Реклама на сайте Связаться с нами

Сергій Параджанов

(1924 — 1990)

кінорежисер, сценарист

На главную
Відомі українці

Ім'я Сергія Параджанова майже чотири десятиліття — у списках кращих кінематографістів світу. Його фільм "Тіні забутих предків" (1964) став епохальним.

Сергій Параджанов (Саркіс Параджанян) народився 9 січня 1924 р. в Тифлісі (Тбілісі). Його батько Йосип, відомий у місті антиквар і меценат, був досить заможною людиною. З приходом радянської влади його неодноразово заарештовували. Маленькому Сергію довелося пережити декілька обшуків.

1942 р. хлопець закінчує середню школу і поступає на будівельний факультет Тбіліського інституту інженерів залізничного транспорту. Через рік залишає вуз і вступає відразу до двох творчих закладів: Тбіліської консерваторії (вокальний факультет) і хореографічного училища при Оперному театрі. 1945-го переводиться в Московську консерваторію, а 1946-го вступає також на режисерський факультет ВДІКу — в майстерню українського режисера Ігоря Савченка. Це була одна з кращих майстерень в історії вузу. Разом із ним училися знамениті в майбутньому режисери О. Алов, В. Наумов, Ю. Озеров, М. Хуцієв, Ф. Міронер, Г. Габай, М. Фігуровський.

Історія, що трапилася під час навчання в кіноінституті, залишила в його душі глибокий слід. Якось, зайшовши до ЦУМу, Параджанов побачив у парфумерному відділі симпатичну дівчину. Познайомився, запросив на побачення. Її звали Нігяр, вона була татаркою, яка приїхала до Москви з Молдавії. Палкий роман завершився одруженням. Незабаром у "білокамінну" приїхали брати Нігяр і обурилися, дізнавшись, що їхня сестра без згоди родичів вийшла заміж (дівчина була з патріархальної сім'ї). Вони зажадали викупу — досить великої суми. Таких грошей у студента не було. Нічого не залишалося, як відправити батькові листа з проханням чимшвидше їх вислати. Але батько, який мріяв передати спадкоємцеві свій антикварний бізнес, був ображений, що син не пішов його стопами. Грошей він не вислав. Брати, не дочекавшись викупу, зажадали, щоб сестра залишила чоловіка й повернулася додому. Дівчина відмовилася. Тоді брати кинули її під електричку...

У грудні 1950 р. помер його вчитель І. Савченко. Майстерню очолив О. Довженко, з яким у Параджанова склалися теплі стосунки. Сергій Йосипович згадував, що саме Довженко запропонував йому почати роботу на Київській кіностудії. Він мріяв знімати новий фільм у Києві й хотів, щоб Параджанов був його асистентом. На жаль, плани не здійснилися: Довженко помер, не почавши зйомок.

1954 р. випускник ВДІКу дебютував на Київській кіностудії як режисер-постановник (разом із Я. Базеляном) фільму "Андрієш" (можливо, звернення до молдавської казки було даниною пам'яті Нігяр). 1959 р. з'являється кінокомедія "Перший хлопець", потім — екранізації творів українських письменників: "Української рапсодії" О. Левади і "Квітки на камені" В. Собка. Хоча ранні фільми Параджанов згодом оцінив досить скептично, варто зазначити, що в "Українській рапсодії" знімалися Н. Ужвій і Ю. Гуляєв, а музику до фільму написав П. Майборода.

У середині 50-х режисер одружився з киянкою Світланою Щербатюк, у них народився син Сурен. Шлюб виявився недовгим — 1961 р. Світлана, забравши хлопчика, покинула чоловіка. Але після розлучення їхні стосунки не обірвалися — тривали до самої смерті Сергія. З ув'язнення він слатиме листи саме Світлані, а в сценарії "Сповідь" один з епізодів присвячений її золотому пасму...

У побуті Параджанов був своєрідною людиною. Двері квартири практично не зачинялися. Іноді за день гостей бувало до сорока й більше. Якось режисер запросив на день народження всіх, кого зустрів. Друзів, знайомих, колег, сусідів... Прийшло понад сто осіб. У квартирці ледь помістилося двадцятеро. Тоді винуватець торжества, не збентежившись, розкотив килими, доріжки по східцях у під'їзді зі свого п'ятого поверху до першого. Гості розмістилися вздовж сходів — від гори до низу. Кожному іменинник роздав келихи, тарілки, виделки. А сам об'їжджав ліфтом по черзі поверхи, піднімаючи тости і приймаючи поздоровлення...

