Реклама на сайте Связаться с нами

Олександр Маринеско

(1913 — 1963)

військовий-підводник

На главную
Відомі українці

Ім'я Олександра Маринеска відоме всьому світові — у нас понад півстоліття його замовчували. На Заході про нього складали легенди — у нас, незаконно покараний і доведений до зубожіння, він сидів у в'язниці. Про нашого земляка лауреат Нобелівської премії Гюнтер Грасс пише роман, шо стає в Європі бестселером, ім'я підводника знов у всіх на вустах — у нас у 2003-му (90 років від дня народження й 40 від дня смерті) про героя з'явилися хіба поодинокі статті в періодиці.

Батько Олександра — Йон Маринеску — за національністю румун. Служив на королівському флоті. Був доволі темпераментної вдачі, і через конфлікт із офіцером, боярським сином, 1893 р. потрапив під трибунал. Друзі допомогли йому втекти із карцеру (матроса, який здійняв руку на офіцера, чекала неминуча страта), і Йон уплав через Дунай перебрався до Бессарабії. Опинившись в Одесі, він навіть прізвище трохи українізував — Маринеско. Згодом одружився з українською дівчиною.

Олександр народився 15 січня 1913 р. в Одесі. Від батька хлопчик успадкував сміливість і прямолінійність, а найголовніше — прагнення романтики з чималою домішкою ризику, здатність миттєво вирішувати навіть найскладніші проблеми. З дитинства добре плавав, пірнав, рибалив у штормову погоду. З тринадцяти років почав виходити в море — учнем матроса.

Природно, що по закінченні загальноосвітньої школи в шістнадцятирічному віці він вступив до школи юнг. Як найкращому, строк навчання в ній Олександрові скоротили. Його без іспитів узяли в Одеське морське училище. 1933 p., одержавши диплом штурмана далекого плавання, він іде на пароплав "Червоний Жовтень". Так і залишився б Олександр цивільним моряком, якби не один випадок: команда корабля, на якому він служив другим помічником капітана, брала участь у рятуванні моряків торпедного катера, який ось-ось мав затонути. Спостерігаючи за чіткими діями військовиків, мужністю моряків-торпедників, вирішив однозначно: "Буду військовим моряком!".

До того ж невдовзі був оголошений спецнабір штурманів у підводний флот...

Але не обійшлося без ексцесів. Коли Олександр уже навчався, його раптово... відрахували й навіть демобілізували! Не дозволялося працювати навіть у торговому флоті. Причина — досить розповсюджена на той час: анкета... Врешті, його все-таки поновили. У 1937 р. Олександр закінчує вищі курси командирського складу підводників й у званні старшого лейтенанта бере під командування військову субмарину-крихітку "М-96". Ще під час навчання вищий командний склад округу дивувався його винахідливості й ініціативності. Були численні подяки й заохочення, зокрема нагородження грошовим фондом особового складу очолюваного ним човна, а особисто "старлея" — золотим годинником від імені наркома ВМФ. У 1940 р. на Балтійському флоті його підводний човен за всіма нормативами був визнаний найкращим. У довоєнній командирській атестації з'явився запис: "Посаді командира підводного човна відповідає. Достойний призначення на човен типу "С". Після кампанії (тобто навчань. — Авт.) 1941 p. може командувати дивізіоном човнів типу "М" XII серії".

Проте доля склалась інакше — почалася війна. І командування вирішує субмарину відмінного військового підводника переправити... залізницею на Каспійське море!

"Стратегічні" плани командування перервалися затяжною блокадою Ленінграда: "М-96" залишилась на Балтиці, і Маринеско з головою поринув у підготовку човна до бойових дій. Гарячкуватий, нетерплячий моряк наполягав на участі в боях. Але вихід у море було заплановано лише на червень 1942 р. Згодом — перенесли на серпень...

Нарешті отримано довгоочікуваний наказ: "...на пошук і знищення кораблів противника". В першому ж бойовому поході 14 серпня 1942 р. підводники потопили німецький транспорт "Гелене" водотоннажністю 7000 тонн. Цей подвиг вартий щирого подиву: переслідування ворожими катерами, коли човен-крихітку кидало вибухами в морських глибинах; 20 ліній підводних мінних загорож, які, тричі скрегочучи корпусом об смертоносний бар'єр, пройшла пошарпана в поєдинку субмарина; помилковий напад своїх, коли трагічного результату вдалося уникнути, знову ж таки, завдяки рішучим діям командира: раптово вигулькнувши човном поміж укотре атакуючими радянськими катерами, йому вдалося зупинити азартних "мисливців"...

