Реклама на сайте Связаться с нами

Михайло Грушевський

(1866 — 1934)

перший президент України, історик,
літературознавець, письменник

На главную
Відомі українці

У листопаді 1991 р. в уже незалежній Україні після багатьох десятиліть мовчання широко відзначалося 125-річчя з дня народження полум'яного патріота українського народу, видатного історика й політичного діяча, першого президента України Михайла Грушевського. Почався процес повернення його імені українському народові, вітчизняній науці, всьому світові. І сьогодні Михайло Грушевський, гігант української історіографії, автор неперевершеної "Історії України-Русі", творець найбагатшої наукової спадщини, є гідним символом української науки, культури, державності.

Михайло Сергійович народився 17 вересня 1866 р. у старовинному русинському місті Холм (нині — Хелм на території Польщі). Батько викладав російську мову й літературу в місцевій греко-католицькій гімназії. 1870 р. родина Грушевських переїхала на Кавказ, куди його призначили інспектором, а потім — і директором народних шкіл. Жили Грушевські у Ставрополі, Владикавказі й Тифлісі. Мандруючи з батьками просторами Російської імперії, Михайло часто приїжджав в Україну, подовгу гостював у свого діда, священика в селі Лісники під Києвом. Велична українська природа, славна історія, висока культура і традиції рідного народу залишили в душі хлопчика незнищенні враження. Тільки тут він по-справжньому почувався вдома.

Здобувши домашню початкову освіту, 1880 р. Михайло був зарахований відразу до третього класу Тифліської гімназії. Навчався він легко, встигав з усіх предметів. Дуже приваблювали його українська історія та література. В гімназійні роки хлопчик уважно стежив за публікаціями в журналі "Киевская старина", який вважався одним із кращих періодичних видань історичного профілю в останній третині XIX ст.

До грузинського періоду належать перші літературні спроби майбутнього історика українською мовою. Одне з його юнацьких оповідань, "Бех-аль-Джугур", на сюжет із добре знайомого йому по Кавказу східного життя, 1885 р. було надруковане у львівській газеті "Діло". 1886 р. Михайло, закінчивши гімназію, вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. У Києві він познайомився з багатьма представниками "Старої громади", а її багаторічний неформальний лідер, професор Володимир Антонович, став учителем і науковим наставником Михайла.

У студентські роки Грушевський глибоко вивчає історію Середньої Наддніпрянщини доби Давньої Русі, а також середньовічну історію України загалом. Молодий дослідник готує і публікує в "Киевской старине" і "Киевских университетских ведомостях" серію солідних наукових статей, серед яких особливо слід відзначити "Південноросійські панські фортеці в першій половині XVI століття" (1890), "Волинські питання 1077—1102 років" (1891), "Громадський рух на Україні-Русі в XIII столітті" (1891).

По закінченні університету Грушевський захистив як кандидатську дисертацію докладну й концептуально новаторську роботу "Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV століття", в якій, спираючись на численні джерела, обгрунтував ідею про те, що Батиєва навала, за всіх її тяжких наслідків для Русі, аж ніяк не обірвала лінію історичної наступності на території Середньої Наддніпрянщини.

Залишившись при університеті для підготовки до професури, молодий історик на початку 90-х поринає в наукову роботу. Він продовжує активно співпрацювати з "Киевской стариной" і львівськими "Записками Наукового товариства імені Шевченка", видає два томи матеріалів у серії редагованого В. Антоновичем "Архива Юго-Западной России".

У ті роки українознавчі дослідження на території царської імперії далеко не заохочувалися, а видавнича й викладацька діяльність українською мовою взагалі була під забороною.

