнув М. Максимович. Тоді ж Костомаров зблизився з релігійним філософом П. Авсенєвим.

Яскрава фігура Миколи Костомарова, людини високоосвіченої, щирої і доброзичливої, приваблювала талановиту молодь, зокрема, В. Білозерського, М. Гулака, П. Куліша й О. Марковича. У грудні 1845 — січні 1846 р. вони створили слов'янофільське українське Кирило-Мефодіївське братство, до якого незабаром приєднався й Тарас Шевченко. Він наїжджав до Києва з Петербурга від 1843 р. й остаточно перебрався сюди навесні 1845-го. Своє завдання "братчики" бачили в поширенні передових ідей "слов'янської взаємності". Незабаром був написаний статут товариства, що передбачав повну свободу віросповідання, "відкидання єзуїтського правила про освячення засобів метою", вивчення слов'янських мов і культур.

Більшість кирило-мефодіївців, зокрема й Костомаров, були людьми глибоко релігійними, а народницький пафос мав у них характер майже релігійної віри. Але якщо М. Костомаров, М. Гулак і В. Білозерський були швидше слов'янофілами, то П. Куліш і Т. Шевченко утворювали патріотично-українське крило.

Програмні документи кирило-мефодіївців, і насамперед написана Костомаровим "Книга буття українського народу", відображають вплив документів польського визвольного руху, зокрема "Книги народу польського і пілігримства польського" А. Міцкевича, виданої в Парижі 1832 р. Не менший вплив на історико-політичне мислення "братчиків" справила й "Історія русів" — патріотичний українофільський твір, який вийшов на рубежі XVIII—XIX ст. із кіл лівобережного українського дворянства, опозиційно настроєного щодо російського царату.

Кирило-мефодіївці виклали свої ідейно-політичні ідеали і прагнення в кількох програмних документах-прокламаціях: "До братів українців" та "До братів великоросів і поляків"; у Статуті і згадуваній "Книзі буття..." Вони прагнули перебудови суспільства на засадах християнського вчення про справедливість, рівність і волю людей.

Оформившись ідейно, вони мали намір перейти до практичної діяльності, пропагуючи свої переконання серед населення. Але до практичного втілення цих намірів справа не дійшла. Студент Петров, який знімав квартиру в одному будинку з М. Гулаком, підслухував розмови друзів. Він завів із ними знайомство й незабаром ввійшов у довіру до "братчиків". З березня 1847 року Петров написав донос попечителю Київського навчального округу генерал-майору Траскіну. Він повідомляв, що "чув у Гулака зібрання людей і думки про предмети, що стосуються держави, і перейняті вони ідеєю волі цілком..." Донос був негайно переправлений до Петербурга начальнику Третього відділення його імператорської величності власної канцелярії графу Орлову. 17 березня Орлов повідомив про зібрання спадкоємцю престолу Олександрові Миколайовичу з проханням дозволити арешти в Києві.

Київський губернатор І. Фундуклей, меценат і великий любитель старожитностей, з великою повагою ставився до Костомарова. За кілька тижнів до цих подій він дав Миколі Івановичу для відгуку й зауважень свій рукопис книги "Огляд Києва щодо старожитностей" (надрукована 1847 p.). Довідавшись про планований арешт, Фундуклей намагався попередити Костомарова про небезпеку. У відправленій із посильним записці він просив Костомарова негайно зайти до нього. Але історик, заклопотаний майбутнім весіллям з Аліною Крагельською (за кілька днів), не знайшов часу заїхати до губернатора. У ніч на 30 березня 1847 р. Костомарова узяли під варту й відправили до Петербурга. Тепер уже І. Фундуклей нічим не міг допомогти Миколі Івановичу. Костомаров перебував у жахливому стані. У відчаї він вирішив заморити себе голодом у дорозі. Знесилений, ледь міг піднятися з воза. Квартальний, що його супроводжував, помітив стан свого арештанта й порадив йому відмовитися від фатального наміру. "Ви... смерті собі не заподієте, я вас устигну довезти, але ви собі зашкодите: вас почнуть допитувати, а з вами від виснаження станеться марення, і ви наговорите зайвого й на себе, й на інших", — умовляв Костомарова конвоїр. Логіка наглядача подіяла на вченого. 7 квітня його привезли до Петербурга, а 15-го відбувся перший допит.

