Реклама на сайте Связаться с нами

Серж Лифар

(1905 — 1986)

танцівник, балетмейстер, теоретик балетного мистецтва

На главную
Відомі українці

Серж (Сергій) Лифар народився в Києві. Ім'я його — зірки першої величини у світовому балеті — в нас протягом десятиліть було забуте. Про нього не виходило жодної книжки, а його власні, написані російською та французькою, видані в різних країнах, зберігалися у спецсховищах.

Широко відомий за кордоном як "французький хореограф", Лифар лише останнім часом починає сприйматися як видатний син України.

За походженням він був українець. У його сім'ї зберігалися не лише перекази про минуле Вітчизни, про запорожців та їхні звитяги, а й "пожовклі, вицвілі грамоти з восковими печатками, видані Лифарям українськими гетьманами й кошовими отаманами великого Війська Запорозького".

На схилі віку Сергій Михайлович згадував сільське життя в Україні, в маєтку свого діда по матері неподалік Канева: "Слухаючи народні пісні і спостерігаючи народні барвисті обряди-святкування, подовгу живучи в садибі поруч із селянами, я торкався чистого джерела прадавньої вікової культури й, сам того ще не знаючи, вбирав у себе найдавнішу правду, тремтливо торкався живого минулого і звикав любити й шанувати народ". Жили в сім'ї Лифарів і легенди про дуже далеких предків — вершників — із народу, який прийшов мало не з казкової Індії. "Від цих невідомих вершників, говорить наша сімейна легенда, — згадував Серж, — і ведуть свій рід Лифарі, які осіли в Запорозькій Січі".

Сергій народився в сім'ї чиновника департаменту водного і лісового господарства Михайла Лифаря та його дружини Софії — дочки власника маєтку в Канівському повіті Київської губернії. В архіві Лифаря збереглося фото його батьків 1900 p., де батько — в мундирі чиновника, а мати — в українському народному вбранні. Могила батьків, на якій у 1961 р. побував Сергій Михайлович із дружиною, — на Байковому кладовищі в Києві.

Лифар тепло згадував батька, який любив красиві речі, надавав великого значення зовнішньому вигляду, формі і страждав від усякої фальшивої ноти і від усякого несмаку й неохайності. "Я не пам'ятаю випадку, — пише Лифар, — щоб він колись кричав на нас, своїх дітей, із якими він розмовляв скоріше як із молодшими друзями, ніж із маленькими дітьми. У нього була ота дорогоцінна, така рідкісна властивість: він умів шанувати юність, але вихованням нашим мало займався". Ще більше Сергій любив матір.

З дитинства він виніс безліч вражень. "Мені випала доля бути представником того покоління величезного слов'янського краю, що виростало в голоді й у потоках крові — крові, що з нею спливли сотні тисяч моїх ровесників, переможених жорстокою необхідністю". Навчався Сергій у 8-й Київській гімназії, водночас успішно займаючись у балетній студії (1915—1921) Броніслави Ніжинської. Це поглинало весь вільний час і вимагало чимало сил. Сестра танцівника Вацлава Ніжинського (замінити якого у трупі С. Дягілєва згодом судилося Сергієві Лифарю) виїхала 1921 р. за запрошенням Дягілєва в його "Російський балет". По закінченні гімназії Сергій теж поїхав до Європи і вступив у трупу Дягілєва, де продовжував удосконалювати майстерність під керівництвом Б. Ніжинської і певний час — у педагога трупи, відомого танцівника і балетмейстера Енріке Чекетті.

В антрепризі "Російський балет С. Дягілєва" Лифар проходить шлях від артиста кордебалету до першого соліста і балетмейстера. Він виконує головні партії в балетах: "Жар-птиця", "Аполлон Мусагет", "Петрушка" (роль Арапа), "Блудний син". Танцівник класичної школи, що володіє розвиненою технікою, драматичною експресією і ліричним даром, Лифар, проте, згодом обмежить свій репертуар головними партіями у власних постановках. У своїх спогадах "Дягілєв і з Дягілєвим" (1939, Париж) Сергій докладно розповідає про шість років свого перебування в трупі.

По смерті Дягілєва в 1929 р. Лифар переходить до паризької "Ґранд-Опера", де майже без перерви з 1930 по 1977 р. є солістом (до 1956), балетмейстером і педагогом.

