Реклама на сайте Связаться с нами

Симон Петлюра

(1879 — 1926)

політик, воєначальник

На главную
Відомі українці

Симон Петлюра є однією з найсуперечливіших постатей української історії. Чимало сучасників залишило захоплені спогади про його дії в найскладніших ситуаціях часів революції та громадянської війни. Хоч не бракує і негативних оцінок його діяльності, причому йдуть вони не тільки від більшовиків, а й від соратників-опонентів із національно-демократичного табору, насамперед від Володимира Винниченка. Задля об'єктивного висвітлення постаті головного отамана слід утримуватися від однобічних, політично пристрасних підходів. Керуватися треба винятково фактами.

Симон Петлюра народився 10 травня 1879 р. в сім'ї візника в передмісті Полтави. Здобувши початкову освіту, 1895 р. він вступив до Полтавської духовної семінарії, але в 1901-му був виключений з останнього курсу за українські патріотичні почуття. Приводом послугував намір юнака виконати заборонену кантату Миколи Лисенка "Б'ють пороги" у присутності самого композитора на присвяченому йому вечорі в Полтаві. Такими діями царська адміністрація відверто настроювала проти себе молодих українських патріотів, штовхаючи їх на боротьбу проти режиму.

У Симона Петлюри до моменту виключення із семінарії у загальних рисах уже окреслилися національно-демократичні переконання, а також симпатії до соціалізму, про який він тоді мав досить аморфне уявлення. Тому природним був його вступ до полтавської організації Революційної української партії (РУП), організованої Д. Антоновичем, В. Винниченком та М. Поршем.

З усім запалом молодості Петлюра поринув у агітаційну роботу, й через це вже 1902 р. опинився на грані арешту. Дізнавшися, що поліція має у своєму розпорядженні свідчення проти нього, Симон переїхав до Катеринодара і спершу жив там із приватних уроків. Незабаром він улаштувався в експедицію Ф. Щербини, яка здійснювала розбір і систематизацію архівів Кубанського козацького війська, що складалося переважно з нащадків переселених на Північний Кавказ запорозьких козаків.

Робота з архівними матеріалами сприяла поглибленню знань колишнього семінариста в галузі української історії, що постала перед ним у романтичному світлі. Симон дедалі дужче утверджувався в переконанні, що приєднання до Росії принесло українському народові незліченні лиха (ліквідація козацтва, поширення на Лівобережну Україну кріпосного права, русифікація тощо).

Зростаюча впевненість у правоті національно-визвольного руху сприяла включенню Петлюри в політичну агітацію серед кубанців. Йому вдалося створити місцеву організацію РУП — Чорноморську вільну громаду, — за що у грудні 1903-го його заарештували. Вийшовши із в'язниці в березні 1904 p., Петлюра приїхав до Києва, щоб продовжити боротьбу. Тут він зближується з найавторитетнішим на той час серед українських революціонерів соціалістичної орієнтації М. Поршем. У суперечці, що розгорілася між Поршем та відомим українським культурним і політичним діячем Дмитром Антоновичем, який вважав національний момент другорядним у революційному русі, Симон Петлюра підтримав Порша. Разом із Володимиром Винниченком він стає ініціатором створення українського соціал-демократичного руху, в ідейному плані зорієнтованого на австрійську соціал-демократію, програма якої передбачала врахування не тільки соціально-економічних, а й культурно-мовних, національних моментів. 1905 р., в період активізації революційних виступів, для поширення видавничої діяльності й нелегальної доставки української пропагандистської літератури Петлюра на якийсь час переїхав до Львова, де познайомився з М. Грушевським та І. Франком.

Водночас він редагував журнал "Селянин", друкувався в "Літературно-науковому віснику", "Записках НТШ" та інших виданнях національно-демократичної спрямованості. Петлюра орієнтувався на демократичні ідеали, з обов'язковим урахуванням прав українського народу на розвиток національної культури й мови, а також на власні автономні структури суспільно-політичної організації.

Після виходу в жовтні 1905 р. царського маніфесту, який обіцяв запровадження конституційного правління і проголошував політичну амністію, він повертається до Києва й через два місяці бере участь у II з'їзді РУП, на якому цю партію (точніше, її ядро, що залишилося після розколу) було перейменовано на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Тоді ж прийняли її програму, а Симона Петлюру обрали до складу ЦК УСДРП.