14 червня 1847 р. Костомарову, який перебував у Петропавловській фортеці, було дозволено побачення з нареченою Аліною Крагельською. Познайомилися вони в жіночому пансіоні, де Костомаров викладав. Вихованки прозвали свого вчителя Опудалом Морським, що не заважало їм захоплюватися його знаннями й талантом оповідача. Аліна полонила Костомарова своєю жвавістю, безпосередністю і щирою обдарованістю, її грою на фортепіано захоплювався навіть Ференц Ліст, який відвідав Київ із гастролями.

Арешт Костомарова різко все змінив. Микола Іванович боявся після суду зв'язувати з Аліною своє, як він вважав, пропаще життя. Посприяла їхньому розриву й мати нареченої. Шлюб розпався. Крагельська вийшла заміж за іншого чоловіка і прожила з ним 19 років. Якось узимку 1862-го вона купила видання драми Костомарова "Кремуцій Корд" і прочитала зрозумілу тільки їй присвяту: "Незабутній А. Л. К. на пам'ять. 14 червня 1847 р."...

Одночасно з Костомаровим був арештований М. Гулак, а незабаром — Т. Шевченко, П. Куліш, В. Білозерський, О. Маркович та інші кирило-мефодіївці. Для проведення слідства всі вони були відправлені до Петербурга, згодом — засуджені. Але, як на мірки миколаївського часу, здебільшого (крім Т. Шевченка, засланого рядовим до Оренбурга, а потім до Новопетровського укріплення, із забороною писати і малювати) — без зайвої жорстокості. Граф Орлов розумів, що ніякої політичної роботи кирило-мефодіївці так і не почали, обмеживши діяльність періодичними зустрічами, складанням і обговоренням документів. Цікаво, що під час слідства засудженим допомагали самі ж службовці із жандармського корпусу, підказуючи, як правильніше поводитися на допитах.

24 червня 1848 p., відбувши рік у Петропавловській фортеці, Костомаров був засланий у Саратов. Рік в'язниці не минув для Миколи Івановича даремно. За кілька місяців ув'язнення він вивчив грецьку й іспанську мови, й тепер легко міг читати Гомера й Кальдерона в оригіналі.

У Саратові Костомарова призначили на посаду перекладача при губернському правлінні з платнею 350 карбованців на рік. Оскільки перекладати не було чого, губернатор доручив політичному засланцеві завідувати... секретним відділом, у якому велися справи "розкольників".

Як людина вразлива і слабка здоров'ям, Микола Іванович важко переносив удари долі, що сипалися на нього, особливо невдачу зі шлюбом. Але світогляд його майже не змінювався. У Саратові він знову включився в наукову роботу і завершив монографію про Богдана Хмельницького. Почав писати про побут у Московській державі XVI—XVII ст. Для цієї роботи він, за звичкою, вже не обмежувався наявною літературою, а вирушав у етнографічні поїздки, збираючи давні пісні та перекази й одночасно знайомлячись із життям розкольників та інших сектантів.

У саратовському засланні Костомаров познайомився з М. Чернишевським. Той високо оцінив видану в "Отечественных записках" монографію "Богдан Хмельницький", написавши в "Современнике" про неупередженість автора й широту його кругозору. У Саратові в "Губернских ведомостях" за 1853 p. був опублікований перший варіант майбутнього великого дослідження Костомарова "Бунт Стєньки Разіна . Ця монографія пізніше захопила К. Маркса: він навіть склав її докладний конспект.

1856 р. маніфест нового царя Олександра II звільнив Костомарова від поліцейського нагляду. У 1857-му він вирушив за кордон. Побував у Швеції, Німеччині, Швейцарії, Франції та Італії. У Празі Костомаров зустрівся з патріархом чеського слов'янства В. Ганкою, який приділив йому багато уваги, а на прощання на знак глибокого шанування подарував усі свої праці.

