Реклама на сайте Связаться с нами

Олександр Довженко

(1894 — 1956)

кінорежисер, сценарист, письменник, педагог

На главную
Відомі українці

Олександр Довженко народився на околиці повітового містечка Сосниця на Чернігівщині. Романтичну, пронизану сонцем і музикою, сумом і гумором картину свого сільського дитинства він змалював у кіноповісті "Зачарована Десна".

Батько — Петро Семенович, хлібороб, — був неписьменним, як і мати, баба та прабаба. Письменним був дід, і батько не міг йому до смерті вибачити своєї темноти. У сім'ї було чотирнадцять дітей, із яких до працездатного віку дожило двоє — Олександр та одна з дочок.

Дід — Семен Тарасович, колишній чумак, став прообразом Діда в Довженковому фільмі "Земля". "Діди мої — це щось подібне до призми часу", — напише згодом Олександр Петрович.

Сашко ріс мрійливим хлопчиком, якому надзвичайно легко давалось навчання у Сосницькій початковій, а далі — вищій початковій школі. "Мені здавалось, що вчителі самі щось не зовсім розуміють і тому їм здається, що я відмінник".

1911 p., ще п'ятнадцятирічним, Олександр Довженко вступив до Глухівського учительського інституту. Вступив, бо "мав право складати туди іспити", а ще — бо там платили стипендію 120 карбованців на рік. Серед студентів він був наймолодшим. Там учились навіть ті, хто мав не один рік учительського стажу. Довженкові було важко знайти з ними щось спільне, та й підготовка його виявилась недостатньою. Отже, вчитися було складно, стипендії перші два роки не одержував. Батькові, який дуже хотів "вивчити свого сина на пана", довелося навіть продати десятину землі.

Славетна колись гетьманська столиця, Глухів початку XX ст. був заштатним "обивательським" містечком, єдиний інститут якого виховував "наївних учителів", яким згодом, за словами Довженка, "додавалась якась надбавка, здається, вісімнадцять карбованців, за обрусіння краю". Олександр Довженко навіть тут читав "Літературно-науковий вісник" та іншу українську літературу, яку діставав від старших товаришів.

Єдиною ліберальною людиною серед викладачів був законоучитель, якому Олександр Довженко зізнався на сповіді, що перестав вірити в Бога через святенництво й рутину та обов'язкове відвідування інститутської церкви.

Закінчивши у 1914 р. інститут "з умінням учити школярів, політично неписьменним і темним юнаком дев'ятнадцяти з половиною років", Олександр Довженко одержав призначення у 2-ге Житомирське змішане вище початкове училище. Викладав фізику, природознавство, географію, історію, гімнастику... Від запропонованої на другий навчальний рік посади інспектора відмовився, мріючи потай учитись далі. Хотів стати художником, брав уроки малювання і сподівався "коли-небудь потрапити в Академію мистецтв хоч вільним слухачем".

Пройшовши за роки Першої світової війни нелегкий шлях духовного зростання від наївного "ура-патріотизму" до розуміння трагедії народу, втягнутого в безглузду війну за чужі інтереси, чиновник дев'ятого класу Олександр Довженко зустрів Лютневу революцію 1917 р. з великою радістю.

"Я вигукував на мітингах загальні фрази і радів, мов собака, який зірвався з ланцюга, щиро вірячи, що вже всі люди брати, що вже все цілком ясно, що земля у селян, фабрики у робітників, школи в учителів, лікарні у лікарів, Україна в українців, Росія в росіян, що завтра про це довідається увесь світ і, вражений розумом, що осяяв нас, зробить те ж саме у себе", — напише Олександр Довженко 1939 р. в "Автобіографії". І через кілька абзаців скрушно додасть: "...я ввійшов у революцію не тими дверима".

Наступні десять років життя його схоже на пригодницький роман.

У 1917 р. Олександр Довженко вчителює у Києві і вступає до Київського комерційного інституту на економічний факультет. Це був єдиний спосіб здобути загальну вищу освіту, бо його атестат не давав права вступу до інших вузів. У 1918 р. він був головою громади інституту, організував загальностудентський мітинг проти призову в гетьманську армію і велику демонстрацію по вулиці Володимирській, розстріляну гетьманськими офіцерами.

За Центральної Ради в Києві організовується Академія мистецтв, Олександр Довженко якийсь час навчається й там.

