Реклама на сайте Связаться с нами

Василь Єрошенко

(1890 — 1952)

сходознавець, письменник, класик японської літератури

На главную
Відомі українці

Уперше згадка про сліпого письменника, мовознавця-поліглота Василя Єрошенка промайнула в український пресі в 1966 р. З'ясувалося, що відомий у Японії та Китаї талановитий письменник "Айлосяньке" — наш земляк, українець, якого доля й непосидюща вдача занесли далеко на чужину, де й пролетіла в мандрах та невтомній праці майже половина його життя.

1990-й був оголошений ЮНЕСКО роком Василя Єрошенка. У Пекінському університеті відбулася присвячена йому наукова конференція, китайський літературознавець Ге Баоцюань видав книгу "Лу Сінь і Єрошенко". Ще 1953 р. казки В. Єрошенка ввійшли до багатотомної "Бібліотеки японської дитячої літератури". 1956 р. в Токіо видано книгу японського дослідника Такасугі Ітіро "Сліпий поет Єрошенко".

Василь Єрошенко — людина легендарної долі, мандрівник, дослідник країн Сходу, письменник, філософ, етнограф, знавець багатьох мов. Він об'їздив мало не півсвіту: жив у Франції, Англії, Японії, Сіамі (нині — Таїланд), Бірмі (нині — М'янма), Індії, Китаї, на Чукотці та в Середній Азії. Скрізь, де бував він, залишав добру пам'ять у серцях людей і свої твори, в яких відбивалося життя зовсім різних народів і культур. За натурою він — спадкоємець волелюбних українських кобзарів, які мандрували світами, даруючи людям пісню, думу і твердість духу.

Народився Василь Якович 13 січня 1890 р. в українській слободі Обухівці на Білгородщині в родині заможного селянина. Чотирирічним хлопчиком після тяжкої хвороби втратив зір. У дитячій пам'яті зберігся лише невиразний спогад про ясне блакитне небо, про білих голубів над дерев'яною сільською церквою та обличчя матері...

"З слізьми й наріканнями залишив я царство чарівних барв і яскравого сонячного світла. На добре чи на зле це — я ще й досі не знаю. Ніч триває довго і триватиме до останнього мого подиху. Та чи не проклинаю я її? Ні, зовсім, ні... Ніч... навчила мене сумніватися в усьому і в усіх..." — писав В. Єрошенко в оповіданні "Сторінки з мого шкільного життя". Сліпий хлопчик ріс дуже допитливим і жвавим. "Мені треба багато бачити!" — казав він матері. Годинами блукав у навколишніх лісах, прислухаючись до співу пташок, шелесту дерев, сюрчання коників у густій траві. "Я завжди відрізню жорстку мову дуба від нервової скоромовки осики, запах лісових квітів від квітів польових", — писав він згодом у листах до друзів.

Василь Єрошенко завжди писав про себе "українець", бо дідусь і тато були українці й завжди вдома розмовляли по-українськи. Спершу батьки, виявивши у сина винятковий музикальний слух, навчали його музики вдома — із семи років Василько почав опановувати гру на гітарі й скрипці. Вчився він невтомно, до самозабуття. На все життя полюбив музику, і гітара та скрипка стали його нерозлучними друзями на довгі роки. Згодом він швидко навчився грати й на фортепіано. З допомогою місцевого поміщика, графа Орлова-Давидова, який був членом опікунської ради Московського товариства виховання і навчання сліпих дітей, дев'ятирічний Василь стає вихованцем школи-притулку для учнів, позбавлених зору. Школа дала йому професійну підготовку музиканта-скрипаля і знання ремесел щіткаря й кошикаря. Після закінчення навчання Василь, витримавши конкурс, став скрипалем московського оркестру сліпих.