У Галичині, що входила до складу Австро-Угорщини, ставлення до розвитку національної культури було толерантнішим. Бачачи політичне протистояння українських (русинських) і польських сил, австрійський уряд проводив політику на їхнє врівноважування. Українські вчені Галичини домоглися відкриття у Львівському університеті окремої кафедри української історії. Очолити її запропонували В. Антоновичу, але він, пославшись на похилий вік, відмовився й порекомендував на цю посаду Грушевського. Захистивши в Києві магістерську дисертацію "Панське староство. Історичні нариси", Грушевський 1894 р. переїхав до Львова. На той час під тиском польських кіл Львова наміри австрійської адміністрації змінилися, і замість кафедри української історії в університеті відкрили кафедру всесвітньої історії з розширеним викладанням історії Східної Європи. Грушевський погодився очолити цю кафедру, і 30 вересня 1894 р. почав читати свої лекційні курси.

У Львові, що здавна вирізнявся напруженими міжнаціональними відносинами, вчений швидко зближується із представниками галицької демократичної громадськості. Тісні дружні стосунки зав'язалися в нього з І. Франком.

І сам Грушевський, і провідні громадсько-культурні діячі Наддніпрянської України, в середовищі яких він уже був добре відомий і шанований, дивилися на його переїзд у Галичину як на своєрідну місію з метою об'єднання зусиль українських науково-культурних і суспільно-політичних груп обабіч російсько-австрійського кордону в боротьбі за національні права й розвиток української науки та культури.

У Львові поряд із продуктивною лекційною роботою Грушевський займається науковою діяльністю. Ще в Києві 1893 р. його обрали членом львівського Наукового товариства імені Шевченка (НТШ). Переїхавши до Львова, він реорганізував і активізував роботу цієї свого роду малої західноукраїнської академії наук, спершу як керівник філософсько-історичної секції, а потім — як головний редактор "Записок НТШ". 1897 р. Грушевського обрали головою НТШ. На цій посаді він був до 1913 р.

Уже перший прочитаний ним курс з історії України, розрахований на сім семестрів, викликав величезний суспільно-науковий резонанс. Історія України, всупереч традиціям польської і російської історіографії, в курсі Грушевського була представлена як самостійний, цілісний, окремий предмет. Учений залучав до дослідницької роботи талановиту студентську молодь. З числа його учнів і помічників тих років склалася західноукраїнська історична "школа Грушевського", що продовжила традиції київської школи В. Антоновича.

Разом з учнями й послідовниками Михайло Грушевський зібрав величезний, не відомий досі науці, архівно-документальний матеріал щодо різних періодів історії України. Ґрунтуючись на цих даних, Михайло Сергійович узявся до роботи над фундаментальною багатотомною "Історією України-Русі", хронологічно доведеною ним до 1658 р. Ця праця стала найважливішою справою його життя. Перший том "Історії України-Русі" вийшов у Львові 1898 p., а останній був виданий у Києві вже по смерті автора, у 1936-му.

Обгрунтуванню самостійності історичного розвитку українського народу вчений присвятив опубліковану в Петербурзі велику наукову статтю, призначену для російського читача. Паралельно публікуються його об'ємисті, по кілька томів, джерелознавчі праці. Для популяризації розробленої концепції минулого своєї Батьківщини Грушевський написав низку книг і статей, що видавалися українською, російською, німецькою, французькою, англійською, болгарською і чеською мовами. Серед них — "Нариси з історії українського народу" (1904), "Про давні часи на Україні" (1907), "Коротка історія України" (1910), "Ілюстрована історія України" (1911), збірник статей "Український народ у його минулому і сьогоденні" (1914).

Викладацьку, дослідницьку, редакторську й науково-організаційну роботу Грушевський успішно поєднував із політичною діяльністю. У Галичині він став одним із засновників Української національно-демократичної партії, створеної в грудні 1899 p., взявши на себе обов'язки заступника голови. Але незабаром через політичні мотиви він розійшовся з більшістю в керівництві цієї партії. У 1901—1903 pp. Грушевський розгорнув бурхливу діяльність зі створення у Львові українського університету, та через протидію польських кіл вона не мала успіху.