На початку 1920 р. Олександр Довженко вступає у КП(б)У і його призначають завідувати Житомирською партшколою. Прорив поляків припиняє цю діяльність. Довженка направляють у підпілля в Коровинецький район, де його бере в полон польський кінний роз'їзд. "Щоб примусити розповісти про розташування наших частин, мене піддали умовному розстрілові", — згадував О. Довженко. Врятував його прорив червоного загону, під час якого поляки примусили Довженка стояти живою мішенню... Перебуваючи в підпіллі, Олександр Довженко майже рік працював одночасно секретарем губернського відділу Наросвіти, завідувачем відділу мистецтв, комісаром драматичного театру імені Т. Шевченка і в порядку особливого партнавантаження їздив селами Київщини "для організації влади на місцях".

Покинувши Комерційний інститут, він багато малює, мріючи nepeйти в архітектурний, але його направляють до Харкова у розпорядження Наркомату закордонних справ. Спершу він працює у Варшаві при російсько-польсько-українській репатріаційній комісії, а з весни 1922 р. — в Берліні секретарем генконсульства УРСР. За кілька місяців, одержавши від Наркомосу стипендію, вступає до приватного художнього училища, плануючи на осінь вступ до академії мистецтв у Берліні чи Парижі. Повернувшись улітку 1923 р. до Києва, він одержує несподіване призначення дипкур'єром у Кабул, але через родинні обставини замість Афганістану потрапляє в Харків, де стає ілюстратором газети "Вісті ВУЦВК". З партії його виключають за ненадання документів на "чистку": надіслані з Берліна, вони знайдуться випадково через кілька років у партійному архіві... Та в партії Олександр Довженко вже не поновлюватиметься.

Заробляючи в Харкові ілюструванням книг і періодики, він близько знайомиться з літераторами, згуртованими навколо редакцій "Вістей" і "Селянської правди", стає членом Спілки пролетарських письменників "Гарт", ВАПЛІТЕ. Тоді ж починає робити плакати для української кіноорганізації ВУФКУ й дедалі більше захоплюється перспективами кінематографії як "наймасовішого, найдемократичнішого мистецтва".

"У червні 1926 р. я посидів ніч у своїй майстерні, підбив підсумки свого невлаштованого тридцятирічного життя, вранці пішов з дому і більше не повернувся. Я виїхав в Одесу і влаштувався на роботу на кінофабрику..."

Те, що робилось у 20-ті роки на колись знаменитій Одеській кінофабриці, було таким жалюгідним, що Олександр Довженко, який жодного дня не працював у театрі ні режисером, ні навіть актором, рідко бував у кінотеатрах і зовсім не був обізнаний з теоретичними і практичними, творчими й виробничими сторонами кіновиробництва, одразу починає працювати режисером. "Я подумав: якщо я бачу, що це погано, і знаю, що саме погано, значить не такий вже я безпорадний. Більше того, я просто візьму і зроблю краще".

Прийшовши в кіно, Олександр Довженко хотів працювати лише в комедії. Він пише комедійний сценарій "Вася-реформатор", знімає за власним сценарієм 500-метрову "пробну" стрічку "Ягідка кохання". Мріючи про оновлення жанру, зазначає: "У нас комедійних персонажів чомусь позбавляють розуму, а треба зовсім навпаки. Комедійний характер нічого спільного з розумовою відсталістю не має". У 1927 р. поставив пригодницький фільм "Сумка дипкур'єра".

1928-й завдяки Довженку можна вважати роком народження українського національного поетичного кінематографа: на екрани вийшов довженківський фільм "Звенигора" — епопея про історичну долю українського народу. "Картину я не зробив, а проспівав, як птах", — напише він в "Автобіографії".

Зроблений на одному подиху, за сто днів, фільм, надзвичайно складний за будовою, відразу показав діапазон можливостей режисера. Не орієнтуючись на тодішні правила кіномистецтва, бо він їх просто не знав, Олександр Довженко спробував "розсунути рамки екрана, відійти від шаблонної розповіді і заговорити, так би мовити, мовою великих узагальнень". І був гірко вражений, що глядачі, на відміну від мистецької громадськості, стрічку не сприйняли.

Сценарій М. Йогансена Олександр Довженко переробив настільки, що той "демонстративно зняв своє ім'я". Це стає початком розходження Довженка з харківськими письменниками, внаслідок чого він далі зніматиме картини лише за власними сценаріями. З робіт Довженка починається авторський кінематограф України.

Основою сюжету фільму "Арсенал" (1929) стали події київського січневого повстання 1918 р. Це було політичне завдання. Олександр Довженко свідомо звузив кінематографічні рамки і все ще оперував "не типами, а класовими категоріями, стискуючи матеріал під тиском багатьох атмосфер". Патетичне сприйняття дійсності, притаманне майстрові, перетворює "Арсенал", попри всю його політичну заангажованість, на майже документально правдивий фільм про трагічну спробу побудови української держави, роздавленої червоними робітниками й матросами, одуреними, як і він сам колись, революційними гаслами.