1906 р. Петлюра, який відрізнявся надзвичайно діяльним характером і здобув популярність у політичних колах демократів, тимчасово переїхав до Петербурга, де брав участь у випуску українських видань. Але в ході революції 1905—1907 pp. ширші перспективи для розповсюдження національної преси відкривалися в Україні, тож невдовзі він повернувся до Києва і став секретарем редакції газети "Рада", де провідну роль відігравав С. Єфремов.

У ці роки Петлюра звертається до марксизму. Із Єфремовим, якому завжди був неприйнятний марксистський дух, він не спрацювався й, покинувши редакцію "Ради", почав редагувати газету "Слово", засновану соціал-демократами навесні 1907 p., після III з'їзду УСДРП. На шпальтах кожного її номера з'являлися численні статті, перейняті ідеями класової боротьби та соціально-економічної зумовленості явищ культури. Проте цей запал дещо зменшився після поразки першої російської революції.

Не почуваючись у безпеці, зазнаючи утисків у видавничих справах, Симон переїхав спершу до Петербурга, де з осені 1908 р. був бухгалтером у транспортному товаристві, а потім до Москви, де співпрацював у часописі "Украинская жизнь", що виходив із 1912-го по 1917 р. Невдовзі Петлюра очолив його редакцію. У цей період він відходить від марксизму, дедалі більше схиляючись до національної ідеї, але не зрікається соціал-демократичних переконань. Глибокого розуміння марксизму в Петлюри не було. Тому у своєму подальшому ідейному розвитку він не подолав його, проте й не залишився на марксистських позиціях. Він просто відійшов від нього зі зміною настроїв більшості учасників революційних подій в Україні.

На початку Першої світової війни в "Украинской жизни" за підписом її редактора Симона Петлюри було вміщено декларацію, в якій висловлювалася цілковита підтримка російському урядові й запевнення, що українці чесно виконають обов'язок перед державою. Цю заяву осудила більшість членів київського Товариства українських поступовців, що об'єднало основну частину української національно-ліберальної інтелігенції. Його члени вважали, що у війні українці мають обрати нейтральну позицію, бо жоден із ворогуючих блоків не бореться за їхні інтереси, а саму націю розділено між Росією та Австро-Угорщиною, що воюють між собою.

Внаслідок поразок російської армії у травні — липні 1915 p., рятуючись від наступу німецько-австрійських військ, на схід вирушили десятки тисяч біженців із західних губерній. Петлюра проявив себе як діяльний і талановитий організатор, допомагаючи постраждалим по лінії земського руху. У 1916 р. він перебував на Західному фронті як заступник уповноваженого Всеросійського союзу земств.

Лютнева революція 1917 р. застала Петлюру в Мінську. В обстановці загального безладу, розгубленості командування, що призводила до свавілля нижчих чинів, він швидко збагнув важливість залучення армії на бік українського національно-політичного руху. Негайно організував проведення військового українського з'їзду Західного фронту, ставши головою обраної на ньому фронтової ради. Петлюра взяв діяльну участь у проведенні І Всеукраїнського військового з'їзду в Києві у травні 1917 р. Його обрали головою Українського генерального військового комітету, і в такий спосіб він потрапив до складу Центральної Ради, створеної в Києві одразу після перемоги Лютневої революції.

Початок стрімкої кар'єри Симона Петлюри припадає на травневі дні 1917-го. За лічені тижні він стає одним із лідерів українського революційного руху. Його позиції зміцнюються на організованому і проведеному під його ж керівництвом у червні 1917 р. II Всеукраїнському військовому з'їзді, делегати якого рішуче висловилися за надання Україні статусу автономії (що заперечував тимчасовий уряд). Таке одностайне рішення військовослужбовців українського походження зміцнило позиції Центральної Ради на переговорах із прибулою до Києва делегацією тимчасового уряду на чолі з О. Керенським. Делегація була змушена визнати автономію України і владу над українськими губерніями виконавчих органів Центральної Ради. Це рішення було закріплено II Універсалом.