Доленосною стала для юнака зустріч із Ганною Шараповою — вчителькою іноземних мов, палкою прихильницею есперанто — штучної мови міжнародного спілкування. Вона допомогла Єрошенку вивчити цю мову й організувала його першу поїздку за кордон. У той час жодного підручника з іноземних мов для сліпих ще не існувало. 1912 р. самостійно, без проводжатого Василь іде через Варшаву, Берлін, Кельн, Париж, Кале, Дувр до лондонського передмістя Новуда на навчання в Королівському коледжі та музичній академії сліпих. Перебуваючи в Лондоні, Єрошенко захопився буддизмом, вивчав англійську та японську мови, мову священних буддійських книг — палі — та готувався до поїздки на Схід. Тогочасний Лондон — столиця колоніальної Британської імперії — був одним зі світових центрів сходознавства. Тоді ж з'явився перший вірш Єрошенка мовою есперанто, що починався словами: "Щасливішої людини за мене немає у світі — я бачу сонце, бачу світло..."

В Англії Єрошенко не марнував жодної години й незабаром так досконало опанував англійську мову, що написав нею кілька казок для дітей. Вони вийшли у світ і привернули увагу видатних англійських критиків, які дуже схвально відгукнулись у пресі про творчість молодого письменника. Через деякий час Єрошенко ненадовго поїхав до Франції, вивчив там французьку, слухав лекції в Сорбоннському університеті. Потім іще півроку мешкав у Англії і повернувся в Україну, хоча й ненадовго.

Василя Єрошенка надзвичайно притягував духовний магніт Сходу. Ще в Англії він запланував собі мандрівку до Країни Світанкового Сонця — Японії. Повернувшись на Батьківщину, Василь продовжив самотужки вивчати японську мову.

1914 р. за відрядженням товариства есперантистів Єрошенко вирушив до Японії, і навчався там у Токійській школі сліпих. Він обрав для вивчення чотири предмети — психологію, медицину, музику, японську мову і літературу. У школі сліпих Єрошенко оволодів також мистецтвом гри на місцевих класичних музичних інструментах — кото й сямісені, традиційних інструментах японських сліпих. Репертуар (близько 200 п'єс) учень мав заучувати напам'ять від учителя. Після півторарічного перебування в Японії Василь написав перші новели японською мовою, які були опубліковані й здобули широке визнання. Його літературним дебютом у Японії була автобіографічна "Розповідь паперового ліхтарика", надрукована у журналі "Кібо" 1916 р. Молодий письменник познайомився з видатними діячами культури тогочасної Японії — драматургом Акітою Удзяку, письменником і громадським діячем Осугі Сакае.

Кожен написаний Василем рядок був відлунням того, що пережив, передумав, відчув у житті він сам. І перше своє японське оповідання, поетичне й ніжне, він створив, коли вже не міг мовчати. Того року в його серце владно постукала вічно жадана гостя — любов. Василь покохав маленьку гейшу з чарівним, мов срібний дзвіночок, голосом. І вона теж ніби відповідала на його почуття, ніби зрозуміла його щиру правдиву душу й потяглася до нього. Принаймні так здавалося Василеві. Він часто згадував той перший вечір, коли, прогулюючись, випадково забрів до невеличкого плавучого ресторану на плесі тихого озера, неподалік від гуркітливого Токіо. Токійці любили приходити сюди відпочити й, сидячи під кольоровими ліхтариками, слухали музику. Вечорами, втомившись від навчання, він залюбки покидав місто, і ноги ніби самі собою несли його до озера. Він приходив завжди в той самий час. Високий, стрункий, золотоволосий, сідав за крайній столик у кутку і, заплющивши очі, задумливо слухав мелодійну музику та спів гейші, що напливали теплими світлими хвилями звідусіль, озиваючись луною в серці. Та дівчина дуже подобалася молодому письменникові. І, слухаючи її ніжний голос, він малював у своїй уяві прекрасний образ. Але він не смів, не наважувався заговорити з нею. А співачка теж давно примітила дивного несміливого гостя. Поміж ними ніби протягнулись якісь незримі нитки.