Результат знову несподіваний — "Арсеналу" не сприйняв письменницький загал...

1930 р. Олександр Довженко ставить фільм "Земля" на Київській кіностудії. Змальовуючи засобами чорно-білого німого кіно запеклу класову боротьбу, новітні перетворення на селі, митець створює захоплений гімн людському героїзмові, праці, глибині й силі думок, почуттів, пристрастей — один із неперевершених шедеврів світового кінематографа. Про нього починають говорити як про класика. Тоді з'являється нищівний фейлетон Дем'яна Бедного "Філософи", після якого Олександр Довженко "буквально посивів і постарів за кілька днів". Приголомшений розпочатим цькуванням, 38-річний митець не лише сивіє, а й думає про самогубство. Безнадію посилюють дедалі частіші чистки, політичні процеси, "викриття" і знищення діячів культури... А він продовжує, піднімаючись над жахливим сьогоденням, мріяти, писати, говорити з екрана про майбутнє й минуле України, про її людей.

На кілька місяців Довженку вдається виїхати в закордонне відрядження, звідки він повертається з наміром зняти фільм про Арктику. Та йому велено написати "що-небудь таке" про сучасне українське життя до чергової річниці жовтня. Перебуваючи все ще під впливом фейлетону, за дванадцять днів він пише сценарій (як сам вважав, невдалий) і починає зйомки свого першого звукового фільму "Іван" (1932). Щоб здати картину вчасно, йому доводиться просидіти за монтажним столом без сну 85 годин підряд. Фільм, відзначений епічним трактуванням теми, пристрасним ствердженням духовної величі людини, з погляду автора, вийшов "сируватим і рихлим". Неякісна апаратура та невправність працівників позначились на якості звуку. Фільм цензура порізала й фактично заборонила.

"Занесений до табору біологістів, пантеїстів, переверзенців, спінозистів,... відсунутий до табору безплідної буржуазії як обмежений обиватель-попутник", позбавлений можливості викладати в Кіноінституті, де його студенти були оголошені контрреволюціонерами в кіно, Олександр Довженко виїжджає до Москви, "щоб не жити в українському оточенні, не бути одіозною фігурою" в середовищі, де "пролетарську течію в кінематографі закріпили за собою члени партії режисери Курдюм і Капчинський"...

У Москві доведений до відчаю Олександр Довженко, намагаючись врятуватись від цькування, пише листа Сталіну.

Наївна спроба самозбереження виявилась дієвою. Довженка зараховано до творчого складу "Мосфільму" й незабаром із дружиною — відомою артисткою кіно ("Аеліта") й асистенткою Юлією Солнцевою та письменником О. Фадєєвим він виїжджає на Далекий Схід. Натхненний безмежними просторами й монументальним розмахом будівництва, Олександр Довженко створює за два з половиною місяці літературний сценарій "Аероград" і звертається з проханням особисто прочитати його Сталіну.

Фільм, який розсуває межі буденності, в якому поєднано елементи фантастики, утопії і гірку, нещадну правду про людей, закінчено було 1935 р. Фахівці світового кінематографа вважають стрічку видатною, одним із найвищих здобутків митця, який з дитячою довірливістю до облудних обіцянок "світлого майбутнього" ніби не помічав страшної трагедії реальних будівників "аероградів", дніпрельстанів, бамів, гулагів (чого варта лише одна Довженкова фраза зі статті 1935 p.: "Чому я створив "Аероград"? Побудували ж Магадан на узбережжі Охотського моря напрочуд швидко, і всім подобається, і всі раді"...).

Одночасно з напруженою сценарною та режисерською діяльністю, Олександр Довженко займається громадською роботою: головує у Всесоюзній творчій секції працівників кіно; організовує Будинок кіно в Москві. Подавши проект реконструкції Брест-Литовського шосе і ще кількох київських вулиць та площ, входить до складу урядової комісії з реконструкції Києва.

За персональною вказівкою Сталіна у 1936—1939 pp. Олександр Довженко працював над героїчною кіноепопеєю "Щорс", яка для митця у страшні роки репресій була своєрідною індульгенцією. Суперечлива й досі остаточно не осмислена постать комуніста-фельдшера, що очолив на короткий час 44-ту стрілецьку дивізію, зрадив народного героя комдива Василя Боженка, влітку 1919 р. загинув загадковою смертю нібито на Волині й був чомусь похований аж у Саратові, стала у втіленні Довженка українським відповідником "Чапаева". Та все ж, оголошуючи в написаній у 1939 р. "Автобіографії" "Щорса" найкращим своїм фільмом, Олександр Довженко пише, що йому "образ Боженка було легше створювати, ніж образ Щорса"...