У перші дні революції 1905—1907 pp. Михайло Сергійович повернувся до Києва, який вважав своїм рідним містом, і зайнявся проблемами історії українських земель, що входили до складу Російської імперії. Царським маніфестом 17 жовтня 1905 р. обмеження на українське друковане слово були скасовані, тому 1906 р. видання львівського "Літературно-наукового вісника" було продовжено в Києві. Тоді ж Грушевський виступив одним із засновників газети "Рада", а 1907 р. під його редакцією почав виходити журнал "Україна" (реорганізована відповідно до нових вимог і можливостей "Киевская старина").

Активно друкується Грушевський і в "Українському віснику", що видавався в Петербурзі фракцією українських депутатів державної думи. На сторінках цього журналу Михайло Грушевський знайомив російську громадськість з українським питанням і новим баченням актуальних проблем національної історії. Статті вченого з'являються в російськомовних "Сыне отечества", "Киевских откликах" та інших періодичних виданнях, виходять окремими брошурами і збірниками.

Усі ці роки Грушевський поділяв принципи державного будівництва М. Драгоманова. Створення автономної України у складі російської держави Грушевський вважав за необхідне й можливе за умови перетворення Російської імперії на засновану на демократичних принципах федерацію народів і областей.

У 1906 р. Михайла Сергійовича обрали почесним професором Харківського університету, а обрання його на таку ж посаду в Київському університеті в 1907 p., вже після розгону другої державної думи, не відбулося з політичних мотивів. Імідж "національного лідера" виявився несумісним зі званням професора Університету Св. Володимира, а наукові заслуги до уваги не бралися.

З поразкою першої російської революції в Україні (як і по всій імперії) політичне життя на певний час завмирає. У цей період Грушевський виступає одним з ініціаторів створення в Києві позапартійного Товариства українських прогресистів. Як член правління організації, він зазвичай головував на її засіданнях. По смерті В. Антоновича (1908) статус глави школи українських істориків перейшов до Грушевського. Того ж року Михайло Сергійович очолив засноване в Києві Українське наукове товариство, що стало другою після львівського НТШ малою українською академією наук. За діяльної участі Грушевського УНТ регулярно видавало "Записки", що відрізнялися високим науковим рівнем. Фактично Грушевський стає найавторитетнішим українським політичним діячем того часу, не входячи при цьому до жодної партії і уособлюючи їх соціалістичний блок. Високий науковий авторитет і надпартійна позиція забезпечували його незаперечне лідерство в національно-визвольному русі.

З початком Першої світової війни Грушевський як найавторитетніший український суспільно-політичний діяч, який мав великі зв'язки у ворожій для Росії Австро-Угорщині, був заарештований і після двомісячного утримання в Лук'янівській в'язниці засланий до Симбірська, звідки його перевели до Казані, а потім — до Москви. Життєві перипетії не завадили йому продовжувати наукову працю і співпрацювати з "Українським життям" і тижневиком "Промінь".

Після Лютневої революції 1917 р., в середині березня, Грушевський повернувся до Києва. Створена із представників українських соціалістичних партій і близьких до них громадських організацій Центральна Рада заочно обрала його головою. Вступ на цю почесну й відповідальну посаду привселюдно закріпив лідерство Грушевського в українському демократичному русі. Під його керівництвом у Києві 19 березня 1917 р. пройшла грандіозна національна маніфестація, кульмінаційним моментом якої став полум'яний виступ голови Центральної Ради перед радісною юрбою демонстрантів. У своїй публіцистиці 1917 р. вчений роз'яснює ідеали, позиції і наміри української національної демократії. За особистої участі Грушевського були складені і прийняті всі чотири універсали Центральної Ради, що стали віхами її історичного шляху. В цих документах відображено ідейну еволюцію вищого органу влади в Україні від первісних федералістсько-автономістських орієнтацій до проголошення незалежності Української Народної Республіки в січні 1918 р.

