Реклама на сайте Связаться с нами

Рейнгольд Глієр

(1874 — 1956)

композитор, диригент, педагог, громадський діяч

На главную
Відомі українці

Кілька поколінь предків Р. Глієра по обох лініях були майстрами музичних інструментів, відомими в багатьох країнах Європи — Німеччині, Чехії, Франції. З останньої, за переказами, й пішов рід Глієрів (існує навіть плато Глієр у французьких Альпах). Батько майбутнього композитора — Ернст Моріц Глієр (1834—1896) родом із саксонського міста Клінгенталя, оселився в Києві в 60-ті роки XIX ст. і виготовляв валторни в майстерні музичних інструментів Вікентія Корчака, поляка за походженням. Там він познайомився з його дочкою Жозефіною, після одруження з якою став співвласником майстерні. Майстерня Корчака була головним постачальником духових інструментів для Київського музичного училища і його впливового патрона — місцевого відділення Імператорського російського музичного товариства. Під час свого розквіту майстерня часом навіть фігурувала під гучною назвою "фабрика музичних інструментів".

У цій київській родині 30 грудня 1874 р. (11 січня 1875 р. за новим стилем) і народився Рейнгольд, якому при хрещенні дали ще одне ім'я — Ернест. Мало не з пелюшок батьки орієнтували синів (у Рейнгольда були брати Карл і Моріц) на продовження родової професійної традиції. Але Рейнгольд виявився особливою дитиною, з неймовірно тонкою, вразливою душевною організацією і надзвичайним потягом до гри на музичних інструментах, а невдовзі — й до творчості. Єдиною людиною в родині Глієрів, яка поділяла таємні помисли маленького Гольдика стати музикантом, була його старша сестра Цецилія (Цеся). Вона добре грала на фортепіано й заохочувала до цього брата. Як відзначав Глієр у спогадах, "важко було вчитися, коли рідні були проти того, щоб я зробився "музикантом", і коли не було ні вчителів хороших, ні коштів, щоб брати уроки навіть у посередніх музикантів".

Атмосфера нерозуміння, посилена аж ніяк не шляхетними звичаями Бессарабки, біля якої на вулиці Басейній, 6 жили Глієри, позначилася на психіці майбутнього композитора, в якому поєдналися замкнутість, потреба усамітнюватись, прагнення розібратися в усіх проблемах самотужки, і водночас — невсипуща жадоба самореалізації, самоствердження, чи то в мистецтві, чи на суспільному поприщі, а чи в сімейному житті. "Щоб стати гарним, потрібно намагатися стати ідеально гарним", — напише Глієр у зрілі роки.

Будучи гімназистом (з 1885), Рейнгольд сам шукає собі вчителів музики. Першими з них були старий скрипаль-аматор і студент київського музучилища. У чотирнадцять років з'являються й перші музичні спроби — невеликі п'єски для фортепіано, скрипки та віолончелі. Врешті завзятість юнака взяла гору, і в 1891 р. він вступає до Київського музучилища в клас Отокара Шевчика — відомого чеського скрипаля, який багато років жив і працював у Києві. Викладачем теорії музики був Євген Риб, учень М. Римського-Корсакова. Рейнгольд виявив себе не тільки зразковим учнем, а й організатором, створивши з однокласниками струнний квартет. Слід зазначити, що двоє з квартету — І. Крижанівський і Л. Ніколаєв — також стали згодом відомими композиторами, а Ніколаєв, до того ж, — одним із найкращих в СРСР фортепіанних педагогів. Глієр дружив і ще з одним майбутнім світилом, а тоді студентом — музикантом-теоретиком Б. Яворським.

Гастролі в Києві П. Чайковського, що відбулися 21—22 грудня 1891 p., перевернули все в душі юнака. Якщо колись він мріяв про кар'єру скрипаля, то відтепер твердо вирішив стати композитором. "Перший раз у житті я був свідком таких овацій, такого тріумфу... Цей складний комплекс вражень і виявився останнім поштовхом, що вирішив мою долю".

Всі сили юний Глієр спрямував на музику й на відвідування концертів та оперних спектаклів. У нього формується ще одна особливість, без якої він не відбувся б. "Якщо хочеш глибокі почуття передати в мистецтві, потрібно мати сильний розум. Чим сильніший розум, тим яскравіше можна передати те, що робиться в душі".

