Реклама на сайте Связаться с нами
Скорочені твори українських письменників

За ширмою (скорочено)

Борис Антоненко-Давидович

Роман

На главную
Твори українських письменників
Життя і творчість українських письменників
Скорочені твори українських письменників
Творчість Бориса Антоненка-Давидовича

І ось дужий досі організм, іноді саме в розквіті сил, раптом, мов підтята в корінні рослина, — підтята нишком, крадькома, десь у глибині грунту, — починає занепадати, в’янути, всихати. Хвору людину охоплює загальна кволість, утома, недокрів’я, людина марніє, обличчя її набирає неприємного землистого кольору, сохне шкіра... А там, у тканинах ураженого органа, невпинно точиться страшна робота руйнації. Ракова пухлина росте, збільшується, — її клітини, ці мікровелетні-напасники, бурхливо множаться й ширяться. Мов хижаки, вони вдираються в суміжні міжтканеві щілини, руйнують здорову тканину і вкорінюються; і нема їм спину, і нема пощади ні життєво важливим органам людини, ні самому людському життю.

Та ось пухлина розпадається, розкриваються зруйновані кровоносні судини, — і нараз починається тяжка ракова кровотеча. І людське життя стає під страшну загрозу: кровотеча може перетнути його...

Хворій людині, знесиленій від великої крововтрати, може навіть на якийсь час полегшати, їй раптом починає здаватись, ніби хвороба вичерпала саму себе і ось уже кінець їй, за яким почнеться одужання...

Нужденна омана!

Леле, це не кінець хвороби, не поразка її, навіть не тимчасовий, змушений відступ, це — її перша велика перемога! Її нездоланний дух нищення й загибелі вже прорвався далі по організму, розсипався загонами смерті, і хто зна, може, вже не в одному, а в кількох місцях росте нова злоякісна пухлина, вдирається в нові тканини й нищить, нищить...

І отак до нового розпаду пухлини, до нової кровотечі, до тої останньої поразки, коли, нарешті, сили життя капітулюють перед силою смерті...

Олександр Іванович давно вже закінчив приймати хворих в амбулаторії, а думки про рак усе ще не покидали його. Він нашвидку пообідав і, щоб мати ввечері вільний час складати місячний звіт про роботу своєї дільниці, одразу ж, не чекаючи, поки спаде спека, пішов на виклик до хворого. Від хворого він подався за кишлак глянути, чи є ще гамбузії1 в ближчих ариках, і задля цього, сам того не помічаючи, пройшов досить далеко вздовж широких плантацій бавовнику і тільки там, де починались залиті нафтою рисові поля, повернув назад.

Усе було гаразд. І у хворого був лише звичайний рецидивний напад давньої малярії, з яким могла б упоратись сама Таскіра без лікаря, і дрібненькі гамбузії щокроку виблискували в неглибокій воді ариків синювато-сріблястими блищиками, а коли, вертаючись додому вже іншою дорогою, Олександр Іванович зайшов до контори колгоспу імені Ахунбабаєва, — зайшов, між іншим, на всякий випадок, зовсім не сподіваючись кого-небудь побачити там у цю пору, він несподівано нахопився на засідання колгоспного правління. З його приходу всі, видимо, зраділи, і до Олександра Івановича звідусіль простягалися засмаглі руки, які всі треба було неодмінно потиснути. Лиш голова колгоспу Рахімбеков підозріло насторожився, але коли всунув у лікареву долоню свої короткі, як цурупалки, пальці, він з чемності мусив привітно усміхнутися також.

— Алейкум селям, доктор!..2


XXI

Вже смеркалося, і на безхмарному темно-синьому небі повагом викочувався вгору місяць уповні. Коли Олександр Іванович зайшов до покоїв, там була вже нічна тиша. Вася й мати спали, тільки Ніна Олександрівна з нудьги перегортала давні номери «Крокодила». Почувши, що рипнули двері, вона відсунула від себе журнал і пильно подивилась на чоловіка. За цю добу він якось зів’яв і помітно спав на виду. «Можливо, — подумала вона, — я дещо й передозувала вчора...»

