Реклама на сайте Связаться с нами
Біографії відомих українців

Микола Лисенко

Біографія

(1842 — 1912)

композитор, педагог, диригент,
основоположник української класичної музики

На главную
Біографії відомих українців

Микола Лисенко народився 22 березня 1842 р. в селі Гриньках (тепер Глобинського району Полтавської області). З ім'ям Лисенка пов'язана доба становлення професійної музики, театру та мистецької освіти в Україні.

Рід Лисенків походив із козацької старшини часів Богдана Хмельницького, засновником роду вважається легендарний козацький гайдамацький ватажок Вовгура Лис, сподвижник Максима Кривоноса. З рук Івана Мазепи шляхетство одержав Іван Якович Лисенко — полковник чернігівський і переяславський, наказний гетьман України 1674 р. Його син Федір у 1728—41 pp. — генеральний осавул, а в 1741—1751-му — генеральний суддя Війська Запорозького. Серед його синів і зятів було 12 козацьких сотників та інших козацьких чинів. У дальших поколіннях роду знову переважають військові. Батько Миколи Лисенка, Віталій Романович, служив у Кірасирському Воєнного ордена полку, вийшов у відставку в чині "полковника з мундиром", обирався повітовим маршалком (предводителем дворянства) Таращанського і Сквирського повітів. На схилі віку він займався етнографічними дослідженнями; гарно співав українські пісні, вправно добираючи акомпанемент на фортепіано.

Нащадок давнього шляхетського роду, Лисенко поєднав у собі заповідану предками відданість національній ідеї та хист до державницько-просвітницької діяльності з непересічним музичним обдаруванням, ставши в Україні на чолі мистецьких змагань середини XIX — початку XХ ст. За висловом нашого сучасника — Лисенкового праправнука, теж Миколи Віталійовича й теж музиканта, "Микола Лисенко змінив козацьку шаблю на диригентську паличку і зброєю в боротьбі за незалежність України зробив народну пісню".

Від найперших дитячих років світосприймання майбутнього композитора формується під впливом двох музичних стихій. З одного боку, це салонне музикування матері Ольги Єреміївни (з роду Луценків) — прекрасної піаністки, вихованки Смольного інституту шляхетних дівчат, а отже, прихильниці європейської та якоюсь мірою російської класики. Для малого Миколи ця сфера відкривається через класичні сонати, парафрази й попурі на теми популярних опер, модні салонні п'єси на зразок "Сплячого лева" А. Контського. Найголовніше, що в родині, яка добре пам'ятала кріпацький оркестр материного діда Петра Булюбаша, музичне обдарування, бажання займатись музикою викликали увагу й розуміння. Мати, помітивши здібності сина, вже у п'ять років починає сама вчити його грі на фортепіано. Шестирічний хлопчик вражав усіх музичною пам'яттю і чистотою гри. А також "дивовижною легкістю, з якою засвоював мотиви і підбирав їх з гармонізацією на роялі". В дев'ять років Микола написав свій перший музичний твір — граційну "Польку", видану батьком у подарунок до дня народження сина.

Друга музична стихія існує за стінами панського будинку, а часом, як у бабуні Марії Василівни Булюбаш, просто у світлицях — це українська народна пісня і вся, просякнута до нитки музикою, тканина народного побуту з його театралізованими обрядами, святами, плачами. Фольклорні зацікавлення юного Лисенка знаходили щирий відгук і підтримку і в його дядьків — Андрія Романовича та Олександра Захаровича Лисенків. Олександр Захарович прекрасно грав на бандурі, кохався в козацькій старовині та українській історії.

Остаточно національне самовизначення Лисенка відбулося років у 14, коли, гостюючи з троюрідним братом Михайлом Старицьким у дядька Андрія Романовича, вони цілу ніч читали заборонені вірші Тараса Шевченка, "захоплюючись і формою, і словом, і сміливістю змісту". "Лисенко, що звик до російської чи французької мови, був особливо зачарований музичною звучністю і силою простого народного слова", — згадував Михайло Старицький.

Основний внесок Лисенка в національну культуру становить збирання скарбів народної музики, дослідження та опрацювання їх, повернення їх народові "у вишуканій мистецькій оправі" й розбудова на основі народного мелосу національної музичної професійної мови.

