Реклама на сайте Связаться с нами

Голда Меїр

(1898 — 1978)

політик, прем'єр-міністр Ізраїлю

На главную
Відомі українці

Голда Меїр (факт, донедавна невідомий більшості жителів нашої столиці) народилася в Києві 21 квітня 1898 р. Донині зберігся будинок № 5-а на вул. Басейній, де жила її родина. Весь лівий бік вулиці понині має практично такий самий вигляд, як і в часи маленької Голди Мабович (Голдою Меїр вона стала значно пізніше).

"Ми жили тоді в Києві, у маленькому будинку, на першому поверсі, — згадувала вона сім десятиліть потому. — Добре пам'ятаю розмову про погром, що ось-ось мав обрушитися на нас. Ще я пам'ятаю, навіть занадто добре, наскільки ми були бідні. Ніколи в нас нічого не було вдосталь — ні їжі, ні теплого одягу, ні дров. Я завжди трошки мерзла і завжди в мене в животі було порожньо".

Моше Іцхак Мабович, батько Голди, був теслею. І, мабуть, справжнім майстром своєї справи, якщо йому вдалося пройти спеціальний конкурс (виготовив дивовижний шаховий столик) і одержати право на проживання в Києві. Оселившись на Басейній вулиці, він швидко знайшов замовлення на виготовлення меблів для шкільних бібліотек. На отриманий аванс, а також узяті в борг гроші відкрив столярну майстерню — нехай маленька, та все-таки власна справа. Здавалося, родині нарешті вдасться уникнути вічного нестатку...

Мати, як і більшість жінок у ті часи, була домогосподаркою. Крім Голди, родина мала ще двох дочок — старшу й молодшу. Батьки від природи були оптимістами й товариськими людьми, тож, попри негаразди, родина жила весело. "Вечорами у п'ятницю, — згадувала Голда Меїр, — у нас було повно народу, зазвичай родичів: двоюрідні і троюрідні брати й сестри, тітки, дядьки. Досі бачу, як усі вони сидять навколо кухонного стола, п'ють чай зі склянок і, якщо це субота чи свято, — співають, цілими годинами співають, і ніжні голоси моїх батьків виділяються на загальному тлі" (вся численна київська рідня Голди Меїр загинула у вересні 1941 р. в Бабиному Яру — з кількох десятків осіб живих не залишилося).

Надіям вирватися зі злиднів збутися не судилося. Замовлення на меблі вичерпалися, майстерню довелося закрити, грошей не було, лише борги, які треба віддавати. "У моїй пам'яті нітрохи не потьмяніла одна картина: я сиджу на кухні і плачу, дивлячись, як мама згодовує моїй сестрі Ципці кілька ложок каші — моєї каші, яка належить мені по праву! Каша була для нас справжньою розкішшю в ті дні, і мені боляче було ділитися нею навіть із дитиною. Через роки я довідалася, що це значить, коли голодують власні діти, і що то є — матері вирішувати, хто повинен отримати більше; але тоді, на кухні в Києві, я знала лишень, що життя тяжке і що справедливості на світі не існує". Вбогість змінилася голодом, їжу варити не було з чого, харчувалися хлібом і оселедцями. Старша сестра Шейна лише через багато років призналася Голді, що часто, йдучи до школи, зомлівала від голоду...

1903 р. сім'я перебралася в Пінськ — до маминої рідні. Але й там у батька не склалося з роботою. Тоді його захопила нова ідея: поїхати до Америки й розбагатіти (євреї називали Америку "а голдене медині" — золота країна). Залишивши родину на утриманні родичів, ледве знайшовши гроші на дорогу, батько вирушив на пошуки кращої долі.

В Америці все склалося зовсім не так, як уявляв собі Моше Іцхак. Втративши надію влаштуватися в Нью-Йорку, він переїхав до Мілуокі, де ледь зводив кінці з кінцями в бідному єврейському кварталі. Це тривало три роки. І тільки знайшовши, нарешті, роботу (в залізничних майстернях), він надіслав до Пінська довгоочікувану звісточку про те, що може оплатити дорогу дружині й дочкам. Прочитавши лист, дружина заплакала й заходилася збирати валізи... Так восьмирічна Голда опинилася у США.