Нині визнано, що діяльність Лифаря в період між двома світовими війнами мала величезне значення для відродження французького балету. Під його керівництвом балетна трупа французької "Ґранд-Опера" стає однією з кращих у Європі.

Як балетмейстер він дебютував 1929 р. ("Байка про Лисицю", музика І. Стравінського, "Російський балет Дягілєва"). Він поставив понад 200 балетів, дивертисментів (у оперних спектаклях) і окремих концертних номерів.

Сюжети або ідеї балетів Лифаря зазвичай почерпнуті з античної міфології та Біблії, класичної літератури і поезії. Його постановкам притаманне точне відображення характеру музичного матеріалу й тонке відчуття стилю, часом абстрактність алегоричного задуму, витончена стилізація і статичність, патетика й мелодраматизм. Пластична мова Лифаря відзначається просторовою і скульптурно-художньою виразністю.

Старанно розробляючи партії солістів, протиставляючи їх кордебалету, Лифар надав особливого звучання чоловічій танцювальній партії. Блискучий знавець академічного танцю, він достойно продовжував і розвивав його традиції, розробив принцип так званих "трьох хореографічних планів" (хореографічна драма як ціле; наскрізний "пластичний лейтмотив"; детально розроблена техніка рук, шиї, торса танцівника), домагався від танцівника акторської виразності, гармонійного поєднання міміки й жесту з музикою. Крім того, Лифар — автор багатьох праць із питань історії і теорії балету, у яких він висунув термін "неокласицизм" для визначення власної творчості. Першу з них — "Маніфест хореографа" — він публікує в Парижі 1935 p., останню — "Історія балету" — 1966-го.

У роки Другої світової війни, коли Париж був захоплений гітлерівцями, Лифар на прохання паризької влади очолив "Ґранд-Опера". Лифар пише про ці часи: "В роки Другої світової війни моя громадська діяльність головним чином була спрямована на порятунок від розгрому німцями, тимчасовими окупантами Франції, паризької Опери (французького національного надбання), музею і бібліотеки шведського магната Rolf de Mare, російської консерваторії ім. Рахманінова, російських балетних шкіл і, нарешті, моєї особистої бібліотеки й колекції".

Фашисти хотіли залучити Лифаря до співробітництва, але він ухилився від особистої зустрічі з Гітлером, коли той відвідав палац Ґарньє, в якому міститься "Ґранд-Опера", а потім рішуче відмовився передати Ґеббельсу з колекції паризької Опери портрет Р. Вагнера роботи О. Ренуара, який мали намір подарувати фюреру. Серж Лифар заявив, що ця картина, написана французьким майстром, належить Франції і тому видачі не підлягає.

Всупереч фактам, по закінченні окупації заздрісники стали поширювати чутки, ніби Лифар був колабораціоністом і навіть приймав самого Гітлера. На підставі цих чуток він був засуджений французьким Рухом Опору до страти. Серж мусив тікати з Франції. У 1944—1947 pp. він очолює трупу "Нуво бале ле Монте-Карло".

Після війни Національний французький комітет із питань "чистки" скасував обвинувачення на адресу Лифаря.

Повернувшись 1947 р. до Парижа, Лифар засновує Інститут хореографії, а з 1955-го — веде в Сорбонні курс історії і теорії танцю. Опублікована французьким часописом "Спектакль світу" (1969) стаття "Найважливіше в Лифарі" відзначає, що Серж створив цілу плеяду французьких балерин, яких паризька Опера досі ніколи не мала. За 26 років роботи в Опері Лифар виховав одинадцять зірок балету. У цьому сузір'ї Ліссет Дарсонваль, Соланж Шварц та Іветт Шовіре краще за інших відчули стиль Лифаря. Проте у 1958 р. його усунули з "Ґранд-Опера" під приводом "необхідності створення сучаснішого репертуару".

Ніна Тихонова, яка добре знала Лифаря, згадувала: "Кінець його відбувся раптово. Вчорашнього кумира, шо воскресив славу французького балету, творця хореографічних вистав, багато з яких залишаться в історії, автора двох десятків книг про балет, людину, для якої в Сорбонні було створено кафедру й завдяки якій університет прийняв балет у своє лоно, іноземного члена Французької академії, — забули буквально відразу". Його запрошували ставити спектаклі в Берліні, Лондоні, Загребі, але він мусив відмовлятися, бо його балети були власністю "Ґранд-Опера".

