Реклама на сайте Связаться с нами

Павло Тичина

(1891 — 1967)

поет

На главную
Відомі українці

"Шукати нових, ще не виявлених можливостей українського слова, шукати й знаходити їх після Шевченкових шедеврів, коли, здавалось, досягнуто було вже всіх поетичних вершин, — для цього мав з'явитись митець особливий, поет здібностей унікальних. І хіба ж не таким прийшов у наше письменство Павло Тичина, чиїми устами в новітній поезії, може, найчутливіше виповів себе цей сповнений величі й драматизму XX вік?" — писав Олесь Гончар.

Вірші ліричні й публіцистичні, поеми (поеми-цикли, поеми-симфонії), оповідання, драматичні твори, повість-щоденник, переклади, статті й дослідження з питань літературознавчих, музичних, фольклористичних, мовознавчих, записи мовознавчі, фольклористичні, малюнки — це далеко не повний спектр його доробку. Збереглась і величезна епістолярна спадщина Павла Григоровича.

Поет народився у сім'ї сільського дяка й регента. Із тринадцяти дітей Григорія Тимофійовича та Марії Василівни (також із родини священнослужителів) вижили дев'ятеро — чотири брати і п'ять сестер. Павло був сьомою дитиною. Ріс дуже допитливим, тягнувся до книг і малювання. Від матері, яка прекрасно співала, успадкував абсолютний слух і гарний тембр голосу, змалку співав у шкільному хорі. На його обдарування звернула увагу вчителька Пісківської земської школи Серафима Морачевська, вдячність до якої поет зберігав до останніх днів життя, бо саме вона порадила батькам учити хлопчика далі.

Першим навчальним закладом була бурса в Чернігові, де Тичина співав в архієрейському хорі Єлецького монастиря, а потім у Троїцькому хорі. По закінченні бурси 1907 р. він вступає в семінарію, яку закінчує в 1913-му. У стінах семінарії Тичина починає формуватися як поет, художник, музикант.

Перший відомий нині його вірш — "Блакить мою душу обвіяла" — з'являється десь року 1907-го. Навіть у найперших його творах не бачимо прямого, етнографічного слідування народній пісні, хоча його новаторство виросло саме з поєднання народнопісенної стихії з найкращими здобутками світової поезії.

Великий влив на формування світогляду і творчих принципів юнака мало знайомство з Михайлом Коцюбинським та його родиною.

Почувши вірші Тичини, зокрема "Розкажи, розкажи мені, поле", Коцюбинський сказав: "Серед нас — поет!"

Саме завдяки йому лірика Тичини починає з 1912 р. з'являтися в періодичних виданнях ("Літературно-науковий вісник", "Рідний край", "Українська хата").

У семінарії був клас малюнку, і вчитель малювання Михайло Жук покладав на Тичину велику надію як на майбутнього художника (збереглося кілька аркушів поета, які свідчать про його обдарованість). Сам М. Жук був не лише художником, а й поетом. Він закінчив Краківську академію красних мистецтв по класу польського художника-символіста і письменника Станіслава Виспянського. Вплив останнього особливо помітний у серії портретів українських митців, створених М. Жуком на початку XX ст. Є в нього й портрет Тичини, й велике полотно "Біле і чорне" (1912—1914), де з молодого поета написано чорного ангела. Доля художника була досить складною. Павло Григорович до самої його смерті в 1964 р. підтримував із ним зв'язок, листувався, допомагав матеріально.

Семінарські вчителі музики і співів бачили в Тичині музиканта — виконавця або диригента. Він володів кількома інструментами, але улюбленим був кларнет, на якому він грав у духовому оркестрі. У семінарії Тичина потоваришував із Григорієм Верьовкою (майбутнім фольклористом і композитором, фундатором і керівником Українського народного хору, який носить тепер його ім'я). Дружба ця триватиме довгі роки. Г. Верьовка напише кілька романсів і пісень на тексти Тичини.

Тичина не став ні художником, ні музикантом, хоч керував у Чернігові семінарським хором, а пізніше, в Києві, — кількома хорами. В колі близьких грав на бандурі, роялі. Пізніше редагував багатотомне зібрання творів композитора Кирила Стеценка. Чудово знав музику, писав про музикантів і композиторів, перекладав лібрето опер (О. Бородіна "Князь Ігор", Р. Ваґнера "Лоенгрін", А. Пароняна "Східний дантист", В. Крилова "Син мандарина" та ін.).