Перші кроки в музиці Лисенко робить як піаніст — спершу в київських пансіонах Гедуена і Вейля, де вчиться у чехів К. Нейнківча та надзвичайно популярного київського педагога і виконавця Паноччіні (Алоїзія Поноцного). Далі — в харківській 2-й гімназії його вчителями стають Й. Вільчек і відомий російський піаніст і композитор Микола Дмитрієв. У Харкові юний Лисенко починає навіть концертувати в камерних зібраннях (і як соліст, і в ансамблі з викладачами та співучнями) в домі попечителя Харківського навчального округу Федора Голіцина. Концертну діяльність як піаніст Лисенко вестиме таким чином із 14-15 років до кінця життя, близько 55 років.

У 1860 р. Лисенко вступає на природничий факультет Харківського університету, де вже навчався М. Старицький. Наступного навчального року вони змушені перевестись до Київського університету, щоб уникнути репресій після студентських заворушень у Харкові. Тут юнаки потрапляють у коло прогресивного студентства, що складало так звану київську "Стару громаду". Відбувається знайомство Лисенка з Тадеєм Рильським, Борисом Познанським, Петром Косачем, Михайлом Драгомановим та його сестрою Ольгою, Володимиром Антоновичем, Павлом Житецьким та багатьма іншими, чиє самовіддане служіння національній ідеї визначило політичний і культурний розвиток України у другій половині XIX — на початку XX ст.

У Києві Лисенко продовжує інтенсивно займатись музикою. Під впливом програми, наміченої "Старою громадою", інтенсивно починає збирати і обробляти народні пісні, працює над "Словником української мови" і перекладами загальнодоступних підручників, створює студентський хор Київського університету (з 1862 p., існує і дотепер), який починає виконувати народні пісні в його обробках, бере участь у студентських виставах, створивши, зокрема, у 1864 р. музичний супровід до водевілю В. Гоголя (батька) "Простак". Разом зі Старицьким робить у 1863 р. першу спробу написати оперу — народну музичну драму "Гаркуша" за повістю Олекси Стороженка. Виступає як піаніст у концертах на користь створюваного в той час Київського відділення Російського музичного товариства, виконуючи з великим успіхом у тих концертах не лише виключно складні сольні твори, а й другий концерт Ф. Шопена та інші твори для фортепіано з оркестром. Бере участь у хорі РМТ при першій постановці в Києві фрагментів опери М. Глінки "Іван Сусанін".

Тож не дивно, що блискуче закінчивши університет і захистивши у 1865 р. кандидатську дисертацію, Лисенко все ж обирає музику й, заробивши трохи грошей, іде у 1867 р. до Лейпцизької консерваторії. Вступивши до неї як піаніст, він одночасно слухає лекції з теоретичних дисциплін і композиції у провідних німецьких професорів. Обмеженість фінансових можливостей (після скасування кріпацтва Лисенки потрапили в таку скруту, що Миколу навіть виключали на другому курсі з університету через несплату за навчання) змушує його осягнути консерваторський курс за два роки. Лисенко став першим в Україні й одним із небагатьох серед свого покоління композиторів у Російській імперії, хто мав європейську професійну музичну освіту.

В Лейпцигу Лисенко видає свої перші твори — фортепіанну "Сюїту на теми народних пісень у формі старовинних танців", перші два "Збірники обробок українських народних пісень для голосу в супроводі фортепіано". За життя він видасть сім таких збірників по 40 пісень, 12 "Хорових десятків" (обробок для хору); обрядові збірки: "Коломийки", "Колядки, щедрівки", два "Вінки веснянок", "Весілля", "Купальську справу", загалом понад 500 обробок для голосу і хорів; дві спеціальні збірки для молоді — "Молодощі" та " Збірник українських народних пісень у хоровому розкладі, пристосованих для учнів молодшого і підстаршого віку в школах народних".