Одного вечора, коли він сів на своє звичне місце, дівчина, зупинившись біля його столика, задушевним голосом спитала: чому він завжди сидить у кутку з похиленою головою? Тоді Василь підвів голову, широко розплющив очі, і гейша з жахом побачила, що він сліпий. Так, і зблизька він був дуже гарний. Ясне шовкове волосся, осяяне кольоровим ліхтариком, немовби світилося німбом довкола його голови. І обличчя мав як із мармуру вирізьблене, натхненне, з правильними строгими рисами. Але замість живих очей — мертві, без ніякого виразу, зіниці. Сліпий! Їй захотілося тієї ж миті втікати — далі, далі від цього нещасного! І дівчина пішла.

Василь відчув: це кінець. Щастя обминуло його, пройшло стороною...

Отак народився його літературний дебют у Японії — "Розповідь паперового ліхтарика". Все увійшло туди, як воно й було насправді: і сліпий юнак із низько похиленою головою, і високий ясний місяць угорі, і кольоровий ліхтарик над плавучим скромним рестораном, і вродлива маленька гейша в шовковому кімоно. "Юну дівчину засліпив барвистий ліхтарик, а місяця в небі вона й не помітила", — з гірким болем каже автор оповідання, скоряючись своїй долі.

Головне в тому оповіданні — підтекст, інтонація, настрій, — поетичний, проникливий і тонкий.

Тяжко пережив це перше велике розчарування Василь. І заприсягнувся на все життя ніколи не заводити родини — аби не бути ні для кого тягарем...

Василь Єрошенко викладав есперанто, виступав із концертами. У Японії він сформувався як письменник і поборник ідеї миру та дружби між усіма народами земної кулі. Широко відомим став диспут Єрошенка з Рабіндранатом Тагором. У своїх подорожах країнами Сходу з гітарою та скрипкою за плечима, часто заробляючи собі на прожиття грою і виконанням пісень, Єрошенко фактично продовжував давню українську духовну традицію кобзарства. В народі сліпого кобзаря-співця здавна вважали наділеним особливою мудрістю, сповненим пророчого дару. Гадали, що в людини, позбавленої фізичного зору, відкривається внутрішнє духовне бачення, безпосередній зв'язок з іншими світами. Кобзарі в Україні були справжніми духовними вчителями, носіями й охоронцями культури народу.

Василь Єрошенко мав унікальні лінгвістичні здібності, знав мови Сіаму, Бірми, вивчав буддизм, досліджував фольклор і подорожував без супроводу, збираючи дітей для організованих ним шкіл сліпих, а тому його вважали святим ясновидцем, духовним учителем. Улітку 1916 р. Єрошенко вирушив до Сіаму, де намагався заснувати школу сліпих. Вивчив тайську мову, досліджував місцеві звичаї, друкувався в газетах і журналах. Від січня 1917-го Єрошенко — в Бірмі, де йому запропонували посаду директора школи сліпих у місті Моулмейні.

Довідавшись про революційні події в Російській імперії, він намагався через Індію повернутися на батьківщину. Від листопада 1917 року жив у Калькутті. Поліція затримала Єрошенка як німецького шпигуна, утримувала в готелі під домашнім арештом. Йому не дозволили повернутися в Україну, тому він після тривалих поневірянь у Бірмі, Індії, Китаї знову прибув до Японії і оселився в місті Осака, де брав активну участь у роботі літературного товариства. Про популярність творчості й особи Василя Єрошенка свідчить те, що 1921 р. в Токіо вийшла збірка його творів японською мовою "Пісні досвітньої зорі", а за кілька місяців — наступна, "Останнє зітхання". Єрошенко став одним із найпопулярніших письменників Японії, згодом його почали називати класиком японської літератури. Його ім'я стоїть у японських енциклопедіях поряд з іменами найславетніших культурних діячів і письменників країни.

Він був одним із перших, хто познайомив японців та китайців з українськими народними піснями, включаючи їх до програм своїх численних концертів.

Але сталося так, що за вияв громадянської непокори Єрошенко змушений був шукати притулку в інших краях. Так він опинився в Китаї. На цей час його творчістю зацікавився видатний китайський письменник Лу Сінь. Живучи в Шанхаї, Єрошенко викладав есперанто в Інституті мов світу, а в лютому 1922 р. приїхав читати курс лекцій з есперанто до Пекінського університету.