Крім того, юнак читає багато класичної літератури, вчить французьку мову (німецькою та польською він володів завдяки батькам).

Потреба якомога швидше досягти поставленої мети, жити ніби "наввипередки з долею", спонукала його вступити в Московську консерваторію до закінчення музучилища (після третього курсу). Справивши приємне враження на ректора консерваторії В. Сафонова виконанням скрипкового концерту Л. Шпора, 1894 р. Глієр був зарахований у клас скрипки М. Соколовського. Але незабаром він переходить до Я. Гржималі. По класу гармонії йому пощастило вчитися в найвідомішого музикознавця Г. Конюса. Знову проявляються його організаторські здібності — його зусиллями народжується струнний квартет, двоє учасників якого (крім Глієра) — теж українці: киянин Ілля Сац і житомирянин Олександр Сулержицький.

Характерно, що на вступних іспитах майбутній студент не показував власних творів, вважав: оскільки в комісії не було ні С. Танєєва, ні А. Аренського, то й показувати нікому. Але 1895 р. збувається і його "композиторська" мрія: почалися заняття в класі Танєєва (поки що тільки з поліфонії). Паралельно він навчався у класі вільної творчості (так тоді називалася дисципліна, нині іменована в консерваторіях "композицією") — у класі М. Іполлітова-Іванова, вихованця М. Римського-Корсакова. Так у Глієрі поєдналися дві композиторські школи — танєєвська й корсаковська. У студентські роки зав'язується дружба Глієра ще з двома вихованцями танєєвського класу — С. Рахманіновим та О. Скрябіним.

Від'їзд на навчання до Москви аж ніяк не означав для Глієра повного розчинення в її культурній стихії. Щоліта Рейнгольд гостює в Києві, головним чином на дачі у Святошині, не мислячи свого відпочинку без вечірніх прогулянок човном по Дніпру. Про роль, яку відіграла в його творчій долі Україна, найкрасномовніше казав він сам: "Щорічні літні виїзди родини в село під Києвом, де, здавалося, саме повітря дзвеніло піснями, здружили мене з найбагатшим фольклором України, збагатили глибокими, незабутніми враженнями. Це була стихійна сила народного мистецтва, що мимоволі опановувала моєю свідомістю, формувала мої музичні уявлення".

У роки студентства з-під пера Глієра виходить і перший творчий твір, що приніс йому визнання як композитору, — Струнний секстет cmoll. У цій композиції чітко проступили головні риси, властиві всій подальшій творчості Глієра — поєднання ліричної проникливості, задушевності та епічного розмаху; у стилістиці відчувається дивовижна співзвучність із пізнім романтизмом, з його широким розливом мелодій, цілісністю звукової та композиційної тканини твору.

У 1900 р. Глієр закінчує консерваторію із золотою медаллю. Його дипломною роботою була одноактна ораторія "Земля і небо" на вірші Дж. Байрона.

Зі студентських років композитор почав пробувати себе й на педагогічній ниві, а з 1901 р. він — викладач гармонії в Музичній школі сестер Гнесіних (нині — Музично-педагогічний інститут ім. Гнесіних). У 1904 р. він одружується зі своєю ученицею Марією Ренквіст (шведкою за походженням), від якої матиме п'ятьох дітей.

Знаменною подією в житті музиканта стали і його заняття з юним С. Прокоф'євим у маєтку Сонцівка (тепер село Красне Донецької області), де батько Сергія служив управителем маєтку. Ймовірно, Прокоф'єв був першим земляком Глієра, якого той свідомо "вивів у люди". Згодом Глієр вважатиме це своїм глибоко усвідомленим обов'язком.

По закінченні консерваторії починається "золоте десятиліття творчого злету Глієра-композитора. Одна за одною приходять звістки про виконання його творів як на Батьківщині, так і за кордоном (включаючи США). Твори композитора скрізь охоче видають ("Юргенсон друкує все, що я пишу"), вони звучать на престижних "Бєляєвських п'ятницях" і "Рубінштейнівських обідах". Глієру присуджують три (!) Глінкінські премії (1903, 1912, 1914). А прем'єра його третьої симфонії "Ілля Муромець" у Великому залі Московської консерваторії (1912), стала однією з музичних сенсацій.