Тоді ж у Лейпцигу видає композитор і перший випуск "Музики Миколи Лисенка до "Кобзаря" Тараса Шевченка". Це одна з вершин його творчості. Іван Франко писав: "Між власними композиціями Лисенка поміж його опер і оперет — найкращі і найталановитіші його композиції до многих поезій Шевченка, в яких музикальність вірша він відчув глибше, і зумів віддати її краще від усіх інших багаточисленних композиторів, яких манила до себе Шевченкова муза". А видатний західноукраїнський композитор XX ст. Станіслав Людкевич називав ці твори "правдивими перлинами наскрізь оригінальної Лисенкової творчості".

Понад 90 разів звертався композитор до віршів Кобзаря, інтерпретуючи їх то як солоспіви (іноді цілі розгорнуті вокальні сцени, як, скажімо, "Молітесь, братіє, молітесь" із поеми "Гайдамаки"), то як розгорнуті кантати на зразок "Б'ють пороги" чи "На вічну пам'ять Котляревському", то як хори a capella або в супроводі фортепіано чи оркестру (як "Іван Гус"), то як вокальні ансамблі. Деякі твори з Лисенкової "Музики до "Кобзаря" майже від самого їх створення стали справді народними піснями, зокрема "Ой, одна я, одна як билинонька в полі" чи "Садок вишневий коло хати". Поезія Т. Шевченка, ніби вінок, обрамлює творчість М. Лисенка. Маючи вже деякий серйозний творчий доробок, як Опус № 1 позначив він "Заповіт", написаний у Лейпцигу (1868) на прохання Львівського товариства "Просвіта", а останнім твором композитора, написаним буквально в переддень смерті, є хор "Боже, нашими ушима / Чули твою славу" ("Псалом Давидів").

Вокальні твори написав Лисенко й на тексти інших поетів, один із них — російською мовою — "Признание" на чотири рядки з вірша С. Надсона. Ця мініатюра була подарунком на останній день народження тяжко хворого поета, який мешкав на дачі в Боярці поруч із Лисенками.

Окремо у спадщині Лисенка слід відзначити й перший в українській музиці вокальний цикл (13 солоспівів і два дуети) на вірші Г. Гейне в українських переспівах Лесі Українки, Максима Славинського, Людмили Старицької-Черняхівської та самого Лисенка. Саме до цього циклу належить один із найвідоміших у світі його творів — дует "Коли розлучаються двоє".

Вокально-хорова спадщина Лисенка, окрім трьох кантат і 18 хорів на Шевченкові тексти, включає ще 12 оригінальних хорових творів на тексти українських поетів. Причому два з них — "Жалібний марш" на слова Лесі Українки і кантата "До 50-х роковин смерті Т. Шевченка" — також присвячені Кобзареві.

Взагалі робота з увічнення пам'яті Т. Шевченка зі студентських років і до останнього подиху була основою громадянсько-просвітницької діяльності Лисенка. Останнім часом документально доведено, що композитор не брав участі в перепохованні Кобзаря. Проте він зробив справу набагато важливішу: слідом за поетом поклав усе творче життя на те, щоб "просвітить рабів німих", щоб із розірваної двома імперіями людності виховати єдину націю, гідну свого героїчного минулого і здатну творити власне майбутнє.

Від 1862 р. Лисенко щорічно організовує концерти пам'яті Т. Шевченка, що, до речі, породжує нову концертну форму — змішаний концерт. Сам композитор виступає в цих концертах як піаніст і хоровий диригент. Звучать його обробки й авторські твори, композиції інших авторів на слова Шевченка та інших поетів, вірші Т. Шевченка і фрагменти з вистав за його творами. Нині така концертна форма для нас звична. Але в Україні вона бере початок саме від лисенківських концертів.

Наприкінці життя — у 1908 р. — Лисенко очолив першу легальну українську громадсько-політичну організацію "Київський український клуб" та засновану в 1906 р. першу всеукраїнську організацію — "Об'єднаний комітет по спорудженню пам'ятника Т. Г. Шевченку в Києві", на адресу якого надходили кошти від концертів і благодійні внески з Австралії, Америки, Канади, не кажучи вже про всю Європу. Останньою акцією в цій Лисенковій роботі було відзначення 50-х роковин смерті Т. Шевченка. Через утиски з боку царської адміністрації на чолі з київським генерал-губернатором В. Трєповим і міністром внутрішніх справ Російської імперії П. Столипіним заходи було перенесено з Києва до Москви. Наслідком цього стало відкриття поліційної "Справи про закриття Київського українського клубу" та "притягнення членів ради старійшин на чолі з учителем музики Миколою Віталійовичем Лисенком до кримінальної відповідальності за протиурядову діяльність". Через чотири дні після оголошення цієї постанови Микола Віталійович помер від сердечного нападу.