У літературній спадщині письменника нерозривно поєдналися традиції Заходу і Сходу, європейського романтизму і східного символізму. Прикладом такого синтетичного поєднання може бути казка "Країна Мрії", написана ритмізованою прозою мовою есперанто в Шанхаї. Єрошенко так зобразив цю країну: "Снився мені Острів Щастя серед моря Вічної Любові. Є на тому острові затока Незмінної Дружби, і впадає в неї чудесна річка Невичерпної Радості. Розквітають на тому острові прекрасні квіти Вірності і Довіри, ростуть там дерева Доброчесності. Височить на тім острові гора Свободи, сходять над ним сонце Правди і місяць Справедливості, сяють чудові зорі Мистецтва..." Цей опис нагадує священну країну буддійського світу Шамбалу. Єрошенко використав тут традиційну, близьку східному читачеві символіку, вклавши в усталену форму новий зміст і закликаючи до натхненного перетворення світу: "Якщо навіть такої чарівної Країни Мрії ніде на світі не існує — тоді ми створимо її самі! Ми створимо її сильним духом наших молодих і відважних сердець. Той дух — всесильний. Він завжди був, є й буде творцем світу!"

У казці-притчі "Дощ іде" Єрошенко розмірковує про приховану спільність усіх релігій і про те, що — залежно від сприймання різних людей — абстрактне божество, всесвітній дух може конкретно втілюватись у Христі, Магометі чи Будді. У його творах відчутний вплив ідей бахаїзму, вчення, яке виникло в Персії і було досить популярне на Сході на початку XX ст. Бахаїсти проголошували рівність усіх людей, пропагували есперанто як мову міжнаціонального спілкування. Єрошенко переклав із перської мовою есперанто "Одкровення" засновника цього вчення Алі Бахаули.

Неможливо вивчати спадщину митця без урахування його духовності й світогляду. Єрошенко називав себе невіруючим, бо хвороба, шо призвела до втрати зору, ускладнилася після хрещення дитини в церкві. Та, поза всяким сумнівом, він був глибоко духовною людиною, все життя цікавився історією та філософією релігії. Показовою є його широко відома в Японії того часу дискусія з Рабіндранатом Тагором, який перебував у Токіо з лекціями. Розмова стосувалася питань схожості й відмінності між буддизмом та християнством. Коли Тагор висловив думку про те, що християнство використовує розумове знання, тоді як буддизм через підсвідомість прилучає віруючого до духовного світу, Єрошенко почав аргументовано заперечувати лекторові, порівнюючи тексти священних книг обох релігій. Тагор був вражений глибиною знань свого опонента (котрому було тоді лише 26 років), та чи не більше — тим, що юнак назвався невіруючим. Він поцікавився, чому ж тоді Єрошенка хвилюють ці питання. Той відповів: "Мені здалося, що ви, спираючись на буддизм і християнство, протиставляєте культури Європи й Азії... Я з цим погодитись не можу. У наших культур дуже багато спільного, і якщо ми один одного не завжди розуміємо, то це через незнання мов..."

Тільки тому, що Єрошенко не лише знав мови, а й глибоко вивчав духовно-філософські основи, на яких ґрунтується життя Сходу, особливості світогляду східних народів, народну творчість, його оповідання й казки органічно ввійшли до скарбниці тисячолітньої витонченої культури Японії, а самого Єрошенка визнано класиком японської дитячої літератури. Його збірки виходили повторними накладами і є популярними донині. В Японії кілька разів перевидавалося тритомне зібрання творів Єрошенка, а пізніше було випущено п'ятитомне. Значної частини творів письменника й досі не перекладено його рідною мовою. До цього спричинилася як їх малодоступність (адже їх написано есперанто, японською та ще перекладено китайською мовою), так і те, що на творчості Єрошенка позначився вплив буддизму, бахаїзму, через що вони не могли бути надруковані в Радянському Союзі. Особисті архіви письменника були знищені, через це довго панувала думка, ніби рідною мовою він ніколи й не писав.

