Реклама на сайте Связаться с нами

Олександр Потебня

(1835 — 1891)

мовознавець, філософ, етнограф, літературознавець

На главную
Відомі українці

Становлення науки в Україні в середині XIX ст. відбувалося різнобічно, але з явним випереджанням гуманітарних дисциплін, дотичних до народознавства й загальних філософсько-світоглядних проблем. Поряд з історією, етнографією і фольклористикою на передові рубежі світової науки вийшла українська філологія. Найавторитетнішим її представником був Олександр Потебня, якого однаковою мірою можна вважати і мовознавцем, і філософом — філософом мови. У цій сфері знання він був справжнім першовідкривачем і новатором.

Потебня походив з українського дворянського роду. Народився він 10 вересня (за іншими даними — жовтня) 1835 р. у сім'ї штабс-капітана на хуторі Манів, поблизу села Гаврилівка Роменського повіту Полтавської губернії. Хлопчикові ще не було двох років, як батьки переїхали до Ромен. 1851 p., відмінно закінчивши польську гімназію в місті Радомі, Олександр вступив на юридичний факультет Харківського університету, але наступного року перейшов на історико-філологічний. По закінченні університету в 1856 р. (із захистом дисертації "Перші роки війни Хмельницького") Потебня працював у Першій харківській гімназії, але незабаром повернувся до університету для наукової праці й підготовки до доцентської посади.

Основні його дослідницькі інтереси були зосереджені в галузі слов'янознавства. Гострі дискусії викликало тоді питання про місце українців у системі слов'янської спільноти. Офіційна російська наука, вслід за М. Погодіним, не визнавала їх окремим народом, тоді як українські вчені, зокрема й найавторитетніші (серед них М. Максимович і М. Костомаров), доводили з філологічних, етнографічних, фольклористичних та історичних позицій, що українці є настільки ж особливим етносом, як росіяни, поляки, чехи чи болгари.

1860 р. Потебня захистив працю "Про деякі символи в слов'янській народній поезії" і одержав звання магістра. Він плідно працював у різноманітних сферах, переважно на перетині мовознавства, філософії та історичної етнології.

1862 р. в авторитетному науковому "Журналі Міністерства народної освіти" було опубліковано концептуально програмну працю "Думка й мова". Публікація відразу поставила молодого вченого поруч із провідними філологами свого часу й забезпечила йому заслужений авторитет у науці імперії.

У цій праці він розвивав ідеї В. Гумбольдта і його школи щодо мови у її відношенні до логіки та психології. Услід за німецьким мислителем Потебня розглядав мову як механізм, що породжує думку, і відокремлював його від мовлення. Мову він розуміє як сукупність засобів, за допомогою яких конструюються й розуміються тексти. Мовленням є сам процес говоріння, писання, іншими словами — створення тексту, власне усні чи письмові тексти, створені в результаті мовної діяльності. На думку Потебні, в мові споконвічно закладено величезний творчий потенціал, що містить досвід народу, який послуговується нею і є її творцем.

У напруженій атмосфері першого десятиліття правління Олександра II вчений не міг бути осторонь соціально-політичних проблем свого народу. У революційно-демократичній діяльності, що розгорнулася серед університетської молоді Харкова й Києва (як і інших великих міст імперії), він безпосередньої участі не брав, проте, подібно до В. Антоновича в Києві, був активним членом "Харківської громади", представленої переважно випускниками і студентами університету. Разом із громадівцями він на початку 60-х років брав участь у фольклорних експедиціях у Полтавській і Харківській губерніях.

Досконало володіючи багатьма сучасними європейськими й давніми мовами, Потебня почав віршований переклад українською мовою "Одіссеї". Розгорнув велику роботу з редагування й публікації творів українських класиків першої третини XIX ст. — Г. Квітки-Основ'яненка й П. Гулака-Артемовського.