"Я дуже поспішаю, тому що боюся, що незабаром почнеться (скінчиться?) весна мого життя, а я буду говорити своєю музикою зовсім не те що відбувається в душі", — писав у той час Глієр.

Не обривалися і зв'язки з Києвом: тут 1903 р. вирішив згадати минуле колишній квартет на чолі зі спеціально прибулим Глієром. Незважаючи на явне невдоволення керівництва київського відділення РМТ, за спиною якого був організований концерт, успіх був чималий. Про нього зберігся захоплений відгук провідного київського музичного критика В. Чечотта в одній із київських газет. А в 1912 p., прибувши на гастролі в Одесу, Глієр побачив у вітринах магазинів... власні портрети!..

У липні 1909 р. рідне місто стало свідком народження Глієра як диригента: на естраді Міського саду під його керуванням звучала його Перша симфонія.

1913 р. в Києві відкрито першу в Україні консерваторію. Глієр із задоволенням приймає пропозицію стати її професором. Ще через рік 40-літній метр стає директором консерваторії. В наступні шість років Глієр розгорнув свою організаторську діяльність, причому надзвичайно багато встигнувши. Хоча директорство його припало на драматичну епоху: дві війни, дві революції, зміни влади, загальні убогість і розбій. Тільки-но він обійняв директорську посаду, як було оголошено про втягнення Росії у війну й загальну мобілізацію. Попри все, навчальний рік почався вчасно. У серпні 1915 р. надійшов наказ про евакуацію Київської консерваторії до Ростова-на-Дону. Але навчальний процес ішов без перебоїв. У 1918 р. відбувся штурм Києва військами генерала Муравйова, який за руйнівними наслідками можна порівняти хіба що зі штурмом Рима вандалами. "У наш кам'яний будинок потрапило кілька снарядів, і три квартири на 4-му і 3-му поверхах усі вивернуті, причому одну жінку вбито... У консерваторії в сімох класах вікна повністю вибиті, а в зал потрапив снаряд і зовсім зруйнував стінку". Попри все консерваторія продовжує роботу...

З ініціативи Глієра в консерваторії формується Художня рада, яка фактично керує її науково-методичною діяльністю. Розробляється власна програма навчання, що спирається на кращі досягнення Петербурзької і Московської консерваторій. Запроваджуються нові дисципліни, зокрема, створюються оркестровий клас і клас камерного ансамблю. Розширюється клас сольного співу — Глієр переконаний, що специфіка України — насамперед "співоча", отже, Київська консерваторія покликана стати "фабрикою" оперних голосів. Відкривається оперна студія, створюється студентський симфонічний оркестр (очолюваний самим Глієром). Завдяки енергії директора професорсько-викладацький склад консерваторії поповнюється непересічними музикантами: піаністами Г. Нейгаузом і Ф. Блуменфельдом, скрипалем М. Ерденком, віолончелістом С. Козолуповим, музикознавцем Б. Яворським. Крім діячів російської культури до викладання в консерваторії залучені поляки — піаніст Юзеф Турчинський (родом із Житомира) і скрипаль Павло Коханський. Глієр вів переговори і з Каролем Шимановським (польським композитором, родом з України, який мав широку європейську популярність), але співпраця не почалася.

1916 р. Глієр засновує в Київській консерваторії стипендію імені Скрябіна для підтримки кращих студентів композиторського класу. З цією метою він оголошує громадський збір пожертвувань, дає благодійний авторський концерт у Москві (з участю С. Кусевицького й А. Нежданової).

Окремо слід сказати і про київських учнів Глієра. Сам композитор нерідко нарікав, що директорство й педагогічна діяльність виявилися надто виснажливими, мало не призвівши до припинення творчого процесу. Однак нині можна сміливо твердити, що найкращим здобутком Глієра тієї пори була не його музика, а Київська консерваторія і його учні по класу композиції — майбутні класики української музики Лев Ревуцький і Борис Лятошинський. "Без будь-якого перебільшення можна сказати, що різнобічна і невтомна діяльність Глієра в консерваторії відіграла визначну роль у музичному житті України. Він завоював величезний авторитет в Україні як композитор, диригент, педагог і громадський діяч, як талановитий, чуйний музикант, порадами якого користався багато хто", — напише згодом Борис Лятошинський.