До сторіччя від дня народження М. Коцюбинського Параджанову доручили зняти фільм за повістю "Тіні забутих предків". Стали шукати сценариста, який володів би західноукраїнськими діалектами. Вибір упав на молодого прозаїка Івана Чендея з Ужгорода. Літом 1962-го сценарій був готовий. Через рік, 15 липня 1963-го, з'являється історичний наказ про запуск фільму в підготовчий період.

Після виходу "Тіней" на екрани Параджанов став славетним, посівши почесне місце поряд із метрами світового кіно. Історія трагічної любові Івана (І. Миколайчук) і Марічки (Л. Кадочникова) сколихнула світ. Почався тріумфальний хід картини екранами світу (на Заході фільм демонструвався під назвою "Вогненні коні") — двадцять вісім призів на міжнародних фестивалях у двадцять одній країні (є запис у Книзі рекордів Ґіннеса), захоплені телеграми з поздоровленнями від Фелліні, Антоніоні, Ґодара, Куросави.

Успіх фільму спричинив не лише світову славу його творця. На прем'єрі 4 вересня 1965 р. в київському кінотеатрі "Україна" на сцену піднявся Іван Дзюба й повідомив, що у Львові йдуть арешти інтелігенції. Виникло сум'яття, хтось став відштовхувати його від мікрофона, увімкнули пожежну сирену, щоб заглушити промовця...

Над головою режисера стали згущатися хмари. Історія з нереалізованим фільмом "Київські фрески" — тому приклад. Керівники українського Держкіно поставилися до сценарію насторожено. Після перших проб зйомки заборонили. Параджанов змонтував із кінопроб до "Київських фресок" мініфільм. Він чудом уцілів — його знайшли 1992 р. на кіностудії в коробці з іншою назвою.

Пересвідчившись, що на київській кіностудії працювати більше не дадуть, режисер вирушив до Вірменії. 1967 р. на Єреванській студії документальних фільмів він зняв картину "Акоп Овнатанян", а 1968-го на "Вірменфільмі" почав художній фільм "Саят-Нова". Держкіно СРСР присвоїв фільму найнижчу категорію, що вирішило його прокатну долю й закрило доступ на міжнародний екран. Більше того: режисерові С. Юткевичу, спеціально запрошеному з Москви, було доручено перемонтувати фільм, внаслідок чого авторський оригінал зберігся лише у вірменському варіанті.

Параджанов повертається до Києва й незабаром представляє на студію ім. О. Довженка сценарій "Intermezzo" (знову за М. Коцюбинським). Фільм так і не був запущений у виробництво. Безвихідь змушує режисера написати секретареві ЦК КПУ з ідеології: "Минуло більше понад п'ять років відтоді, як вийшов на екрани фільм "Тіні забутих предків". Як відомо, цей фільм уперше за багато років знову повернув міжнародний престиж українському кіно. Він досі має широку пресу в усьому світі: Здавалося б, беручи все це до уваги, керівництво української кінематографії повинно бути зацікавлене, щоб "розвинути успіх" і, зокрема, доручити нові роботи, нові замовлення режисерові, який показав свій професійний рівень і свої творчі можливості. На ділі ж вийшло навпаки. Я не тільки не одержав ніякого замовлення, а й моя власна ініціатива — спроби поставити фільми "Київські фрески", "Сповідь", "Бахчисарайський фонтан" — постійно відкидалася".

Параджанов продовжує писати сценарії, обмірковує нові задуми, малює. І — ходить по лезу бритви. Представляючи в лютому 1970-го на з'їзді комсомолу в Мінську фільм "Саят-Нова", він говорить неймовірні на ті часи речі: "Один із секретарів ЦК з культури — в минулому натирач підлоги, якого було висунуто на керівну посаду, — подивившись картину, сказав про те, що це надзвичайна картина, але що в ній дуже багато мастики. Я довго не розумів, чому саме мастики, потім мені переклали його "тлумачі", які його супроводжують і редагують, що це "містика". У тому ж виступі Сергій Йосипович признається: "Я розумію, наскільки я ризиковано виступаю. Але мене вчора розлютив цей член ЦК, який погрожував, мовляв, ти ще шість років не працюватимеш". Резонанс був такий, що керівник КДБ Ю. Андропов доповідав про цей виступ на засіданні політбюро.

1973-го режисер святкував свій останній день народження в Києві.

