Ой у полі сніжок порошить,
Аж там козак вбитий лежить
На купині головою,
Прикрив ноги осокою,
Накрив очі муравою,
Жовте тіло — рокитою,
Білі руки — хустиною;
В головоньках ворон кряче,
А в ніженьках коник плаче,
Копитами землю вибиває,
Свого пана пробуджає:
«Кому мене уручаєш,
Кому коня покидаєш, —
Чи турчину, чи татарину?»
«Тебе, коню, турчин не піймає,
А татарин не всідлає.
Біжи, коню, все лугами
Та все битими шляхами,
Прибіжи, коню, до мого двора.
Вийде до тебе ненька стара,
Буде тебе за поводи брати,
Буде сіна підкладати,
Буде вівса підсипати,
Водицею напувати,
Буде про мене питати.
Та не кажи, коню, що я вбився,
А скажи, коню, що женився;
Та поняв собі паняночку —
В чистім полі земляночку,
Що куди вітер не віє,
А сонечко не гріє,
Без віконець, без дверець;
Там спить твій син-молодець!»
|