При цьому найближчі до Потебні люди (очевидно, й він сам) критично сприймали самодержавно-бюрократичний лад Росії — як до, так і після селянської реформи 1861 р. Яскраве тому свідчення — трагічна доля його молодшого брата, підпоручика Андрія Потебні. Відданий революційно-демократичним і національно-визвольним ідеалам, постійно листуючись із О. Герценом, він у переддень польського повстання (1863—1864) організував і очолив Комітет російських офіцерів у Польщі члени якого підтримали ідеї повстанців і з початком бойових дій перейшли на їхній бік. Перебуваючи в перших лавах повстанців, Андрій загинув у бою.

Вчинок брата глибоко вразив ученого, але затьмарив його дальшу кар'єру. Всі наступні роки Олександр Опанасович перебував під наглядом поліції. Та прямих доказів проти нього не було: до початку польського повстання, з 1862 p., він був відряджений до країн Європи для ознайомлення зі станом мовознавства (зокрема слов'янознавства).

У Берлінському університеті Потебня вивчав санскрит, порівнюючи його з іншими відомими йому мертвими індоєвропейськими мовами (старослов'янською, давньогрецькою, латиною). Це сприяло значному розширенню його світогляду і проникненню в суть порівняльно-історичного аналізу мов та міфів індоєвропейських народів — індоаріїв і давніх іранців, греків і римлян, кельтів і германців, балтів і слов'ян, принципи якого вдосконалювалися й активно розвивалися у Західній Європі (особливо у Німеччині).

Тільки в такому широкому контексті, в масштабах кількох тисячоліть, можна було уявити словесно-образну систему різних слов'янських народів загалом. У Європі Потебня вивчив чеську, словацьку та сербо-хорватську мови.

Він і до того був добре обізнаний з античною думкою, сучасною західноєвропейською філологічною та філософською школами, зокрема з німецькою класичною філософією та культурним надбанням німецького романтизму. У філософсько-світоглядному плані йому, як і більшості духовно розвинутих українських мислителів, був найближчий Г. Сковорода, про якого в містах і селах Лівобережної України зберігався живий переказ і праці якого Потебня одним із перших почав систематично збирати і вивчати.

Особливе значення у формуванні поглядів ученого мало знайомство з ідеями І. Канта, які він використав для осмислення ролі мови й мовних форм у освоєнні людиною навколишнього світу. Мова для Потебні була насамперед засобом упорядкування величезного потоку відчуттів і вражень, що походять іззовні. Слово для нього є носієм не тільки певного значення, за допомогою якого зовнішнє сприймання адаптується внутрішнім досвідом, а й усього попереднього досвіду людини, її народу та історичних предків.

Розробляючи ці та інші положення у своїх працях, серед яких, насамперед, варто назвати "Про зв'язок деяких уявлень у мові" (1864), "Із записок з російської граматики" (1874) і опубліковану посмертно "Мова і народність" (1895), Потебня вивів концепцію про три аспекти слова: форму, значення і внутрішню форму.

Згідно з ученням про внутрішню форму слова, чи не центральним у філософії мови Потебні, слово (крім його звукової оболонки й абстрактного, найчастіше умовного, значення) містить певне уявлення-образ, що має загальнонародне, універсальне значення і є чимось інтуїтивно зрозумілішим і простішим, аніж його пояснення. Частина слів сучасних мов вихолощується, втрачаючи свій внутрішній образ, але ті, які зберігають свою внутрішню форму, визначають поетичність мови й тексту.

Зникнення внутрішньої форми, втрата образної сутності слів призводить до утворення абстрактних понять, у свою чергу, визначаючи особливий — науковий — тип мислення. Наукова мова, яка прагне до точності й однозначності, логічного вираження фактів, спостережуваних у зовнішньому світі, в їх взаємозв'язку, тим самим протиставляється поетичній, органічно пов'язаній з художньо-асоціативним мисленням, що використовує багатозначність образу.

У своїй філософії мови Потебня підходить до проблеми історичної еволюції форм і засобів вираження думки. На рівні міфологічної свідомості, у світі якої існує народна культура, ми бачимо нерозчленовану єдність образних і поняттєвих сторін мови. Надалі, з переходом до сучасного типу професійно диференційованої культури, відбувається поділ науково-філософського (абстрактно-поняттєвого) і художньо-поетичного (асоціативно-образного) мислення, загальні проформи яких ми бачимо в міфах та інших зразках усної народної творчості.