Одним із пунктів звинувачення щодо Лисенка була його широка просвітницька, зокрема й хорова діяльність.

Сергій Єфремов у некролозі "Інтимна сила" (газета "Рада", 29.10.1912) напише, що "мистецтво, з легкої руки небіжчика, було [...] ніби тим передовим загоном, авангардом українства, що підготовляв дорогу іншим національним формам і домаганням".

У цьому полягає головний сенс усієї музично-громадської діяльності Лисенка, в тому числі його роботи з хорами й чотирьох його "хорових подорожей" по Україні (1893, 1897, 1899, 1902 pp.). Починаючи від створеного ним у 1862 р. хору студентів Київського університету, протягом усього життя Лисенко збирав "не просто тенорів і басів, але найперше свідомих українців". Не дивно, що в поліційних донесеннях зазначено: "...швидше це не хор, а гурток, найшкідливіший у відношенні політичному". За таким звинуваченням було закрито київською адміністрацією Хорове товариство, засноване Лисенком у 1871—1872 pp.

Взагалі Лисенко, де тільки міг, намагався згуртувати людей, особливо мистецьку молодь, довкола національної ідеї. Так було і з Київським літературно-артистичним товариством. Відкрите в 1895 р. як форпост російської культури, воно потроху перетворилось на центр пропаганди української ідеї та національної культури, за що й було закрите у 1905 р.

З цією ж метою виник із легкої Лисенкової руки гурток "Молода література", відоміший як "Плеяда молодих українських літераторів", котрий дав путівку в життя Лесі Українці, Людмилі Старицькій-Черняхівській, Максиму Славинському, Сергію Єфремову, Володимиру Самійленку та багатьом іншим талановитим письменникам і громадським діячам початку XX ст.

Не меншою за впливом на розвиток української культури була й театральна діяльність Лисенка. Він є одним із фундаторів українського професійного театру, зокрема і оперного.

Почавши у 1863 р. з незакінченої спроби написати народну героїчну оперу "Гаркуша", Лисенко після повернення з Лейпцига пише (знову ж із М. Старицьким) оперету "Чорноморці" (за Я. Кухаренком), яку було з успіхом поставлено в помешканні сестер Ліндфорс на Фундуклеївській (тепер вулиця Б. Хмельницького) аматорським гуртком М. Старицького — М. Лисенка у 1872 р.

Визначною подією була наступна спільна робота митців — оперета "Різдвяна ніч" (перероблена пізніше на чотириактну оперу). Прем'єра "Різдвяної ночі" у виконанні аматорського гуртка на сцені Київського міського театру 24 січня 1874 р. стала днем народження українського оперного театру. Провідні партії співали Ольга Олександрівна Лисенко-О'Коннор, яка після одруження з Лисенком навчалась у Лейпцигу (Оксана), Олександр Русов (Вакула), Станіслав Габель (Пацюк). Організатори вистави, до складу яких входили М. Драгоманов, П. Чубинський, Ф. Вовк, родина Ліндфорсів, О. Русов та інші члени "Старої громади", відкрито задекларували свої політичні симпатії: просто перед глядачами, серед декорацій, що мали вигляд інтер'єру української хати, в центрі сволока, який підтримував дах, "вирізьблена" була дата руйнації Запорозької Січі царськими військами. Власне, й сама прем'єра відбулася рівно через 200 років після тієї трагічної для України події. Не дивно, що вже до кінця своїх днів Лисенко перебуватиме під недремним поліцейським наглядом.

Він написав 11 опер, а співпрацюючи з трупами корифеїв українського театру, уклав музику ще до 10 драматичних вистав.