За 15 років перебування там вона закінчила школу і вступила до вчительського коледжу, вийшла заміж за емігранта з Литви Моррісона Меєрсона, а також — подія, що визначила все її наступне життя! — познайомилася з Давидом Бен-Гуріоном та Іцхаком Бен-Цві. Майбутні засновники Ізраїлю приїхали з Палестини до Мілуокі вербувати солдатів для Єврейського легіону й зупинилися в будинку її батьків (через три десятиліття саме Бен-Гуріон зачитає в Тель-Авіві декларацію незалежності і стане першим прем'єр-міністром Ізраїлю, а Бен-Цві — другим президентом). Обоє з таким почуттям розповідали про необхідність захисту маленької єврейської громади в Палестині від переслідувань деспотичного турецького губернатора Джемаль-Паші, що Голда вирішила негайно записатися до Єврейського легіону. Її чекала відмова — дівчат не приймали. Тоді вона вступила в єврейську робітничу партію "Поалей Ціон" — і це стало першим кроком на шляху до землі обітованої. П'ять років по тому (травень 1921), піднявшись разом із чоловіком і старшою сестрою на борт старенького пароплава "Покахонтас", 23-річна Голда Меїр назавжди відбула до Палестини.

На час створення Держави Ізраїль (1948) Голда Меїр — уже не тільки мати двох дітей — 26-річного Менахема і 22-річної Сари, — ай відомий суспільний діяч: активістка профспілкового об'єднання "Гістадрут", представник Жіночої робітничої ради в США, член виконкому "Гістадруту". Очоливши 1946 р. політичний відділ Єврейського агентства, вона стає другою особою в цій авторитетній організації (керівник агентства доктор Х. Вейцман невдовзі став першим президентом Ізраїлю).

У листопаді 1947 p., коли ООН прийняла резолюцію про поділ Палестини, Близький Схід дедалі більше нагадував порохову бочку, а до січня 1948 р. араби почали воєнний конфлікт. У стані війни проголошення Ізраїлю, намічене на травень 1948 p., могло б і не відбутися. Нормалізувати ситуацію можна було тільки за допомогою зброї, але її не було. Більше того: не було й коштів на її закупівлю. І тоді Голда Меїр робить перший вчинок, який став легендарним (згодом їх буде чимало) — їде до Америки й лише за шість тижнів збирає як пожертви... 50 мільйонів доларів. Ці гроші й вирішили долю Ізраїлю. Вражений Бен-Гуріон сказав їй: "Колись, як буде написана історія, там буде розказано про єврейську жінку, що дістала гроші, такі необхідні для створення держави".

14 травня 1948 р. Голда Меїр у числі 200 найвпливовіших єврейських політиків узяла участь в історичній церемонії проголошення Держави Ізраїль — її підпис стоїть під декларацією незалежності.

Наступного дня Єгипет, Сирія, Ліван, Йорданія та Ірак вторглись в Ізраїль, заявивши, що знищать нову державу за десять днів. Ізраїль мав лише кілька тисяч гвинтівок, сотню кулеметів і дев'ять літаків (з яких тільки один був двомоторним) — і жодної гармати, жодного танка. Голда Меїр знову рятує ситуацію — цього разу за кілька тижнів вона зібрала в Америці 150 мільйонів доларів! Ці гроші допомогли виграти війну й відстояти незалежність.

На початку червня 1948 р. щойно створене МЗС Ізраїлю призначає Голду Меїр послом у Радянському Союзі. Посольство розмістилося в московському готелі "Метрополь". "Це був готель для іноземців, — згадувала Голда Меїр. — Величезні кімнати зі скляними підсвічниками, довгі оксамитові штори, важкі плюшеві крісла й навіть рояль в одній із кімнат... Ми так і не знайшли мікрофонів, хоча періодично їх шукали, але досвідчені акредитовані в Москві дипломати не сумнівалися, що кожне слово, мовлене в наших кімнатах, було записано". Харчування в "Метрополі" було настільки дорогим, що пані ізраїльський посол особисто придбала електроплитки для 26 своїх співробітників і двічі на тиждень, незважаючи на зайнятість, вирушала на базар за продуктами для всього персоналу. По суботах вона готувала сніданок для посольських холостяків.

Їй довелося приймати Іллю Еренбурга (єдиного з однолітків-земляків, з котрим випало зустрітися). Був 1949 p., в СРСР у розпалі — кампанія "боротьби з космополітами". Еренбург активно втілював у життя офіційний курс тодішнього керівництва країни проти євреїв. Голда Меїр була обурена ганебною роллю Еренбурга в цьому заході, тому аудієнція вийшла короткою і більш ніж прохолодною.

Через сім місяців на прохання Бен-Гуріона Голда Меїр повертається до Ізраїлю, на посаду міністра праці. Через два тижні вона внесла на розгляд парламенту потужний план домобудівництва (на 30 тисяч квартир) і домоглася його прийняття. Завдяки цьому сотні тисяч репатріантів (щодня прибувало понад тисячу чоловік) одержали дах над головою (сама ж міністр праці, в чиїй компетенції перебували всі житлові питання, жила в невеликій кімнаті на горищі...). Інший великий проект Голди Меїр на цій посаді — рішення будувати по всій країні дороги. І хоча вона не була ні економістом, ні інженером-будівельником, сотні кілометрів кам'янистої, незручної землі було очищено, пересипано й обсаджено лісом вручну (у народі ці дороги прозвали "золотими", Голда на ідиш — "золота").