Загальноросійським визнанням високого авторитету українського історика і громадського лідера став З'їзд представників народів колишньої Російської імперії (вересень 1917 p., Київ), який узяв курс на федеративний устрій російської держави.

Падіння тимчасового уряду, що з ним Центральна Рада мала досить напружені відносини (які, однак, не перейшли в силове протистояння), більшовицька агресія проти України в грудні 1917 — лютому 1918 р. прискорили створення Української Народної Республіки. Але якщо прийнятий 7 листопада 1917 р. III Універсал проголошував Україну в складі майбутньої федеративної Росії, то IV Універсал, затверджений 11 січня 1918 p., коли червоні війська вже підходили до Києва, передбачав повну незалежність України.

Розібратися в тому, що відбувається, побачити перспективи дальшого розвитку України було надзвичайно важко. Поступово відносини Грушевського з молодшими й радикально настроєними лідерами українських соціал-демократів С. Петлюрою і главою першого уряду УНР В. Винниченком почали загострюватися. Для посилення свого політичного впливу Грушевський примкнув до партії українських соціалістів-революціонерів (есерів), що стояли на близькій йому національно-демократичній платформі. У Центральній Раді есери були найчисленнішою фракцією, але не мали авторитетного лідера, тому перехід на їхній бік Грушевського палко вітали. Водночас вступ до партії есерів позбавив Михайла Сергійовича статусу надпартійного загальноукраїнського лідера і ще більше загострив його стосунки з керівниками інших впливових політичних угруповань, зокрема з лідером українських соціалістів-федералістів С. Єфремовим. Ці розбіжності виявилися настільки сильними, що В. Винниченко пішов у відставку, а новий, переважно есерівський, уряд на чолі з В. Голубовичем виявився нездатним до боротьби проти більшовицьких військ, що насувалися зі сходу.

Центральна Рада, яка ще восени 1917 р. мала військові формування, що числом і дисципліною переважали більшовицькі, тепер не змогла організувати ефективної оборони столиці. Коли червоні вийшли до Дніпра й почали обстрілювати місто з численних гармат, які зберігалися на складах Лівобережжя, Грушевський разом з іншими керівниками УНР 25 січня 1918 р. виїхав на Волинь. За кілька годин до взяття Києва червоними німецька й австрійська сторони, визнавши незалежність УНР, погодилися надати їй допомогу в боротьбі з ворогом в обмін на постачання наступного року продовольства в заздалегідь обговорених обсягах. Німці зобов'язалися забезпечити нормальні умови для економічного й соціально-політичного відновлення країни. Затребувана ними плата за свою військову присутність на території України не була надмірною. Тому рішення керівництва Центральної Ради покликати на допомогу німців і сьогодні можна оцінювати як вихід із кризової ситуації, в якій Українська Народна Республіка опинилася на початку 1918 р.

Грушевський та інші лідери УНР історично відповідальні не за запрошення в Україну німців і австрійців у січні—лютому 1918 р. (бо нічого кращого придумати вже було неможливо), а за те, що, маючи все необхідне для відбиття більшовицької агресії, відсторонили від командування армією професійних військових, насамперед генерала П. Скоропадського, а самі виявилися нездатними організувати оборону країни.

У перших числах березня 1918 р. Грушевський разом із керівниками Центральної Ради й німецькими військами повернувся в розорений і деморалізований тритижневим більшовицьким терором Київ. Будинок самого Грушевського був спалений: по ньому вели прицільний вогонь із нашвидкуруч спорудженого бронепоїзда, оскільки більшовики були впевнені, що господар ховається у своєму будинку. Переживаючи падіння й часткове (під німецьким протекторатом) відновлення УНР як глибоко особисту трагедію, Грушевський не зовсім адекватно оцінював ситуацію навесні 1918 р. Він не відчув принципового перелому в громадській свідомості, що стався з моменту падіння самодержавства: розчарування в романтичних, соціалістичних і націоналістичних гаслах поміркованої частини громадськості.