За цей похід Маринеско 13 листопада 1942 р. був відзначений першою нагородою під час війни — орденом Леніна. Йому присвоюють звання капітана 3-го рангу і направляють... у Самарканд для підвищення кваліфікації, куди було евакуйовано Військово-морську академію! Маринеско вкотре був позбавлений можливості воювати. Він боляче переживав півтора року бездіяльності (навчання не було таким уже конче необхідним), особливо пригнічувало те, що його "М-96" ("заворожений" при його командуванні) загинув. У 1944 р. від тяжких ран помирає батько.

І лише у жовтні 1944-го, аж через півроку після призначення на новий підводний човен "С-13", Олександр знову вийшов у море.

... Поєдинок із "Зігфрідом", потужним німецьким транспортником, був довгим і виснажливим. Його командир виявився досвідченим моряком: ухилившись від чотирьох торпед із "С-13", врешті відчайдушно пішов на таран. Маринеско скомандував негайно випливти і вогнем гармати й кулемета зумів пустити фашистський корабель на дно. За цей поєдинок підводника нагородили орденом Бойового Червоного Прапора.

Якось Маринеско із групою товаришів-офіцерів зайшов до місцевого припортового ресторану в місті Турку (підводники дислокувалися в нейтральній Фінляндії). Того вечора, як розказував згодом Олександр, "ми трохи випили, стали співати українських пісень...", — і залишився ночувати в хазяйки ресторану, білявої шведки Елізабет...

На базі з'явився надвечір наступного дня. Це був скандал: на час бойових дій військовим узагалі категорично заборонялося мати будь-які стосунки з жінками іноземних держав. Поповзли чутки, що Маринеска завербувала ворожа розвідка...

У вищого начальства виникла думка усунути його від командування субмариною і, незважаючи на два бойові ордени, віддати під трибунал. Підводника взяв "на поруки" командир дивізіону капітан 1-го рангу Олександр Орел. З його дозволу "спокутувати провину" 13 січня 1945 р. "штрафники" вийшли в море (екіпаж відмовився виходити без командира) — аби здійснити подвиг, названий в анналах світової історії "атакою століття".

Драматична подія відбулася в районі Данцизької бухти. Вночі 30 січня вирував шторм: навіть на глибині 20 метрів субмарину хитало з боку на бік. Уже понад півмісяця, самовільно покинувши заданий "порожній" район, "еска" полює на ворога. Через украй погану видимість у перископ субмарина випливає на поверхню. На вісімнадцятиградусному морозі корпус човна, вахтові на містку й командир умить покриваються кригою. Проте чекають... Нарешті зафіксовано шуми двогвинтового корабля в супроводі катерів, їх швидкість значно вища від можливостей "С-13"... Дизелі працюють на межі, димлять: щоб не "стріляли" запобіжні клапани, між пружини забивають дріт і вставляють викрутки. Поступово, лігши на паралельний курс, човен наздоганяє загадкового велетня. О 23-й годині з лишком субмарина дає залп у чотири торпеди, які влучають у носову, середню частини та в машинне відділення. Але в торпедному відсіку "С-13" застрягла четверта ракета — сотні кілограмів вибухівки! Ледь затягнувши її в корпус, човен занурюється і прямує в район загибелі транспорту. Там, за розрахунком Маринеска, нікому не спаде на думку їх шукати.

Можливо, запорука його успіхів, окрім неабиякого чуття й інтуїції, в тому, що під час бойових операцій Маринеско частенько поводився всупереч будь-якій логіці війни: ліз у найнебезпечніші місця, атакував з боку ворожого берега, уникав погоні, спрямовуючи свою "еску" до місця затоплення... Був там, де на нього найменше очікували.

Було потоплено німецький лайнер "Вільгельм Густлов" водотоннажністю 25480 тонн — завдовжки 208, завширшки 23 метри. Його, зважаючи на характеристики плавзасобу й кількість людей, можна прирівняти до... п'яти "Титаніків"!

Проте певний час вважалося, що це був мирний корабель, без охорони, на борту якого перебували жінки, діти й літні люди. Із близько 10 тисяч врятувалося менше тисячі. Через деякий час у Німеччині піднявся скандал, мовляв, Маринеско — не герой, а бандит! Радянське командування й не заперечувало цього, в такий спосіб мстячи за самоволку...

Насправді на його борту, за різними даними, було понад сім тисяч солдатів і офіцерів, із яких 3700 — "смертники", спеціально навчені підводники для укомплектування сімдесяти субмарин, жіночий батальйон, зенітники, хорватські добровольці... Крім того, транспорт-гігант ВМФ супроводжувався катерами, розрахованими для знищення субмарин. Згодом весь світ (зокрема й Німеччина) визнав, що ціль, зважаючи на воєнний період, була абсолютно законною. Подвиг Маринеска нині відомий як "атака століття" — таку назву дали йому англійські історики.