Історії створення і постановок опер Лисенка досить різні. Так, без достатніх підстав вважається оперою "Андрішіада" — власне, компіляція популярних мелодій із класичних опер та оперет, такий собі "капусник", створений на лібрето М. Старицького і М. Драгоманова з приводу видання директором 1-ї київської гімназії Андріяшевим горезвісного "Народного календаря".

Головного свого дітища — опери "Тарас Бульба" — композитор так на кону й не побачив, незважаючи на пропозицію П. Чайковського сприяти постановці її на московській сцені. Натомість надзвичайною популярністю користується й досі "Лисенкова" "Наталка Полтавка", якої він фактично не писав. Композитор зазначає в передмові до першого видання (1886), що лише "уклав клавір" із найпопулярніших мелодій, які використовувались в улюбленій ще з часів І. Котляревського "народній виставі". Себто Лисенко написав розгорнутий фортепіанний супровід та вступ до "Наталки Полтавки". Питання, чи оркестрував сам композитор цю оперу, досі залишається відкритим, принаймні про існування Лисенкового автографа партитури ніхто не згадує.

Решту великих опер: коміко-ліричну, фольклорну "Різдвяна ніч", феєрію "Утоплена", народну музичну драму "Тарас Бульба", оперу-сатиру "Енеїда" — композитор оркестрував сам. У клавірі до нас дійшли три перші українські дитячі опери "Коза-Дереза", "Пан Коцький", "Зима і Весна", феєрія "Чарівний сон", опера у двох діях "Сапфо" і остання опера-хвилинка "Ноктюрн". Незакінченими залишились "Гаркуша", "Маруся Богуславка", "Відьма", "Літньої ночі". З останніх листів композитора дізнаємося, що він почав був працювати над балетом.

Оперна спадщина Лисенка продовжує своє сценічне життя й сьогодні в різних редакціях, потреба яких зумовлена насамперед тим, що при всій своїй талановитості Лисенко все ж не був "симфоністом", чого не змінили навіть два роки навчання (1874—1876) у Петербурзі в М. Римського-Корсакова. Можливо, до цього спричинилось і те, що Лисенку дуже мало доводилось працювати з оркестром.

Натомість у хорових творах і в хоровому диригуванні Лисенко досяг неперевершених у його час вершин. Досить згадати таку перлину хорового поліфонізму як "Туман хвилями лягає" з опери "Утоплена". Хоровими диригентами й композиторами стали і його найталановитіші учні — Олександр Кошиць, Кирило Стеценко, Яків Яциневич.

У доробку Лисенка майже немає симфонічних творів: незакінчена "юнацька" "Симфонія" — студентська робота періоду навчання в Лейпцигу, увертюра на тему пісні "Ой запив козак", що увійшла потім в оперету "Чорноморці", "Російська pizzicato" та оркестровий варіант фортепіанної фантазії "Козак-шумка". Обмаль у композитора й камерно-інструментальних ансамблів: "Квартет" і "Тріо" лейпцизького періоду та кілька п'єс для скрипки, віолончелі, флейти в супроводі фортепіано, написаних на прохання друзів-музикантів М. Сікарда, О. Шевчика, Шадека, В. Хімиченка, що багато концертували разом з Лисенком.

Один із найкращих піаністів-віртуозів свого часу, Лисенко залишив понад 50 фортепіанних творів. На Різдвяні свята 1867 р. студент Лейпцизької консерваторії Лисенко з величезним успіхом представив у Празі в залі "Умелецької бесіди" власні фортепіанні аранжування десяти українських народних пісень. На жаль, до нас дійшла лише одна з них — "Гей, не дивуйте, добрії люде, що на Вкраїні повстало". Лейпцизьку консерваторію він закінчив із блискучим виконанням 4-го концерту Бетховена для фортепіано з оркестром із власною каденцією, про що з повагою писали німецькі часописи. Лисенку належать перші в українській музиці фортепіанні рапсодії "Золоті ключі" (1875) та "Думка-шумка" (1877). В доробку його є прелюди, вальси, ноктюрни, мазурки, марші й полонези, пісні без слів. Особливо виразно звучали ці твори у авторському виконанні. Л. Старицька-Черняхівська писала, що зі смертю Лисенка його фортепіанні твори "вмерли наполовину". "Ні до кого іншого прирівнять його гру не можна було. Я, наприклад, ніколи не чула кращого виконання "Aufschwung'a" ("Пориву") Шумана. Коли ж він виконував свої і взагалі українські речі, він надавав їм щось надзвичайне — якесь євшан-зілля. В його грі оживали тисячоліття і чулась глибока, сива, слов'янська старовина. Натхненний, палкий, з силою удару левиної лапи, з гордим поглядом, він цілком перевподоблювався. В житті лагідний, ласкавий, за роялем — Віщий Боян".