По закінченні семінарії Тичина вступив на економічний факультет Київського комерційного інституту, але мусив залишити навчання через нестатки й повернутися до Чернігова, де почав працювати роз'їзним інструктором і обліковцем — статистом Чернігівського губернського земства. Він багато їздив по селах Чернігівщини, якийсь час жив у поета В. Самійленка, який підштовхнув його до вивчення мов і перекладу.

1913 р. друкуються перші оповідання Тичини ("Спокуса", "Богослов'я", "На ріках вавилонських") із монастирського життя. В 1914—1917 pp. він пише й публікує вірші "Гаї шумлять — я слухаю", "Розкажи, розкажи мені, поле...", "Душе моя — послухай!", "Десь на дні мого серця...", "Молодий я, молодий..." та ін., які привертають увагу всієї мистецької еліти України.

По смерті матері 5 жовтня 1915 р. (батько помер у 1906-му), Тичина приїжджає до Києва, де працює помічником хормейстера в театрі Миколи Садовського, завідує відділом хроніки газети "Нова рада", друкує в періодиці вірші.

У цей же час з'являється цикл "Панахидні співи", який уперше був опублікований лише 1993 р. в Одесі з автографів Тичини (усі роки збірка пролежала серед паперів покійного М. Жука, котрий жив там останні роки).

Присвячено цю збірку першому коханню Павла — до Поліни Коновал, котра не відповіла взаємністю.

Вершиною лірики раннього Тичини є вірш 1915 р. "О, панно Інно...", присвячений її сестрі й опублікований у другому виданні "Сонячних кларнетів" (1920). Інна Коновал того самого року померла від сухот. Доля Поліни склалася щасливо. Павло Григорович протягом багатьох років підтримував дружбу з нею та її сім'єю. А напрочуд мелодійний, щемливо-ніжний вірш наприкінці XX ст. відродився у прекрасному романсі.

Збірка "Сонячні кларнети", опублікована 1918 p., стала новим словом в українській літературі. Схвальні відгуки з'явилися на Батьківщині й за її межами. Вірші напрочуд музичні, пройняті теплою інтонацією, ніжними акордами, в них оспівувались українська природа, любов, устремління в майбутнє, світлі почуття перепліталися з тривогою: "Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух...", "Арфами, арфами...", "Гаї шумлять — я слухаю...", а поруч — "Одчиняйте двері...", трагічна "Скорбна Мати". Першими на "Сонячні кларнети" відгукнулись А. Ніковський та Ю. Меженко.

1920 р. виходить друге видання "Сонячних кларнетів" і нова збірка "Плуг" — талановита, яскрава, але вже дещо іншого змісту. Сьогодення владно входило у життя поета, котрий у ті буремні роки почувався "двісті разів розп'ятим", але жив із вірою в майбутнє України. Тими самими думками, болем за Україну сповнена збірка "Замість сонетів і октав", яка вийшла того-таки 1920 р. Написана майже ритмічною прозою, вона складається переважно зі строф і антистроф, часто афористичних (у радянський час її не перевидавали).

У вересні — листопаді 1920 р. Тичина бере участь у подорожі Мандрівної капели під керівництвом К. Стеценка Правобережжям як літописець. З'являється книга "Подорож із капелою К. Г. Стеценка" (опублікована посмертно в 1971 p.). "Можна лише пошкодувати, що цей твір публікується тільки зараз, через півстоліття після того, як він був написаний", — зауважив у передмові Олесь Гончар. Це стосується, на жаль, значної частини доробку Павла Тичини, й не лише ранніх творів.

У 1921 р. після вбивства Миколи Леонтовича Павло Тичина, який був знайомий із ним і присвятив йому свої твори, стає одним із засновників Музичного товариства імені М. Леонтовича, організовує хор при робітничому клубі в Києві, стає його диригентом, керує хором капели-студії імені М. Леонтовича, а також хором залізничного театру станції Київ-II.

Музичне товариство ім. М. Леонтовича в червні 1922 р. влаштувало вечір, присвячений Тичині, в якому взяли участь актори театру "Березіль" Леся Курбаса; доповідь робив Микола Зеров. Хор під керівництвом Г. Верьовки виконував романси і пісні на слова поета.

Від вересня 1923 до літа 1934 р. Тичина живе у Харкові, тоді — столиці України. Він перебуває у вирі літературного процесу, стає членом спілки пролетарських письменників "Гарт", згодом вступає до ВАПЛІТЕ, очолює відділ поезії журналу "Червоний шлях". У 1929 р. він стає академіком АН України. Як представник України бував за кордоном: Берлін, Прага, Париж (учасник Міжнародного конгресу на захист культури, 1935), а Туреччина й радянські республіки вважали за честь приймати одного з найвизначніших поетів XX ст.