На хвилі національно-революційного піднесення в липні 1917 р. Симона Петлюру, який мав величезний вплив на солдатські маси й земських діячів середнього та низового рівнів, обрали до складу Генерального Секретаріату Центральної Ради.

Перебуваючи на такій відповідальній посаді, коли російська армія стрімко розпадалася, розкладаючись морально, а німецько-австрійські дивізії будь-якої миті були готові почати наступ на Київ, головні зусилля він спрямував на українізацію військових частин. Щоб зупинити катастрофічне падіння дисципліни, Петлюра наполягав на відстороненні від командування тих генералів і офіцерів, яким він (як і більшість керівників Центральної Ради) не довіряв. Дії такого роду тільки посилювали мітингову анархію в армії, що особливо поширилася у вересні 1917 p., після придушення корніловського заколоту.

Цілковитий розвал військових частин (зокрема й багатьох українізованих) відбувся після падіння тимчасового уряду та захоплення більшовиками влади в Петрограді й Москві. Після проголошення Центральною Радою в листопаді 1917 р. Української Народної Республіки Петлюра вдався до відчайдушних, але запізнілих спроб приборкати цей процес. Водночас він робив усе можливе для усунення конкуренції з боку авторитетних кадрових воєначальників, насамперед П. Скоропадського.

Поширюючи чутки про наполеонівські заміри популярного серед солдатів генерала й не виділяючи необхідного постачання зразковому дисциплінованому 60-тисячному І Українському корпусові, що перебував під його командуванням, Петлюра об'єктивно сприяв деморалізації та розпаду кістяка Української армії у грудні 1917р., коли більшовики зі сходу вже просувалися до Дніпра. Стараннями Петлюри з керівних посад було усунено призначеного після проголошення УНР начальником Київського військового округу полковника В. Павленка, який забезпечив майже безкровну перемогу сил Центральної Ради в боротьбі за Київ після приходу до влади більшовиків у Петрограді.

У січні 1918 р. Симон Петлюра пішов у відставку з посади генерального секретаря військових справ і очолив створений ним Гайдамацький кіш Слобідської України (він складався із двох полків — офіцерського та юнкерського). Популярність Петлюри серед бійців зростала з кожним днем. У січні 1918 р. війська під його командуванням намагалися зупинити просування більшовиків на Київ з боку Полтави, однак основного удару червоні завдали на бахмацькому напрямку. Отримавши звістку про піднятий більшовиками проти Центральної Ради заколот на заводі "Арсенал", Петлюра негайно повернувся до Києва й енергійними діями зумів його придушити. Утім, зосередивши всі сили проти арсенальців, він не подбав про охорону мостів через Дніпро. Щойно в місті припинилися бої, як сили червоних під командуванням Муравйова підійшли до київських мостів і, не зустрівши серйозного опору, 4 січня зайняли Печерськ і звільнили заарештованих арсенальців, які, отримавши зброю, поповнили лави Червоної армії. Почався новий період боротьби за Київ, уже у стінах міста. Штаб Гайдамацького коша перетворився на оперативний центр, накази якого виконували всі бойові частини українського війська.

Ближче до вечора артилерія муравйовців почала обстрілювати Київ із важких гармат. І якщо українським військовим частинам це бомбардування не завдало серйозної шкоди, то цивільне населення дуже постраждало. Обстріли Києва поновилися наступного дня й досягли свого апогею 6 січня. Над Києвом стояли заграви полум'я, від багатьох будинків залишилися руїни. Щоб не допустити подальшого руйнування Києва й жертв серед мирного населення, штаб Гайдамацького коша вирішив залишити місто. Петлюра з деякими членами Центральної Ради відійшов на захід — назустріч німецько-австрійським дивізіям, що наступали згідно з укладеним з Україною Брестським договором.

1 березня 1918 р. з німецькими військами й українськими частинами Симон Петлюра ввійшов у Київ, але впродовж двох наступних місяців активної участі в діяльності Центральної Ради (де першу роль відігравали есери на чолі з М. Грушевським) не брав. Він зосередився на знайомій йому з передреволюційних років земській діяльності, й у квітні був обраний головою Київського губернського земства та Всеукраїнського союзу земств, що забезпечило йому значний вплив у губернських і повітових земських структурах України.