У виконанні Лисенка-піаніста, а також у виконанні камерних ансамблів із його участю, солістів і хорів під його керівництвом звучали не лише його власні чи інших українських музикантів твори, а й всесвітньо відомі шедеври західноєвропейських і російських композиторів. Широкий за обсягом піаністичний і хоровий репертуар концертів Лисенка дає підстави твердити, що митець не просто закладав основи українського професійного виконавства, а всіма засобами намагався вивести своїх слухачів "з хуторянської обстанови у найширший європейський світ".

Лисенко майже не писав духовної музики (імовірно, через те, що мав би писати на російські тексти, чого принципово уникав усе життя). Але серед шести відомих нині релігійних творів Лисенка, надзвичайно красивих і високодуховних, є такий шедевр, як хоровий концерт "Куди піду від лиця твоєго, Господи?", "Херувимська пісня", кант "Пречистая Діва, Мати Руського краю", котрі нині співають майже всі хорові колективи України й діаспори.

Життєвий подвиг Лисенка не обмежується написанням музичних творів. Важливим для нього був і розвиток виконавства, і то не лише в його час. Саме Лисенко заклав основи професійної мистецької освіти в Україні, відкривши в Києві 1904 р. свою Музично-драматичну школу, в якій, окрім музичного, були відділення української та російської драми і перший на теренах Російської імперії клас гри на народних інструментах — клас бандури, який, попри всі складності його організації, дав перший випуск у квітні 1911 р. Зі Школи Лисенка виріс згодом Музично-драматичний інститут імені М. В. Лисенка — провідний мистецький заклад України у 1918—1934 pp. Випускники Муздраміну імені М. В. Лисенка заклали підвалини мистецьких досягнень України у XX ст.

Не випадково 1903 р. відзначення 35-літньої творчої діяльності М. Лисенка перетворилось на демонстрацію величі української культури, об'єднавши націю від селянина до митця, від зросійщеного чиновника до політичного емігранта.

Відвертою багатотисячною (лише хористів, за підрахунком О. Кошиця, співало близько 1200) політичною демонстрацією став і похорон Батька української музики. Одягнена в студентські однострої українська молодь уперше стала тоді на оборону національної святині, оточивши жалобний похід і не даючи поліції провадити арешти.

Чи не найвагоміше визначення Лисенкового місця в українській історії належить С. Єфремову, який, сформувавшись як митець і громадський діяч у Лисенковому колі, писав у некролозі: "Знавці музики, спеціалісти дадуть нам, певне, докладну оцінку Лисенка як композитора та художника, вияснять, чим він був серед творців-музик. Але для нас, широкого кола його послідовників, чи не природнішим, ближчим і далеко зрозумілішим буде цей образ вічно молодої душі, що була Інтимною Силою українського руху, його вогнем і живим зв'язком, що збирала порізнених в єдиний гурт і звідси, з центра, оживляла всіх одною думкою".

Але найвищою нагородою Лисенку є, мабуть, не просто данина пам'яті й шана нащадків, а те, що саме йому судилося стати автором двох національних гімнів, котрі утверджують духовну велич Людини й Народу. Перший із них — "Вічний революціонер" (1905) на вірші І. Франка (довго й безпідставно експлуатований радянською владою, хоча славить він революцію духовну, а не комуністичний переворот). Другий — "Дитячий гімн" на вірші О. Кониського (1885), всесвітньо відома тепер "Молитва за Україну" — "Боже Великий, Єдиний!", яка з 1992 р. затверджена офіційним гімном Української православної церкви (Київський патріархат) і стала наприкінці XX ст. другим державним гімном незалежної України.