"Автобіографія" — страшний документ епохи, написаний нібито легко, щиро, трохи навіть із гумором, водночас звучить, як хрипіння передушеного горла. Це ніби якесь напівмістичне каяття — й перед партією (Сталіним), і перед собою, і перед майбутнім...

"Мені зараз сорок п'ять років. Признаюся, я дуже втомився і через те не зовсім здоровий. Я перестаю бути швидким", — гірко зізнається митець наприкінці "Автобіографії". А життя продовжує закручувати свою пружину дедалі тугіше... Патетика обертається на свою протилежність, дедалі глибшає розрив між гаслами й діями радянської ідеології.

Одержавши в 1939 р. звання заслуженого діяча мистецтв УРСР, Олександр Довженко перед війною очолює Київську кіностудію. Возз'єднання Західної України з УРСР застає "політпрацівника Олександра Довженка" в Галичині, де він близько двох місяців очолює операторську групу. На зібраних матеріалах він створює документальний фільм "Визволення" (1940), відзначений Сталінською премією 1941 р. Але цього твору глядач так і не побачив. Сценарій вимріяного "Тараса Бульби" теж довелося відкласти до кращих часів — почалася війна.

Олександр Довженко працює військовим кореспондентом. Фронтові враження виливаються в статті, низку оповідань ("Мати", "На колючому дроті" та ін.), кіноповісті "Україна в огні", "Повість полум'яних літ".

Документальні фільми "Битва за нашу Радянську Україну" (1943) і "Перемога на Правобережній Україні і вигнання німецьких загарбників за межі українських радянських земель" (1945), хоч як це дивно на перший погляд, на екрани не вийшли...

Повоєнний період зовні благополучного, визнаного, нагородженого орденом Леніна та іншими державними відзнаками, титулованого метра радянського кінематографа захований у дуже обережних щоденникових записах і в безнадійно романтичних мріях про розквіт України, в яку йому не дозволяють повернутися. Він написав автобіографічну кіноповість "Зачарована Десна", п'єси "Потомки запорожців" і "Життя в цвіту", за якою на студії "Мосфільм" 1948 р. створив кольоровий фільм "Мічурін", удостоєний Державної премії 1949-го.

В останні роки життя Олександр Довженко деякий час викладав (1949—1951; з 1955 — професор) у Всесоюзному державному інституті кінематографії (ВДІК, серед учнів — М. Вінграновський, О. Іоселіані, Л. Шепітько та ін.), працював над сценарієм фільму "Поема про море" (1956), який присвятив будівникам Каховської ГЕС і перетворенню природи України.

Воскресаючи душею над рідним Дніпром, знову, як не раз до того, мріє Олександр Довженко про оновлення зорового — архітектурного — образу рідної землі. У статтях "До питання про будівництво нових сіл на берегах дніпровських водоймищ і майбутнього південного каналу" та "Про художнє оформлення майбутнього Каховського моря" він задумує монументальне оформлення гідротехнічних споруд пам'ятниками видатним діячам української історії — князю Святославу, Кривоносу й Сірку, а на Каховській греблі бачить "на неосяжному просторі на баштах ввідних воріт шлюзу дві запорозькі чайки з каменю, а ще краще з нержавіючої сталі, а на них — запорожці з веслами і щоглами"...

Олександра Петровича Довженка не стало 25 листопада 1956 р. За два місяці до смерті, 28 вересня 1956 р. він написав у нотатках до майбутнього сценарію про політ у космос: "Один з трьох пасажирів міжпланетного корабля не вірить в існування життя на інших планетах. Він, цей невіруючий, і загинув. Досягли віруючі. Перемогли віруючі".

Півстоліття потому, переживши незмірні духовні потрясіння й докорінне переосмислення епохи, осягнувши розумом історичну помилковість більшості ідеологічних засад довженківського романтичного символізму, ми все так само не можемо звільнитися з полону його мистецтва, його пристрасної, всеперемагаючої віри в торжество розуму й добра на Землі.

Видатні італійські неореалісти, які проголосили, що все їхнє мистецтво виросло на Довженковій "Землі", про закінчену кінорежисером Ю. Солнцевою "Поему про море" сказали, що вона височить над усією творчістю Довженка, як руїни Парфенона над усім античним Акрополем.

Крім того, Юлія Солнцева поставила за сценаріями свого чоловіка фільми: "Поема про море" (1958), "Повість полум'яних літ" (1961), "Зачарована Десна" (1965).

bigmir)net TOP 100