Пожурилося милеє браття,
Що й у нових кайданах,
Що набор беруть, і наклад кладуть,
Ще й на панщину гонять.
Золота грива перса покрила
У коня вороного...
Білеє личко, чорнії брови
У козака молодого.
Сідлає козак коня вороного
Та й їде на Вкраїну,
А за ним, за ним отець-матуся:
«Завернися, мій сину!»
«Ой не вернуся, отець-матуся,
Поїду на Вкраїну...
В мене кінь вороний, сам я молодий,
То, кажеться, не загину».
Поїхав козак в зелений байрак,
Став коня напувати,
А за ним, за ним а пан Журавський —
Хоче в неволю взяти.
«Ой бери, пане, сукна, й жупани,
Ще й коня вороного,
Не візьми мене у неволеньку,
Козака молодого!»
Узяли його, повели його
Ярами й долинами,
Та й зняли йому з пліч головоньку
Між трьома могилами.
Чи не жаль тобі, зелений дубе,
Тії тополі буде,
Що не раз, не два твій жолудочок
Під її листом буде?
Чи не жаль тобі, молодий козаче,
Тії дівчини буде,
Що любив-кохав півтора года,
А тепер візьмуть люде?
|