Багатолітня підвищена увага британців (а також німецьких, шведських та ін. істориків) до нашого співвітчизника не випадкова. Адже через певний час після "Густлова" субмарина під командуванням Маринеска потопила ще кілька потужних кораблів, зокрема, "Генерала Штойбена" водотоннажністю 14660 тонн. На його борту було 3600 вишколених солдат і офіцерів вермахту, котрих готували для блокади Великої Британії. За це У. Черчілль поставив підводникові пам'ятник (прижиттєво!) у Портсмуті.

Численні західноєвропейські дослідники вважають: нашого земляка не представили до нагородження Золотою Зіркою, бо радянське командування просто не вірило у фантастичні результати його рейдів. Насправді визнанню заслуг Маринеска завадили його правдивість, "незручність" (безкомпромісна прямота у спілкуванні з начальством) і — значною мірою — заздрість до його успіхів з боку деяких представників вищого командування. Попри клопотання О. Орла, замість зірки Героя (належна нагорода за такі подвиги) Маринескові вручили тільки черговий орден Бойового Червоного Прапора.

На базу з останнього бойового рейду "С-13" повернувся 13 травня 1945 р. Таких суден у радянському флоті було 13, загинули всі, окрім "тринадцятки" Маринеска... Успіх підводного човна залежав не лише від виваженості й рішучості командира, від майстерного маневрування, а й від точного і вчасного виконання своїх обов'язків усім екіпажем. Завжди спокійний, упевнений, Маринеско був досить наполегливим у досягненні своїх цілей.

Проте був надто самолюбивим і образливим. Після того, як його та екіпаж позбавили заслужених нагород, він сильно конфліктує з начальством, починає випивати.

Мирне життя героя не склалося. Війна закінчилася, він став непотрібним флотові. Його понижують у званні й призначають командиром... тральщика. У відчаї Маринеско подає у відставку і йде у торговий флот — другим помічником капітана. Якось у німецькому порту працівник, переглядаючи документи, вражено запитав: "Як, знаменитий Маринеско — і лише другий помічник?!".

Додалися й інші негаразди, Олександр Іванович розлучився з дружиною.

Погіршився зір. Він покинув флот (1948), працював заступником директора в Інституті переливання крові. Не призвичаївшись до деяких "законів" мирного часу, став жертвою махінацій (директор, щоб позбутися надто принципового заступника, підставив його), був засуджений до трьох років позбавлення волі (з них відбув півтора — на Колимі). Звільнений 10 жовтня 1951 р. — на той момент ув'язнили справжнього злодія — директора інституту...

Працював топографом, вантажником, нарешті влаштувався на ленінградський завод "Мезон". Наприкінці 50-х розлучився вдруге.

На початку 60-х Маринеско смертельно захворів: рак горла і шлунку. Хворий, із мізерною зарплатнею, з якої вираховувалися аліменти... Близько двохсот офіцерів звернулися до ЦК КПРС із клопотанням призначити йому персональну пенсію. У проханні відмовили. Згодом відмовили призначити пенсію його матері, котра пережила сина на 12 років (мешкала в Одесі).

Останні два роки Маринеско провів у лікарні й госпіталі, мужньо переносячи страшну недугу (його третя дружина, друг, котра була з ним до останнього дня життя, розказувала: коли його, смертельно хворого, перевозили до госпіталю, через вікно автомобіля було видно на рейді кораблі. "Більше я їх ніколи не побачу...", — єдиний раз, коли Олександр заплакав).

25 листопада 1963 р. Маринеско помер. За місяць до цього письменник Сергій Смирнов у телепередачі якось сказав, що знаменитий підводник живе у страшенних злиднях. Навіть по смерті героя люди слали йому гроші...

Поховано Маринеска в Ленінграді (нині — Санкт-Петербург). На могилі заводчани, котрі аж до 1960 р. не підозрювали, портрет якої людини висить на заводській дошці пошани (поки письменник Олександр Крон не написав про підводника у газеті), на власні кошти поставили герою пам'ятний знак.

Та на цьому історія Маринеска не закінчилася. Наприкінці 80-х у Лієпаї (Латвія) на кошти моряків йому було зведено пам'ятник. Уночі за розпорядженням властей табличку з ім'ям підводника зірвали... Інцидент викликав хвилю обурення, на захист підводника стають "Известия". Два роки тривав конфлікт: на газету сипалися скарги військового відомства, тодішнього міністра оборони... Єдина з рідних вдячною газеті була Тетяна, донька Маринеска від другого шлюбу.

Минуло ще чимало часу, поки Маринеско (хоч і посмертно) одержав заслужену шану: 5 травня 1990 р. йому присвоїли звання Героя Радянського Союзу. Нагороду вручено дочці від першого шлюбу — Леонорі. В Одесі й Санкт-Петербурзі його ім'ям названо вулиці, а 17 червня 1992 р. ім'я Маринеска присвоєно кораблю. Лише так герой зміг повернутися на Батьківщину — в Одесу.

bigmir)net TOP 100