Із приходом до влади П. Скоропадського Петлюра опинився у принциповій опозиції до нього, увійшовши до керівництва Українського національно-державного (пізніше — просто Національного) союзу, що об'єднував основні соціалістичні партії. Його очолював лідер українських соціал-демократів В. Винниченко. Водночас Петлюра зміцнює стосунки зі створеним із австро-українських військовополонених полком Січових Стрільців та їхнім командувачем полковником Є. Коновальцем.

Знаючи про антигетьманські акції В. Винниченка та радикальної частини керівництва Національного союзу, що його підтримувала, Петлюра прагнув залучити командування Січових Стрільців до участі в повстанні. Цей бік його діяльності не пройшов повз увагу гетьманського міністра внутрішніх справ І. Кістяківського, за наказом якого глава українського земського руху 27 липня 1918 р. був заарештований.

Але Петлюра був уже досить помітною політичною постаттю. Діячі Національного союзу звернулися до німецького командування, яке, загалом підтримуючи П. Скоропадського, вважало за необхідне зберігати в країні противагу йому в особі національно настроєної лівої опозиції. Під тиском німців гетьман 13 листопада звільнив із в'язниці Петлюру, який дав слово не брати участі у збройній антиурядовій боротьбі.

Опинившись на волі, не занадто обтяжений шляхетними уявленнями про "слово честі", він одразу ж увійшов до складу Директорії, яка під керівництвом В. Винниченка готувала антигетьманський виступ. Не марнуючи часу на обговорення програмних документів, Петлюра виїхав до Білої Церкви, де зосередилися галицькі січові стрільці, і ще до прибуття туди Винниченка підняв антигетьманське повстання. Винниченко був відсунутий на другий план, що різко загострило стосунки між двома найвпливовішими на той час лідерами української соціал-демократії.

Антигетьманське повстання, що спалахнуло 15 листопада 1918 p., стрімко ширилося по всій Україні. Цьому сприяла, зокрема, революція в Німеччині, яка почалася за кілька днів до виступу Директорії. Німеччина підписала акт капітуляції перед Антантою.

Німецька армія морально розкладалася. Солдати й офіцери мріяли мерщій повернутися додому, не бажаючи втручатися у громадянську війну в Україні. До того ж у попередні місяці німецьке командування всіляко перешкоджало гетьману створювати власні збройні формування для підтримання порядку в країні. Тому в умовах повстання Директорії та більшовицького наступу зі сходу, П. Скоропадський міг покладатися лише на Сердюцьку дивізію та нечисленні дружини добровольців, нашвидку сформовані з київських офіцерів та студентів. Гетьман і його оточення не відразу оцінили масштаби загрози. Коли гетьманські загони були розбиті під Мотовилівкою січовими стрільцями, що наступали, прапор повстання підхопили селяни Київщини та інших губерній (недавні солдати Першої світової війни, що мали зброю і бойові навички). Вони вимагали перерозподілу землі й підтримали гасла Директорії.

Після місячної облоги Києва повстанськими силами Петлюри та Коновальця 14 грудня 1918 р. гетьман зрікся влади. Армія відновленої Української Народної Республіки під командуванням Симона Петлюри (що прийняв звання головного отамана "військ і флоту") ввійшла в місто. Однак радість перемоги затьмарювалася посиленням антагонізму між головою Директорії Винниченком і фактичним керівником руху Петлюрою. Ні Директорія, ні головний отаман не мали чіткої політичної програми, широко використовуючи популістські гасла. Дисципліни у військах бракувало, а розграбування державного й поміщицького майна, як і єврейські погроми, стало звичайним явищем. Зауважимо, втім, що всупереч поширеній думці сам Петлюра, як і інші українські соціалісти, ніколи не був антисемітом. Він підтримував приятельські стосунки з багатьма діячами єврейського руху, симпатизуючи їхній боротьбі. Євреї входили до складу Центральної Ради, були членами уряду Директорії (наприклад, А. Марголін, затверджений у квітні 1918 р. генеральним суддею УНР, а за Директорії — заступником міністра закордонних справ).