"Параджанов... любив гратися з вогнем, — згадує Р. Балаян. — Багато хто це вважав (і вважає досі) епатажем. Однак, на мій погляд, це і є свобода особи. Спосіб життя, дуже органічний для Параджанова".

Сергій Йосипович говорив, що в Києві його хотіли зробити номенклатурним режисером, який знімає те, що накажуть. Режисер не тільки не погодився на придворну роль, а й відправив, приміром, телеграму тодішньому голові президії верховної ради СРСР: "Москва. Кремль. Підгорному. Оскільки я єдиний безробітний кінорежисер у Радянському Союзі, прошу відпустити мене в голому вигляді через радянсько-іранський кордон. Можливо, стану родоначальником іранського кіно".

Друзі намагаються допомогти опальному кінорежисеру. Через Віталія Шелеста, сина першого секретаря ЦК КПУ, Параджанову влаштовують зустріч із керівником України. Петро Шелест, який симпатизував фільмові "Тіні забутих предків", запропонував зняти фільм про сільське господарство... Вражений Параджанов так розповідав про цю аудієнцію. Господар кабінету похмуро, не піднімаючи очей, запитав: "Ну, з чим прийшли?". "З ніжністю", — відповів режисер. "Що?" — перший секретар відірвав очі від державних паперів. "На ручці дверей вашого кабінету зображена ліра, — пояснив Параджанов. — Отже, ви художник у душі. А художник завжди зрозуміє художника!". Шелест підвівся, пройшов до дверей, оглянув ручку, хмикнув, почухав потилицю й захоплено сказав: "Скільки тут сиджу, не звертав уваги! Гостре око, чорт!". Після цього, за словами Параджанова, керівник України пообіцяв усіляко підтримувати його. Але незабаром і сам П. Шелест був знятий із посади.

Тим часом ні на хвилину не припиняється знаменитий параджановський карнавал — геніальний оповідач і вигадник, він блискуче імпровізує. Люди, які добре знали режисера, могли розрізняти його оповідки за ступенем правдивості, але новачки сприймали все за чисту монету... Якось в інтерв'ю датській газеті Сергій Йосипович заявив, що його прихильності домагались аж два десятки членів ЦК КПРС. Сказав жартома, але газета надрукувала це й розповсюдила по всьому світу. Коли про це стало відомо в Кремлі, було дано команду Параджанова посадити.

Кримінальну справу, результат якої було вирішено заздалегідь, готували в такому поспіху, що виконавці замовлення не зразу й придумали, яке обвинувачення пред'явити. Інкриміновані статті змінювалися. Спершу — валютні операції. Потім, згадавши, що Параджанов збирає ікони, вирішили звинуватити в пограбуванні церков. Але передумали й зупинилися на хабарництві. І лише потім з'явилася версія, пов'язана з гомосексуалізмом. До київського КДБ терміново викликають друзів Сергія, від них вимагають письмових свідчень, що вони були зґвалтовані Параджановим. Але необхідних показань вони не дали.

Один таки знайшовся. Вже наступного дня, 17 грудня 1973 p., режисера було заарештовано. Точніше, він пропав. Повернувся з Москви, прийшов до своєї квартири й безвісти зник. Три дні колишня дружина Світлана і кінооператор Сурен Шахбазян усюди його шукали, але скрізь відповідали, що нічого не відомо про Параджанова. Лише через три дні в Держкіно прийшли особи з КДБ й повідомили: режисер арештований, його обвинувачують за шістьма статтями кримінального кодексу. Під час арешту зникли 17 його сценаріїв.

Справу вів слідчий з особливо важливих справ республіканської прокуратури Макашов. "Вам належить рік, а я знайду п'ять років", — заявив Параджанову. Так і сталося. Його відправили в зону спершу під Луганськом (тоді — Ворошиловград), потім під Вінницею. Після арешту на кіностудії спалили єдину копію "Тіней забутих предків".

Невтомний вигадник, він став збирати кришки від молочних пляшок, придумав техніку гравірування фольги. Фольгу заливав смолою, і утворювалися "талери Параджанова" — із зображенням Петра І, Хмельницького, Пушкіна, Гоголя. Кілька таких "талерів" тюремні власті вилучили й відправили на психіатричну експертизу до Москви: хотіли довести, що їхній автор божевільний. Прийшла відповідь: "Талановитий, дуже". Через десятиліття один із таких медальйонів із портретом Пушкіна потрапив до видатного італійського кінорежисера Федеріко Фелліні, і він відлив із нього срібну медаль, якою відтоді нагороджують кращий фільм на фестивалі в Риміні.