Звідси особлива увага Потебні до фольклору й етнографії. Мову він бачив нерозривно пов'язаною з культурою народу. Оскільки творцем мови є народ, то вона уявлялася вченому витвором "народного духу", але водночас і тим, що зумовлює специфіку світосприймання та світогляду кожного народу.

Після повернення з наукового відрядження життя Потебні не відрізнялося великою розмаїтістю. У 1875 р. він захистив докторську дисертацію, став професором історії російської мови і літератури Харківського університету. Там проходила його наукова та педагогічна діяльність впродовж решти життя. Внесок Олександра Опанасовича в мовознавство та філософію мови був належно оцінений: 1877 р. його обрали членом-кореспондентом петербурзької Академії наук.

Потебня — автор численних праць із загального мовознавства, фольклористики, літературознавства й етнографії, низки досліджень із питань походження мови, діалектології, фонетики, граматики, етимології української та російської мов. Серед них особливе місце мають фундаментальні праці: двотомник "Пояснення малоросійських і споріднених народних пісень" (1883—1888) і чотиритомник "Із записок з російської граматики" (перші два томи видані в 1874 і 1888 pp., останні — посмертно, 1899 і 1941 pp.).

Уже по його смерті були опубліковані книги "Із лекцій з теорії словесності. Байка. Прислів'я. Приказка" (1894) та "Із записок з теорії словесності" (1905). У 1914 р. було видано працю про творчість двох найбільших російських письменників другої половини XIX ст. — Л. Толстого і Ф. Достоєвського. Блискуче поєднання етимологічного, фольклористичного й історичного підходів демонструє його коментар до "Слова о полку Ігоревім" (1878).

Потебня сформував у Харківському університеті потужну філологічну школу. Серед його учнів — такі відомі вчені, як Д. Овсянико-Куликовський, А. Горнфельд, В. Харцієв, О. Вєтухов, О. Попов, Т. Райнов та ін. Його погляди на мову і літературу стали ідейним підґрунтям харківської філологічної школи (Б. Лезін, А. Горнфельд, В. Харцієв та ін.), що згуртувалася навколо видання "Питання теорії і психології творчості" (вісім томів, 1907—1923). Ця школа була визнана в авторитетних колах лінгвістів усього світу. Його ідеї, які помітно вплинули на філософію російського символізму, насамперед на концептуальні побудови А. Бєлого, розвивали також Д. Кудрявський, І. Ягич, О. Шахматов та ін.

Зовсім в іншій сфері, аніж у батька, проявився талант у сина Потебні — Олександра (1868—1935), провідного ученого-електротехніка. У 1907 р. він став професором Томського, а в 1923 р. — Харківського технологічних інститутів, згодом очолив Харківський електротехнічний інститут. У 20-х роках керував розробкою і уточненням планів ГОЕЛРО (Державного комітету з електрифікації Росії) в Україні й був відомий як автор праць із теорії електричних машин, переважно електродвигунів.

Помер Олександр Опанасович 29 листопада 1891 р. в Харкові, де й був похований.

У науково-філософському плані Потебня далеко випередив свій час. Загостривши питання про співвідношення мови й мислення, він підготував грунт для вирішення багатьох проблем, посталих перед світовою наукою з кінця XIX ст., причому часто в сучаснішому розумінні, ніж визнаний основоположник структурної лінгвістики XX ст. Ф. де Соссюр.

У першій половині XX ст. ідеї Потебні щодо зв'язку особливостей різних мов з етнопсихологічними і соціокультурними особливостями окремих народів одержали розвиток у працях багатьох видатних учених, які працювали на межі філософії та мовознавства, зокрема М. Трубецького і Г. Шпета. А погляд на міфологію, фольклор і літературу як на похідні (стосовно мови) моделюючі системи через сто років одержав нове життя в тартуській школі Ю. Лотмана. Останнім часом його теоретичні розробки, ще не до кінця проаналізовані сучасниками, викликають дедалі більший інтерес філософів, етнологів та лінгвістів.

bigmir)net TOP 100