Навколо Грушевського поступово утворювався вакуум. У період другого (двомісячного) перебування при владі, за фактичної німецької окупації України, в березні—квітні 1918 р. Центральна Рада на чолі з її головою всіма силами прагнула продовжувати колишній, неефективний у соціально-економічному плані, курс. Німецьке командування швидко переконалося в тому, що вона не має достатнього авторитету в суспільстві й нездатна керувати країною, а головне — забезпечити постачання до Німеччини й Австро-Угорщини зазначених у договорі обсягів сільгосппродукції.

Від Центральної Ради відвернулися практично всі верстви. Для власників вона була надто соціалістичною, бо зазіхала на їхнє майно (землю, заводи тошо); для лівих радикалів і робочого люду — дрібнобуржуазною, бо не втілила в життя революційної програми перетворень; для селян — залежною від німців, які насаджували в селах своє військове правління й повертали поміщикам конфісковану власність; для російськомовного населення — надто українофільською, принаймні в риториці.

Падіння Центральної Ради й УНР було невідворотним. На останньому засіданні Малої Ради 29 квітня 1918 р. було прийнято Конституцію УНР і земельний закон, а Михайла Грушевського обрали президентом України. Однак ці акції були швидше символічними й не могли вплинути на подальший перебіг подій. Того ж дня представники заможного селянства, з'їхавшись до міста, обрали гетьманом України П. Скоропадського, генерал-лейтенанта царської армії і прямого нащадка гетьмана Івана Скоропадського. Члени Малої Ради, довідавшись про це, без опору розійшлися по домівках і поступились владою гетьману та його прихильникам з організації "Українська громада".

Як і переважна більшість соціалістів, Грушевський перейшов у непримиренну опозицію до гетьмана, але активно з ним не боровся. Він відкинув пропозицію П. Скоропадського очолити Українську академію наук, створювану під гетьманським патронатом, мотивуючи відмову принциповим неприйняттям нової влади. Тоді президентом створеної УАН був обраний В. Вернадський. Утіху та спокій Грушевський у цей час, як і протягом майже всього життя, знаходив у роботі над томами "Історії України-Русі".

Коли в середині грудня 1918 р. Київ зайняли сили Директорії, Грушевський знову розраховував вийти на авансцену українського політичного життя й відновити Центральну Раду в її колишньому статусі, але ці ініціативи не знайшли підтримки. Влада на ще не зайнятій червоними й білими частині України опинилася в руках ворогуючих між собою В. Винниченка і С. Петлюри.

Стрімкий наступ більшовиків на Київ змусив Грушевського з родиною в перших числах лютого 1919 р. залишити місто. На короткий час він затримався в Кам'янці-Подільському, де редагував газету "Голос Поділля", працював над підручником з історії України. У березні він брав участь у роботі наради представників українських соціалістичних партій, на якій обговорювалися заходи впливу на Директорію з метою перешкодити підписанню союзу з Антантою, війська якої вже висадилися на півдні України. Учасники наради навіть створили Комітет з охорони республіки й запропонували Грушевському ввійти до його складу. Але Михайло Сергійович, пославшись на свій від'їзд за кордон, відмовився. Комітет проіснував лише кілька днів. Наприкінці березня 1919 р. Грушевський із родиною виїхав до Праги, потім якийсь час жив у Берліні, Відні й Женеві, а 1922 р. оселився в Бадені. Ще восени 1919-го він заснував Український соціологічний інститут, налагодив видання журналу "Борітеся — поборете", створив бібліотеку рідкісних книг. Співробітники інституту підготували до друку серію оригінальних і перекладних праць із соціології, історії культури і громадського руху. Сам Михайло Сергійович у цей час закінчив роботу над монографією "Початки громадянства (генетична соціологія)", що була опублікована 1921 р.