Про роки ув'язнення Параджанов згодом написав (точніше, надиктував) сценарій, фільм за яким, "Лебедине озеро. Зона", зняв його друг і сподвижник по "Тінях забутих предків" Ю. Ільєнко.

Добрим генієм і рятівницею режисера стала Ліля Брик, муза й кохана В. Маяковського. Не без її участі за рубежем був створений міжнародний комітет із порятунку Параджанова на чолі з Лукіно Вісконті. Членами комітету стали П'єрпаоло Пазоліні, Джон Апдайк, Тоніно Ґуерра та інші всесвітньо відомі діячі культури. Однак їхні звертання до радянської влади залишалися без відповіді. У грудні 1977 р. на прохання Л. Брик до Москви приїхав відомий французький письменник Луї Араґон. На зустрічі з Брежнєвим він замовив слово за Параджанова. І генсек зробив воістину царський дарунок зарубіжному гостю — вже 30 грудня 1977 р. режисера звільнили.

Йому заборонили жити в Києві. Сергій Йосипович вирушив до Тбілісі. 53-річний, він з'явився на порозі рідної домівки в чорному зеківському бушлаті, без звичної бороди, майже невпізнанний...

Чотири роки не працював за фахом. Лише вряди-годи їздив до Києва відвідати сина Сурена, студента архітектурного факультету будівельного інституту. Про своє становище Параджанов розповів французькій газеті "Монд": "Тепер я вільний, але не почуваюся в безпеці. Тут усі повинні мати прописку й роботу. Але мені не дають роботи. Мене можуть будь-коли арештувати, бо я ніде не працюю. Я не маю права існувати, я поза законом".

У жовтні 1981-го, опинившись у Москві, Параджанов на запрошення Ю. Любимова прийшов на генеральний прогін спектаклю "Володимир Висоцький" у Театрі на Таганці. В залі — держчиновники, представники громадськості. Відбулося обговорення. На захист постановки виступило багато діячів науки і культури. Взяв слово і Параджанов. Він заявив, що спектакль — святий, ніхто його закрити не посміє, тому що сам Папа Римський пообіцяв втрутитися в цю справу. Потім назвав радянську владу фашистською, оскільки кращі люди батьківщини гниють по в'язницях, а "пижикові шапки з Луб'янки" все не втихомиряться — от і в цей зал напхалися.

На Параджанова завели нову кримінальну справу, звинувативши в дачі хабара. 11 лютого 1982 р. його заарештували в Тбілісі. В очікуванні суду він провів 11 місяців у слідчому ізоляторі. Режисера засудили до п'яти років ув'язнення умовно. Спочатку передбачався суворіший вирок, але врятувало звертання поетеси Б. Ахмадуліної до керівника Грузії Е. Шеварднадзе.

Не без участі Шеварднадзе режисерові вдалося повернутися до кінематографа. 1984 р. на студії "Грузія-фільм" він знімає картину "Легенда про Сурамську фортецю", а 1985-го у тбіліському Будинку кіно відкривається перша виставка його праць — колажі, ляльки, кераміка, малюнки, асамбляжі. 1986 р. на Грузинській студії документальних фільмів Параджанов знімає фільм-фантазію "Арабески на тему Піросмані", 1988 р. на екрани виходить фільм "Ашик-Керіб".

Початок перебудови ознаменував новий етап у житті Параджанова. Офіційна радянська преса величає вчорашнього зека класиком, йому дозволяють їздити за кордон, пропонують знімати все, що він хоче.

У лютому 1988-го Параджанов був запрошений до Голландії, де його вшанували в числі двадцятьох найкращих режисерів світу. 1989 р. маестро нарешті взявся до роботи над автобіографічним фільмом "Сповідь". Однак зняти фільму не встиг.

У нього виявили рак легені. На запрошення уряду Франції режисер прибув для лікування до Парижа. Два місяці лікарі боролися за його життя, але хвороба була невиліковна. Зрозумівши, що це останні дні, Параджанов попросив відвезти його до Єревана, де через три дні помер. 25 липня 1990 р. його поховали в Пантеоні столиці Вірменії, поруч з Арамом Хачатуряном, Вільямом Сарояном та іншими видатними діячами.

1991 р. в Єревані відкрився музей великого режисера й художника. У Києві на будинку, де він жив, з'явилася меморіальна дошка. На кіностудії ім. О. Довженка відкрито пам'ятник Параджанову, на якому зображено персонажів фільму "Тіні забутих предків".

bigmir)net TOP 100