Він прагнув говорити з читачем його мовою, писати про його проблеми. Та після політичного процесу так званої СВУ почалося ламання Тичини як митця: безвісти зникали або добровільно йшли з життя його вчителі, кращі друзі — представники української інтелігенції — С. Єфремов, М. Хвильовий, М. Зеров, Є. Плужник, Л. Курбас, А. Казка та ін. Відтоді шлях поета ніби роздвоюється: він знаходить своє місце серед бурхливих подій, шо відбуваються в країні, та водночас, відгукуючись трепетно на події навколишнього життя, залишає частину своїх творів у рукописах.

Вразлива людина, неповторний лірик і поет глибокого громадянського болю, Тичина раптом видав збірку "Партія веде" (1934), що, на перший погляд, декларувало його позицію як виразника ідей партії (хоча поет став її членом тільки в 1944 p., коли його призначили наркомом освіти України).

У доробку Тичини з'являються вірші з примітивною ритмікою, позбавлені образності, ліризму. Та, поза тим, він залишався Поетом. У важкі для країни роки він відгукується на всі проблеми часу. На початку війни, в 1941 р. Тичина разом із дружиною Лідією Петрівною та її матір'ю виїжджає в евакуацію до Уфи, де очолює Інститут української літератури імені Т. Шевченка АН УРСР. В роки війни пише поему "Похорон друга", вірші "Я стверджуюсь, я утверждаюсь..." та багато інших. Виходять його збірки "Ми йдемо на бій", "Перемагать і жить!" та ін.

1944 p., одразу після повернення з евакуації, його призначають наркомом освіти. На цій посаді Тичина працював до 1948 р. і багато зробив для відновлення шкіл і вузів, зруйнованих у роки війни, і взагалі для збереження україномовних шкіл в УРСР. Як заступник голови правління Спілки письменників України, Тичина багато допомагав людям, їздив по Україні, зустрічався із селянами, робітниками, інтелігенцією, бував у Болгарії, Польщі, Чехословаччині, Англії, Фінляндії. Він організовував у Ірпені під Києвом семінари молодих поетів. Редагував численні українські видання й переклади творів зарубіжної літератури, брав активну участь у торжествах із нагоди ювілейних дат багатьох письменників, діячів культури. Як академік виступав із доповідями на наукових сесіях, писав статті, перекладав із багатьох мов. У повоєнні роки друкував вірші в періодичних виданнях, великими тиражами виходили його твори — поетичні збірки й багатотомники українською мовою та в перекладах.

Значну частину його доробку теж становлять переклади з різних мов (він їх знав 18, зокрема і східні). Під його редакцією виходили книги українських поетів нових поколінь.

У 1961—1963 pp. вийшло шеститомне видання творів Тичини, а в 1964 р. — остання прижиттєва збірка "Срібної ночі". 1962 р. йому разом з О. Гончарем і П. Майбородою було присуджено першу Державну премію УРСР імені Т. Г. Шевченка.

Помер Павло Григорович Тичина 16 вересня 1967 p., похований у Києві на центральній алеї Байкового кладовища.

Тривалий час, коли твори раннього Тичини зникли з обігу, а через шкільну програму насаджувались примітивні куплети, прямолінійні прорадянські агітки, поет був мішенню антиукраїнізму, мовляв, яка там українська культура, якщо ваш найкращий поет так пише!

Сьогодні майже всі "популярні" вірші того часу стали тільки фактом історико-літературного процесу. Вперше за роки радянської влади прилюдно про трагедію Тичини сказав Василь Стус у своєму дослідженні "Феномен доби (сходження на Голгофу слави)" (1970—1971).

У 1983—1990 pp. у видавництві "Наукова думка" вийшло 12-томне (у 15 книгах) найповніше на сьогодні Зібрання творів П. Г. Тичини (голова редакційної колегії О. Гончар). Завдяки Л. Тичині і С. Тельнюку було опубліковано кілька збірок не друкованих за життя поета і призабутих віршів.

Збережений дружиною Павла Григоровича, Лідією Петрівною, його великий і цінний архів зберігається в Центральному архіві-музеї літератури і мистецтва України. 1980 р. у Києві відкрито Літературно-меморіальний музей-квартиру П. Тичини.

Кілька видань "Панахидних співів", збірок окремих віршів і малюнків митця були здійснені Літературно-меморіальним музеєм. Наприкінці XX ст. читачеві стали досяжні не публіковані раніше твори, якими поет відгукнувся на трагедію голодомору, інші події сталінської доби.

bigmir)net TOP 100