Водночас Грушевський фактично очолював Закордонну делегацію УПСР, члени якої уважно стежили за розвитком подій в Україні. Улітку 1920 р. М. Грушевський і О. Жуковський направили листа до ЦК КП(б)У, в якому, поряд із визнанням заслуг більшовицької партії в боротьбі з імперіалізмом, підкреслювали також, що політична ситуація в Україні не сприяє подальшому розвитку світової революції "у результаті боротьби, що виникла між українським народом і Радянською Росією і дотепер не зупинена внаслідок помилок, допущених по обидва боки". Цей лист, адресований секретареві ЦК КП(б)У С. Косіору, став першою пропозицією Закордонної делегації УПСР про співробітництво з правлячою більшовицькою партією і, по суті, натяком на можливість повернення есерів до України.

Частина керівників ЦК КП(б)У схвально поставилася до можливого повернення Грушевського, про що свідчило запрошення приїхати на Батьківщину, передане Михайлові Сергійовичу членами делегації УРСР на радянсько-польських переговорах у Ризі в лютому 1921 р.

В еміграції Грушевський, у свою чергу, мав можливість переконатися в байдужості керівників європейських країн до українських подій. Тому не дивно, що, не знайшовши підтримки на Заході, він із 1920 p., шукає шляхів зближення з більшовицьким керівництвом України, пише листа С. Косіору і Х. Раковському (тодішньому голові РНК УРСР), пропонуючи їм співробітництво, якщо йому буде дозволено повернутися в Україну для продовження наукової праці. Своєю владою більшовицькі лідери ні з ким ділитися не збиралися, проте в поверненні на батьківщину такого авторитетного ученого й громадського діяча, як Грушевський, вони були зацікавлені. У жовтні 1922 р. Секретаріат ЦК КП(б)У спеціально розглядав питання "Про українську еміграцію". З доповідями виступили представник УРСР у Чехословаччині М. Левицький і заступник наркома іноземних справ УРСР Я. Яковлєв. Вони представили загальну картину настроїв української еміграції, зазначивши, що Грушевський "тепер залишився ні з чим, оскільки всі грушенята розбіглися". На цьому засіданні практично був узятий курс на дезорганізацію еміграції. Левицький пропонував: "Відбити великі сили, які профільтрувати й відправити сюди, а інтелігенцію групи зміновіхівців використовувати тільки для розкладання еміграції, пускати їх сюди не варто". Схожу тактику пропонував і Яковлев: "Обіцянка про повернення залишиться обіцянкою, психологічно ми завжди зуміємо викрутитися".

Грушевський тим часом цілком зосередився на науковій роботі й керівництві Українським соціологічним інститутом. Багато українських діячів, котрі опинилися разом з ним в еміграції, не підтримували бажання вченого повернутися на Батьківщину, де хазяйнували більшовики. Тяжкий моральний стан Грушевського диктувався й матеріальними проблемами. Співробітники звільнялися з його інституту, а деякі почали відверто нападати на нього. Невтішними були і справи УПСР. Частина членів Закордонної делегації (М. Шаповал, Н. Григоріїв), зайнявши антирадянську позицію, зблизилася з Винниченком. Дедалі відчутнішою ставала ізоляція Грушевського.

Наприкінці 1922 р. він одержав від більшовицьких лідерів України запевнення піти назустріч. У листопаді того року він пориває з керівництвом УПСР і приймає рішення повернутися до Києва, повіривши у щирість намірів більшовиків сприяти розвиткові української національної культури й підтримувати українську науку. 31 грудня 1923 p., попередньо заручившись згодою вченого, його обрали дійсним членом ВУАН. 2 березня 1924 р. Грушевський із родиною виїхав із Відня і через п'ять днів прибув до Києва. Тут він знову енергійно взявся за наукову й організаційну діяльність: очолив кафедру історії українського народу в рамках історичної секції історико-філологічного відділення ВУАН, археографічну й історичну комісії цієї секції, брав участь у підготовці до публікації численних видань. Навколо патріарха української історіографії об'єдналися талановиті учні. Та основна увага Михайла Сергійовича, як і раніше, прикута до роботи над "Історією України-Русі".