1858 р. Костомаров повернувся до Петербурга і продовжив свої наукові пошуки. Довідавшись, що до Петербурга повернувся Т. Шевченко, вирішив відвідати товариша. Дуже зворушливо описана сцена їхньої зустрічі в "Автобіографії" Костомарова: "Майстерня Шевченка містилася поруч із академічною церквою. Це була простора і світла кімната, що виходила вікнами в сад. "Здрастуй, Тарасе", — сказав я йому, побачивши його за роботою в білому фартуху, з олівцем у руці. Шевченко витріщив на мене очі, але не міг упізнати. Даремно я, все ще не називаючи себе на ім'я, пригадав йому обставини, що ... повинні були навести його на думку про те, хто перед ним. "От же говорив ти, що побачимося й житимемо ще в Петербурзі, — так і сталося!" Це були його слова, вимовлені у Третьому відділенні ще тоді, як після чергових ставок... ми поверталися до своїх камер. Але Шевченко й по тому не міг догадатися, роздумуючи й розводячи пальцями... Мабуть, я сильно змінився за одинадцять років розлуки з ним. Я нарешті назвав себе. Шевченко сильно розхвилювався, заплакав і почав обіймати мене й цілувати".

Навесні 1859 р. Костомаров прийняв запрошення зайняти кафедру російської історії Петербурзького університету. У листопаді він почав читати лекції. Вступна лекція в університеті запам'яталася йому над усе: "Скупчення публіки було величезне; кілька державних осіб відвідали мою лекцію. По закінченні читання знялися гучні овації, а потім юрба молодих людей підхопила мене на руки й винесла з університетського приміщення до екіпажа". Хтось із сучасників точно зазначив: "Лекції Костомарова кликали на площу!" Вплив ученого на петербурзьку інтелігенцію був величезним. На кожній лекції — стовпотворіння; у себе вдома по вівторках він збирав цвіт столичної культури. У нього бували М. Добролюбов, О. Пипін, М. Ге, М. Некрасов, М. Чернишевський і багато інших.

За роки ув'язнення й заслання погляди Костомарова на історію суттєво змінилися. Він уже був далекий від містичного поклоніння перед народом, але, як і раніше, на відміну від більшості російських професорів, не вважав суттю історичного процесу державне життя. Він дедалі критичніше дивився на основні особи й події української та російської історії, що йшло врозріз із суспільними переконаннями тих років. Костомаров напружено працював, розбирав і аналізував архівні матеріали, багато публікувався.

У північній столиці він зустрівся зі старими київськими друзями П. Кулішем і В. Білозерським, які повернулись із заслання. Разом вони створили й очолили петербурзьку українську "Громаду", в ідейному спектрі якої Костомаров обстоював принципово ліберальні погляди. У 1861—1862 pp. петербурзькі громадівці, підтримуючи тісні зв'язки з аналогічними гуртками в Києві та інших містах України, видавали журнал "Основа". У ньому були надруковані теоретичні праці Костомарова "Думки про федеративне начало в Давній Русі", "Дві руські народності" й "Риси народної південноруської історії", в яких було розроблено концепцію відмінності історичних шляхів і етнокультурних типів українців і росіян, підкреслено роль козацьких демократичних традицій в українській історії, котрої Костомаров уже не ідеалізував, як не ідеалізував і російського самодержавства.

У ці роки Микола Іванович підтримував зв'язки з багатьма ліберальними й демократичними діячами, листувався з лідером російської політичної еміграції О. Герценом і регулярно друкувався в його "Колоколе", що видавався в Лондоні. На його сторінках без цензурних обмежень, на тлі найгострішого польсько-російського протистояння початку 1860-х pp., Костомаров опублікував гострі історико-публіцистичні статті "Правда москвичам про Русь" і "Правда полякам про Русь".

В обстановці поляризації суспільства, що настала за селянською реформою 1861 p., Костомаров не бажав приєднуватися ні до революційного, ні до консервативного таборів, залишаючись при власних ліберальних переконаннях. Цим він настроїв проти себе обидва табори. Після викликаного студентськими заворушеннями 1861 року закриття Петербурзького університету, кілька його професорів, серед яких і Костомаров, організували в приміщенні міської думи систематичне читання лекцій. "Неслухняних" викладачів спершу почали цькувати, а потім заборонили їм такого роду несанкціоновані виступи.