Навіть при постановці балетів Лифаря в Опері його не вважали за потрібне запрошувати на репетиції. "Факт неймовірний, — розповідає останній учень Сергія Михайловича, зірка паризької сцени професор консерваторії Сіріл Атанасов. — "Опера" ставить спектакль хореографа, який живе майже поруч із театром. У колективу — труднощі з хореографічним текстом. Проте амбіції змушують адміністрацію утриматися від запрошення автора. Ох і реалії театру!"

Під час перших гастролей паризької "Ґранд-Опера" у Москві в 1958 р. було показано ряд балетів Лифаря. Проте його, на той час іще головного балетмейстера театру, до СРСР не запросили... Лише 1961 р. він уперше приїжджає туди туристом. Під час неофіційних зустрічей із діячами культури Сергій Михайлович неодноразово говорив, що передасть Росії свою — одну з найкращих у світі — колекцію листів і автографів О. Пушкіна за дозвіл здійснити постановку хоча б одного балету в Москві або Києві. Відповіді на його пропозицію не надійшло. Ситуація не змінюється й під час приїзду паризької Опери в СРСР у 1969—1970 pp. Лише у зв'язку з майбутніми гастролями 1977 р. "Ґранд-Опера" запрошує Лифаря відновити його постановки й відпрацювати їх із колективом, що звик до іншої хореографічної лексики.

Українське коріння позначилося у формуванні характеру митця, у повазі до традицій, до природи, простих людей. Відвідавши нарешті рідний Київ, він схвильовано оглядав знайомі місця, про що й написав у книзі "Моя закордонна Пушкініана" (Париж, 1966).

Лифар ніколи не забував свого рідного міста. Проживши понад десять років за рубежем, він писав: "Тільки той, хто був у Києві, хто дивився з Царського майданчика на широкий, урочисто величний, спокійно сяючий своїм сріблом на сонці Дніпро і на безмежний, неосяжний простір зеленої зарічної далечіні, хто бував у Видубицькому монастирі, на високому, крутому зеленому березі, і звідти дивився на поля й ліси, котрим немає кінця, немає краю, — тільки той зрозуміє, чому для киянина немає нічого дорожчого за Київ із його Дніпром, який з дитинства входить у все твоє єство". У автобіографічній книзі "Страдні роки" Лифар яскраво описує життя Києва в роки революції, громадянської війни й перших років після її закінчення.

Уже у Франції, згадуючи гоголівські рядки про Дніпро, він відзначав: "...і ми, кияни, в нашому "прекрасному далекому", у прекрасному Парижі, що не може змусити мене забути про мій Київ і мій Дніпро, повторюємо ці описи Гоголя". Г. Тютюнник, який спілкувався із Сержем у Парижі в 60-х, згадував, що Лифар говорив українською і зустрів гостей у народному костюмі.

Вищою нагородою йому (крім ордена Почесного Легіону Франції) стало заснування Національною академією хореографії України з 1994 р. щорічного Міжнародного конкурсу артистів балету імені Сержа Лифаря й Міжнародного фестивалю "Серж Лифар де ля данс" у Києві.

На виконання заповіту Сержа Лифаря його дружина, шведська графиня Ліллан Аллефельд-Лаурвіг, передала Росії пушкінську колекцію та багато інших раритетів російської культури. Значна частина його архіву зберігається в Київській бібліотеці ім. Лесі Українки та в Музеї приватних колекцій.

XX ст., осяяне зіркою Сержа Лифаря, завершилось прем'єрою в Києві у 2000 р. його "Ромео і Джульетти" — балету на музику П. Чайковського. Це стало можливим завдяки добродійній акції Ліллан, яка не лише передала авторське право на постановки балетів Сержа Лифаря балетній трупі Національної опери України, а й фінансувала приїзд на IV Міжнародний фестиваль "Серж Лифар де ля данс" його улюблених учнів — теперішнього президента Французької академії танцю Клода Бессі та зірок балету Крістіан Власі й Аттіліо Лабіса. Тоді ж Ліллан Аллефельд-Лаурвіг передала Президентові України для Музею історичних коштовностей сімейну реліквію — золоту балетну туфельку, якою в 1955 р. Серж Лифар був нагороджений як кращий танцівник світу.

Недалеко від Парижа на могильній плиті в Сент-Женев'єв-де-Буа, де поховано великого сина українського народу, зазначено: "Serge Lifar de Kiev" — "Серж Лифар із Києва".

bigmir)net TOP 100