Петлюра намагався боротися з погромами, але приборкати стихію не зумів.

Зайнявши Київ, він і його оточення напередодні другого наступу на Україну більшовицьких військ не зробили, по суті, нічого конструктивного, щоб запобігти небезпеці. В Україні склався самовладний режим отаманщини, коли місцеві авторитетні воєначальники, наприклад, П. Болбочан на Харківщині та М. Григор'єв на Херсонщині, формально визнаючи Петлюру головним отаманом, діяли переважно на власний розсуд. Супроводжуваний масовими погромами, вбивствами й пограбуваннями розгул отаманщини, самоправство "батьків" на кшталт Ангела або Зеленого відштовхували від Директорії та від самого Симона Петлюри основні верстви українського суспільства, створювали йому негативний імідж в очах країн Антанти, сили якої до початку 1919 р. окупували Одесу та інші порти півдня України.

Січневого наступу 1919 р. Червоної армії на Київ лідери УНР зупинити не змогли. Але якщо в 1918-му можна було звернутися по допомогу до німців, то тепер переговори з представниками Антанти про дієву підтримку проти більшовиків виявилися безрезультатними. Головний отаман найбільше сподівався на сприяння Антанти й був готовий виконати будь-які її вимоги. Але французькі представники не бачили особливої різниці між більшовиками та українськими соціалістами, тим паче, що проти співробітництва з ними французів і англійців активно виступали представники російського білого руху.

28 січня 1919 р. сили Директорії без опору залишили Київ, відступивши на Поділля, в містечках якого в лютому — березні почалися масові єврейські погроми. Дисципліна в деморалізованих, залишених без постачання військах упала остаточно, й покласти край безладу Петлюра вже не міг.

Усе ще сподіваючись на допомогу Антанти, головний отаман військ УНР вийшов зі складу УСДРП (одним із творців якої був колись сам) і цілком переорієнтувався на українську національну доктрину, тоді ще надто аморфну й невизначену, але вже однозначно пов'язану з ідеєю повної державної незалежності УНР.

Антибільшовицькі дії отамана Григор'єва й "батька" Махна, котрі якийсь час підтримували червоних, і потужний наступ Добровольчої армії Денікіна у травні — червні 1919 р. врятували війська Петлюри від остаточного розгрому, давши невеликий перепочинок для реорганізації та продовження боротьби. 9 травня, вже безпартійний, головний отаман був обраний головою Директорії замість В. Винниченка, який залишив країну ще в лютому. Літо було присвячене відновленню сил, тоді ж діюча армія УНР об'єдналася з розгромленою поляками армією Західно-Української Народної Республіки.

У другій половині серпня 1919 p. війська Петлюри почали одночасний наступ на Одесу та Київ. Утім, обрана ним усупереч думці військових фахівців стратегія виявилася помилковою. Розпорошивши й без того незначні сили, Петлюра не зміг закріпитися в жодному з цих міст. Помилкою виявилося й те, що на Київ були спрямовані переважно галицькі частини, представники котрих усе ще сприймалися тут як "австрійці", тоді як у відомій космополітизмом Одесі вони не наразилися б на таку сильну негативну реакцію.

30 серпня 1919 р. західноукраїнські бійці ввійшли в Київ, де зіткнулися з денікінцями, що вступили до міста того ж дня. Після нетривалих переговорів столицю було залишено білим. Симон Петлюра був украй розгніваний, але розгортати бойові дії проти денікінців не наважився.

Представники Антанти прагнули схилити Петлюру й Денікіна до створення широкої антибільшовицької коаліції. І Петлюра готовий був піти на це, розуміючи, що самотужки від більшовиків не відіб'ється. Проте російський генерал, усупереч наполяганням У. Черчілля (тодішнього військового міністра Великої Британії), категорично відмовлявся визнавати самостійність України, не погоджуючись на альянс із її лідером. Більше того, впродовж вересня — жовтня петлюрівські й денікінські частини виснажували сили одні одних у боях під Жмеринкою, тоді як більшовики перейшли в рішучий наступ по всьому фронту від Волги до Дніпра.