Тим часом плідній роботі суспільно-гуманітарних секцій ВУАН відчутно заважав антагонізм, що загострився між Грушевським і Єфремовим, корені якого сягали часів Центральної Ради. Це протистояння було на руку більшовикам, які прагнули тримати академію наук під цілковитим контролем.

Суспільно-політичні погляди Грушевського були прийнятніші для нової влади. 1929 р. його обрали академіком АН СРСР. Але після судового процесу над "Спілкою визволення України" 1930 р., на якому головним обвинувачуваним виявився Єфремов, влада взялася й за Грушевського, який відмовився проти нього свідчити.

23 березня 1931 р. в Москві під час відрядження Грушевський був заарештований. Ордер підписав заступник голови ОГПУ Г. Ягода. Вченого звинуватили в тому, що він очолював Український національний центр ("контрреволюційну" організацію, проти якої була спрямована чергова акція "викриттів"). Попри погане самопочуття Михайла Сергійовича, його допити тривали з 28 березня до 3 квітня 1931 р. На завершальному етапі слідства він відмовився від вирваних під тиском показань і був звільнений з-під варти. У справі УНЦ проходило понад 50 осіб. Усі вони одержали різні строки (від заслання до шести років тюрми), але сталінські часи пережили одиниці. Грушевський, опинившись на волі, був знятий з усіх посад і змушений жити в Москві під наглядом НКВД. Незабаром до нього перебралися дружина Марія Сильвестрівна й дочка Катерина. Академік тихо жив у столиці, намагаючись знайти віддушину в науковій праці. Його нерідко можна було зустріти в московських архівах і бібліотеках.

Наприкінці 1934-го Михайло Сергійович відпочивав у санаторії в Кисловодську. У нього розвинувся карбункул, а в результаті некваліфікованого хірургічного втручання хвороба ускладнилася. 25 листопада 1934 р. Грушевський помер. Обставини його смерті й досі остаточно не з'ясовані. Висловлюють припущення щодо втручання НКВД, але документальних підтверджень тому немає.

Уже наступного дня газета "Вісті" від імені РНК УРСР повідомила про смерть (після тяжкої хвороби) академіка Всеукраїнської і Всесоюзної академій Михайла Грушевського. Відразу надрукували постанову Раднаркому про його поховання в Києві за державний кошт. Одночасно з республіканськими газетами некролог із приводу смерті академіка вмістила "Правда". Тіло покійного перевезли до Києва й поховали на Байковому цвинтарі.

Величезний внесок Грушевського в історичну науку та історію української літератури загальновизнаний. Не втрачають актуальності і його джерелознавчі розробки, тонкий аналіз причин і перебігу багатьох конкретних подій. Вражає працездатність ученого: з-під його пера вийшло понад 1800 праць з української історії та культури. Все свідоме життя Михайло Сергійович був самовідданим ентузіастом національного руху, не впадаючи при цьому в крайнощі. Йому належить величезна роль у консолідації українських демократичних сил на початку XX ст. Кульмінацією його політичного життя стало проголошення наприкінці 1917 р. Української Народної Республіки. Важко оцінити однозначно, ким він був більше — ученим чи політичним діячем. Грушевський писав так: "Я сам прийшов у політику через історію і цей шлях вважаю нормальним..."

Повертаючи з небуття й забуття справжніх своїх героїв, сучасники віддають належне їхній пам'яті. Нині ім'я М. Грушевського носять Інститут української історіографії і джерелознавства НАН України, а також одна з центральних вулиць Києва. Біля Будинку вчителя, де засідала Центральна Рада, споруджено пам'ятник Михайлу Грушевському.

bigmir)net TOP 100