На знак протесту Костомаров подав 1862 р. у відставку, чим викликав гнів начальства. Більше до викладацької роботи він не повертався. 1863 р. Костомаров одержав запрошення очолити кафедру в Київському університеті, наступного року аналогічний виклик надійшов із Харкова, а в 1869-му його знову запросили в університет Св. Володимира. Однак міністерство народної освіти не дозволило Костомарову відновити читання своїх курсів.

Він цілком зосередився на дослідницькій роботі. З 1863 р. брав активну участь у періодичному виданні томів (їх вийшло 15) зібрань документів з історії України та Білорусі XIV—XVII ст. під загальною назвою "Акти, що стосуються історії Південної і Західної Росії, зібрані й видані Археографічною комісією". Основними працями його життя стали "Богдан Хмельницький" (перше видання вийшло в 1857 p., третє, у трьох томах, — у 1876-му), "Руїна" (1879—1880), присвячена трагічним подіям по смерті вождя визвольної війни, "Мазепа" і "Мазепинці" (1882—1884), а також фундаментальна праця "Руська історія в життєписах її найважливіших діячів" (1874—1876), де представлені критичні біографії основних героїв давньоруської, української та російської історії. Власне історії Росії, крім згадуваної роботи про повстання Степана Разіна, присвячене "Північноруське народоправство" (1863) і "Смутний час Московської держави" (1866). Особливий інтерес представляє його наукова розвідка "Останні роки Речі Посполитої". Ці та інші численні роботи, як і мужня громадянська позиція, забезпечили Костомарову повагу й визнання громадськості, почесне місце в українській культурі.

1873 p., розлучені долею багато років тому, Микола Іванович і Аліна Крагельська зустрілися знову. Він — так і не одружений самотній "дід", вона — вдова і мати трьох дітей. 9 травня 1875 р. вони обвінчались і десять років, до самої смерті Костомарова, прожили разом.

Про останні роки життя Костомарова збереглося чимало спогадів сучасників. Один із близьких друзів історика, В. Беренштам, усякий раз, повертаючись від Костомарових, промовляв одну й ту ж фразу: "Плоть немічна, дух сильний". 1872 р. від напруженої роботи в Миколи Івановича почали дуже боліти очі. Згадуючи ті дні, він говорив, що гине від бездіяльності. Саме тоді в нього зародилася думка написати "Руську історію..." для популярного читання. Точніше, не написати, а продиктувати. Так виникла "Руська історія в життєписах її найголовніших діячів", продиктована помічникам.

Фатальним чином вплинули на здоров'я Костомарова дві події. Восени 1881 p., переходячи вулицю на Васильєвському острові, він був збитий ломовим візником. Наслідки травми відчувалися дуже довго. А 25 січня 1885 р. Костомарова, зануреного в роздуми, знову збив екіпаж — цього разу просто під аркою Генерального штабу.

6 квітня , у день пам'яті св. Кирила і Мефодія, здоров'я вченого різко погіршилося. Лікар давав йому кілька годин. Так і сталося: рано-вранці 7 квітня він помер у своїй квартирі на Васильєвському острові, куди багато років поспіль приходила вся освічена громадськість Петербурга.

Поховали Миколу Івановича 11 квітня 1885 р. на Волковому цвинтарі. Серед тих, хто прийшов провести його в останню дорогу, було дуже багато студентів.

Роль Костомарова в розвитку української та російської історіографії величезна. Він був першим ученим Східної Європи, який радикально змінив підхід до роботи історика, поставивши наріжним каменем не опис подій і осіб, а історію народу в його соціокультурній цілісності і єдності найрізноманітніших сфер життя.

"Щира любов історика до своєї Батьківщини може виявлятися тільки в строгій повазі до правди", — повторював Микола Іванович. Цьому принципу він слідував усе своє життя.

bigmir)net TOP 100