"Другим фронтом" діяльності Глієра в Києві була організація концертів по лінії РМТ, членом Дирекції якого він став одразу після свого "підвищення" в консерваторії. Стан музичного життя міста до моменту приїзду Рейнгольда Моріцовича не викликав оптимізму. Восени 1912 р. музичний Київ потрясли одна за одною дві втрати — смерть Миколи Лисенка й популярного в Києві диригента Олександра Виноградського. Гідно прийняти їхню естафету зміг тільки Глієр. Сам композитор, незважаючи ні на які обставини, регулярно брав участь у щонедільних камерних ранках у Великому залі Купецького зібрання (нині — Колонний зал імені М. В. Лисенка). А серед гастролерів, що виступали в Києві завдяки авторитету Глієра, — С. Рахманінов і О. Глазунов, С. Прокоф'єв і О. Гречанінов, С. Кусевицький і Е. Купер, Л. Ауер і Я. Хейфец...

У ті роки Глієр — професор Музично-драматичного інституту імені М. В. Лисенка — викладав і в музичному училищі, яке було молодшим відділенням консерваторії.

Слід згадати і про його внесок у розвиток української національної музики. При всій своїй перевантаженості організаційними турботами, композитор створює симфонічну поему "Подражаніє Ієзекіїлю", навіяну мотивами однойменного вірша Т. Шевченка (1918). В напівголодні роки громадянської війни Глієр інтенсивно співпрацює з Музичним товариством імені М. Леонтовича і Дніпросоюзом, пише на їхнє замовлення музику до спектаклів "Іван Гус", "Гайдамаки" за мотивами шевченківських творів, до драматичної містерії "Великий льох", оркеструє твори українських композиторів. У Києві Глієр починає роботу над симфонічною картиною-балетом "Запорожці", навіяною картиною І. Рєпіна "Запорожці пишуть листа турецькому султанові". Перше виконання цього твору (на жаль, без його сценічної частини) відбулося в Україні в залі колишньої Одеської біржі 23 грудня 1925 р.

Тема України не сходить зі сторінок партитур Глієра й після переїзду до Москви (з 1920 р. він — професор Московської консерваторії та інших музичних навчальних закладів). Особливо пожвавився інтерес композитора до цієї теми в 30-х роках, у зв'язку зі 125-річним ювілеєм Т. Шевченка. Народжується симфонічна поема "Заповіт" за мотивами однойменного вірша (1941). Українські мелодії, поряд з мелодіями інших народів держави, звучать в Урочистій увертюрі і Концерті для арфи з оркестром. Концерт цей присвячений уродженці України, арфістці зі світовим ім'ям Ксенії Ерделі. Наприкінці життя композитор знову звертається до української теми. Цього разу — до творів М. Гоголя, він творить балет "Тарас Бульба" (1949—1950).

Не припинялися й "живі" контакти композитора з Україною. У 1923 р. він організовує в Києві великий концерт із творів своїх учнів-киян, а також колишніх однокурсників по Київському музучилищу. У 1935 р. гастролює в Харкові й Одесі.

Дивно, але Глієр виявився в радянській музиці улюбленцем долі, на відміну від більшості діячів вітчизняної культури "перехідного часу". Зіткнення епох призводило до жертв. Глієра ця чаша минула. Композитор став одним із перших в СРСР заслужених артистів республіки, у 1927 р. — заслуженим діячем мистецтв РРФСР, а в 1938-му — народним артистом СРСР. З 1941 р. Глієр — доктор мистецтвознавства. В його доробку понад 500 творів різних жанрів, зокрема п'ять опер ("Шахсенем", "Лейлі і Меджнун", "Гюльсара"), сім балетів ("Червоний мак", "Мідний вершник"), понад 20 симфонічних композицій.

Рейнгольд Глієр прожив велике, сповнене подій і звершень життя. Помер він 23 червня 1956 р. в Москві, у неповні 82 роки. У Києві його ім'я носить музичне училище, у стінах якого почалася його блискуча творча біографія і становленню якого він віддав багато творчої енергії.

bigmir)net TOP 100