Недостатньо відома й діяльність Єрошенка як етнографа, збирача фольклору Сіаму, Бірми, Індії. У Бірмі він досліджував місцевий народний епос, захоплювався його глибокою символікою та образністю: "Зараз я вивчаю воістину прекрасні буддійські легенди. Переді мною розкрився зовсім новий, доти невідомий мені світ. У дивовижних символах приховано загадковий, містичний зміст. Є багато минулих існувань, є майбутні життя, які настануть після того, що є нині. Є чотири світи внизу і тридцять один нагорі. Божество, яке з'являється у цих світах, що змінюють один одний, має втілення, а останнє, п'яте втілення проявляється в цьому світі. Порівняно з цим християнство, іслам та інші релігійні доктрини виглядають дитячими казками". В одному з монастирів Бірми Єрошенко вразив буддійських ченців знанням мови палі та Тіпітаки — священних текстів буддизму, тому його називали великим мудрецем.

У 1923 р. Єрошенко нарешті відвідав Україну і своє рідне село Обухівку, родичів і близьких. А потів поїхав до Москви, де з 1924-го працював перекладачем в Університеті трудящих Сходу. Та "муза далеких мандрів" знову владно покликала його в дорогу. 1929 р. він вирушив на далеку й сувору Чукотку. 1932-го відбув до Парижа як делегат Міжнародного конгресу есперантистів. Наприкінці 1934 р. Народний комісаріат освіти Туркменії запросив Єрошенка налагодити освіту сліпих у республіці. Понад одинадцять років прожив він там, став директором першого в республіці дитячого будинку-інтернату для сліпих, викладав там англійську мову, одночасно вивчав мову пушту (взагалі Єрошенко знав шістнадцять іноземних мов: англійську, французьку, німецьку, італійську, іспанську, португальську, японську, китайську, бірманську, тайську, хінді, санскрит, латинську, туркменську, чукотську, пушту), а також есперанто. 1936 р. він розробив туркменську абетку для сліпих, котру було визнано найкращою.

Після Другої світової війни письменник повернувся до Москви. Наприкінці 1951 р. його здоров'я погіршало, він переїхав до рідної Обухівки. В цьому було щось знаменне й величне: об'їздивши і обходивши мало не півсвіту, Василь Єрошенко повернувся до рідного села доживати останні дні. Помер він 23 грудня 1952 р.

На могилі Василя Єрошенка в Обухівці довго височів скромний, але душевний пам'ятник: в ніші дерев'яного обеліска лежали під склом два грубезні томи, взяті з бібліотеки небіжчика. На розгорнутій сторінці одного з них рукою Єрошенка — знаками, якими користуються незрячі, — записано було мовою есперанто вірш "Любов до людей". Зараз на могилі сліпого письменника споруджено надгробок із чорного полірованого граніту.

Перед смертю Василь Єрошенко заповів свій архів Товариству сліпих. Родичі письменника чесно виконали цей заповіт. Архів, вагою до трьох тонн було перевезено до Старого Оскола, у приміщення місцевого відділення Товариства сліпих. А потім сталася більш ніж сумна подія. Архів було спалено. Якби не це, ми, безперечно, прочитали б нові твори Єрошенка, можливо, ще яскравіші й ідейно насиченіші, аніж ті, що прийшли до нас із Японії та Китаю.

Вивчення його життя і творчості почалося за кілька років по смерті письменника (1952), коли сходознавцю В. Рогову вдалося розшифрувати японську транскрипцію прізвища Єрошенко — "Айлосяньке". Поштовхом до досліджень стала новела Лу Сіня "Качина комедія", де згадано "сліпого поета Айосянькке".

Творчість Єрошенка є прикладом духовного синтезу традицій українського народу та багатовікової культури Сходу. Українець Єрошенко став своєю людиною на Сході, він сприймав світ душею, серцем, а не очима, саме тому він увійшов у найтонші сфери східної духовності.

bigmir)net TOP 100