Після краху денікінського фронту Петлюра опинився сам на сам із силами червоних. Становище ускладнювалося й тим, що генерал М. Тарнавський, який командував галицькими частинами, 12 листопада 1919 р. перейшов на бік Добровольчої армії, сподіваючись у майбутньому спільно з нею боротися з поляками.

Усвідомлюючи неможливість одночасного протистояння і більшовикам, і денікінцям, і полякам, 2 грудня Петлюра підписав союзницьку угоду з Польщею. За цією домовленістю він визнавав право польської сторони на раніше окуповані польськими військами західноукраїнські землі в обмін на військову допомогу проти Червоної армії. Остаточно всі пункти було узгоджено в березні 1920 р. під час його особистої зустрічі з польським лідером Ю. Пілсудським. 18 квітня цей договір був затверджений Українською Національною Радою в Кам'янці-Подільському, тимчасовій столиці УНР.

Навесні 1920 p., фактично в ролі молодшого партнера відновленої після закінчення Першої світової війни Польщі, Петлюра розгорнув свою останню велику військову кампанію. 15-тисячна армія, що перебувала на той час під його командуванням, і 60-тисячне польське військо вирушили на зайнятий більшовиками наприкінці 1920 р. Київ, і 8 травня, майже не зустрівши опору, ввійшли в місто.

Однак переконати населення, й особливо здавна настроєне проти польської шляхти селянство, що тепер польські війська є союзниками України, було неможливо. Ставлення до них щодня робилося ще більш ворожим. Не обходилося й без кривавих ексцесів з обох боків.

Передбачуваний у випадку перемоги об'єднаних сил Пілсудського та Петлюри статус України як формально незалежної від Польщі держави в межах Середньої Наддніпрянщини — своєрідного буферного утворення між Польщею та радянською Росією — мало кого приваблював. Головний отаман УНР остаточно втратив популярність у простого народу, а більшість міських жителів, зокрема й киян, ніколи не почувала до нього особливих симпатій.

8 червня 1920 р. кіннота Будьонного прорвала польський фронт під Уманню, а 11 червня червоні взяли Київ. Боротьба українських національних сил на чолі з Петлюрою проти більшовиків, попри деякі короткочасні успіхи та кампанію контрнаступу влітку — восени 1920 p., ставала дедалі безперспективнішою. 12 жовтня 1920 р. в Ризі між Польщею та радянською Росією був підписаний мирний договір, за яким вони домовлялися про кордон по ріці Збруч, тож належна раніше Російській імперії Західна Волинь, не кажучи вже про Галичину, яка входила колись до складу Австро-Угорщини, закріплювалася за польською стороною, яка не збиралася обстоювати інтереси УНР.

Зраджений поляками Симон Петлюра не визнав ризьких угод, і 20 жовтня, самотужки перейшовши в наступ, оволодів Вінницею. Але цей тимчасовий успіх не міг переломити перебігу подій. Упродовж листопада 1920 р. Червона армія зайняла Поділля і ввійшла в Кам'янець-Подільський. Зазнавши тепер уже остаточної поразки, українські частини й сам Петлюра мусили перейти на контрольовану Польщею територію і там роззброїтися.

Після поразки очолюваних Петлюрою військ 17 грудня 1920 р. Ліга Націй відмовилася прийняти Україну до числа своїх членів. Радянський уряд у переговорах із поляками вимагав видачі Петлюри, тому, не плекаючи надій на краще майбутнє, наприкінці 1923 р. він переїхав до Угорщини, звідки невдовзі перебрався до Австрії, а наприкінці 1924-го облаштувався в Парижі. Там він, залишаючись лідером найчисленнішої частини української політичної еміграції, продовжив політичну діяльність і з початку 1925 р. видавав газету "Тризуб".

26 травня 1926 р. в Парижі, на вулиці Росін, біля книгарні "Жільбер" Самуїл Шварцбарт п'ятьма револьверними пострілами обірвав життя Симона Петлюри. На суді вбивця мотивував свій учинок бажанням помститися за жертви єврейських погромів. Цілком імовірною є поширена в українській історіографії версія про те, що насправді Шварцбарт або свідомо виконував вказівки більшовицьких агентів, або виявився сліпим знаряддям у їхніх руках. Утім, документальних підтверджень немає.

bigmir)net TOP 100