Улітку 1956 р. Голду Меїр призначено міністром закордонних справ Ізраїлю. Саме тоді Бен-Гуріон велів їй як представникові країни за рубежем прийняти івритське ім'я, і, підібравши схоже за звучанням слово, Голда Меєрсон стала Голдою Меїр (на івриті — "осяйна"). Інтереси своєї країни вона відстоювала настільки жорстко, що до неї прилипло прізвисько "непоступлива". Одного разу вона й сама призналася, що схильна до компромісів лише в питаннях, які не стосуються державних інтересів.

У 1966 р. її обирають генеральним секретарем Робітничої партії "Мапай". На цій посаді Голді вдалося зробити неможливе — вона домоглася об'єднання трьох споріднених за духом партій, які роками ворогували між собою ("Мапай", РАФI і "Ахдут ха-авода"), в єдину партію. У січні 1968 р. довгоочікуване об'єднання відбулося, й 70-річна Голда Меїр стала генеральним секретарем цієї об'єднаної Лейбористської партії.

Пік її політичної кар'єри був у березні 1969 p., коли Голда Меїр стала прем'єр-міністром — четвертим прем'єром Ізраїлю — першою в країні жінкою, що зайняла цю посаду, і третьою у світі жінкою, що стала главою уряду (до неї лише на Цейлоні та в Індії уряди очолювали жінки — Сірімаво Бандаранаїке й Індіра Ганді).

"Я переїхала, — згадувала вона, — до великої, не надто затишної резиденції прем'єр-міністра в Єрусалимі... і почала привчати себе до постійної присутності поліцейських і охоронців, до шістнадцятигодинного робочого дня, до майже неможливості побути на самоті. Звичайно, випадали дні й легші, коротші, вільніші — я зовсім не хочу, щоб думали, ніби всі п'ять років мого прем'єрства я була якоюсь великомученицею і що в мене не було радощів".

Прем'єрство тривало п'ять років. Головною турботою Голди Меїр було поліпшення життя співвітчизників, особливо незаможних. У країні з величезним військовим бюджетом їй вдалося знизити податки для бідних (а в окремих випадках — скасувати їх зовсім), широко розгорнути будівництво житла для низькооплачуваних працівників. Вона домоглася нехай тимчасового, але все-таки послаблення збройного протистояння з арабами — хай там як, але ні в 1971-му, ні в 1972-му війни не було.

Голда Меїр стала першим ізраїльським прем'єром, якого прийняв папа Павло VI. Високо оцінивши її державні заслуги, понтифік подарував їй срібного голуба миру з написом: "Прем'єр-міністрові Ізраїлю від Папи".

Війну Судного Дня (жовтень 1973 р.) вона сприйняла як особисту трагедію. Провал ізраїльської розвідки, яка не зуміла виявити ознак єгипетсько-сирійського планованого вторгнення, вона сприйняла не як недогляд міністерства оборони, а як власну провину. І хоча війна була виграна (причому блискуче — за 16 днів), Голда Меїр не вважала себе достойною продовжувати керувати країною. Можна було, звичайно, всі докори адресувати міністрові оборони, відправити його у відставку і продовжувати прем'єрство. Її просили залишитися — нечастий, до речі, випадок у світовій політиці. "Моє рішення остаточне й безповоротне, — сказала вона у прощальній промові. — Будь ласка, не намагайтеся вмовляти мене, щоб я його змінила, не шукайте аргументів — вони не допоможуть". Але перш ніж піти, вона домоглася ще одного — їй вдалося змусити єгиптян і сирійців (уперше за чверть століття!) сісти за стіл переговорів з Ізраїлем і підписати договір про припинення вогню.

Пішовши у відставку, Голда Меїр не ховалася від правосуддя, не шукала притулку в інших країнах, навпаки — жила відкрито, була до кінця своїх днів шанованою і улюбленою. До неї приїжджали з усього Ізраїлю порадитися, просто поговорити. Вона приймала всіх, з усіма розмовляла. Навіть у відставці її вважали національною героїнею. В 1975-му американці обрали її "Жінкою року", а наступного року Соціалістичний Інтернаціонал — своїм почесним президентом. "Щодо мене, то життя моє було дуже щасливим", — писала вона незадовго до смерті.

Голда Меїр померла 8 грудня 1978 р. й похована на горі Герцля в Єрусалимі.

Не забуто її і в Києві — місті, де вона народилась. Будинок № 5-а на Басейній відзначено меморіальною дошкою з горельєфом Голди Меїр.

bigmir)net TOP 100