Говорячи з чоловіком, вона звикла — вдало чи невдало — вживати медичних термінів, і в неї давно вже піодермія заступила звичайні прищі, нежить і кашель зникли в грипозному стані, дурень став у неї дебілом, а глупота обернулась на олігофренію; і тепер, коли вона думала про чоловіка, ці терміни лізли їй у голову: «Реакція наявна» — констатувала сама собі Ніна Олександрівна, спіймавши спустошений погляд Олександра Івановича, що на мить затримався на її чолі. І, міркуючи, яку найкраще застосувати тепер тактику до чоловіка, вона вирішила, що поцілунки й обійми, які допомагали в таких випадках раніше, — зараз небезпечні. Краще побільше валеріанових крапель у слова і чогось такого, що нейтралізувало б терпкий присмак їхньої нічної розмови.

— І, мабуть же, марно проїздився? Нічого особливого й не було? — спитала вона, вдало додаючи до свого голосу інтонації жалю і співчуття.

— Ні, тяжкі пологи. Поперечне становище... — тихо відповів Олександр Іванович, шукаючи на вішалці вільного гачка повісити кепку.

— В узбеків усе — «не слава Богу»! То ноги на рівному місці поламають, то дитина чогось у них упоперек родиться... Народ! — і Ніна Олександрівна зітхнула. — Одначе соловей піснями не буде ситий, — похопилась вона і встала з стільця.

— Та я, власне, вечеряв уже...

Олександр Іванович стомлено потер долонею чоло.

— Чим же тебе годували? Пловом, звичайно, якого ти не їси. Дурниці! — І вона швидко пішла на кухню.

Олександр Іванович оглянувся по кімнаті. Все було звичайне, як і завжди: трюмо, двоспальне ліжко, шафа, мольберт, малюнки дружини на стіні... І все ж він не міг позбутись дивного враження, — ніби не до своєї квартири, а до чужих людей зненацька зайшов він такої пізньої пори. І тепер, коли вийшла господиня, треба було поміркувати, як повести себе далі...

В кутку коло стіни засміявся уві сні Вася і замовк. Олександр Іванович тихенько підійшов до дитячого ліжка і крізь напнуту на бильцях марлю глянув на свого хлопчика. Малий вивернувся, відкинувши далеко набік руку, і роззявленим ротиком усміхався. Може, вві сні бачив свого татка? Або вчулося йому бабусине «горосю-бобосю...»? І ясний, безтурботний сон його сина нарешті повернув Олександрові Івановичу давнє відчуття свого дому.

Коли Ніна Олександрівна принесла з кухні накриту тарілкою сковороду й забряжчала в шафі, виймаючи виделку й ножа, він почував уже себе цілком удома, в своїй сім’ї.

— Ми з Одаркою Пилипівною приготували для тебе сьогодні фаршировані помідори, — сказала Ніна Олександрівна, знаючи, що байдужий до кулінарних витворів своєї матері чоловік усе ж віддає перевагу цій страві.

Рівна поведінка дружини, позбавлена розпаленої штучно пристрасті, як того з досвіду боязко чекав Олександр Іванович, заспокійливо впливала на нього. Йому й справді почало здаватись, що не було ні прикрої сцени вчора, ні тяжких думок сьогодні. І, на подив самому собі, він охоче почав їсти политі сметаною печені помідори.

Олександр Іванович поволі розговорився, сказав, що днями сподіваються приїзду нового завідувача облздороввідділу, який, мабуть, завітає і до них. Ніна Олександрівна сіла колінами на стільця і, спираючись ліктями на стіл, уважно слухала.

— А він росіянин чи узбек? — поцікавилась вона.

— З прізвища видати — узбек: Ходжаєв.

— Ну, значить, такий же дебіл, як і Ахметджанов!

— Навпаки. Ахметджанов — тільки фельдшер, а це — хірург. І, кажуть, хороший. Навіть, ставши завом, не кидає практики. В обласній лікарні він і тепер часто робить складні порожнинні операції.

— Чого-чого, а узбека-лікаря, та ще хірурга або гінеколога, я собі не уявляю!

— Ну чому ж? — заперечив Олександр Іванович. — Є в узбеків і хороші лікарі, є інженери, агрономи...

— Знаєш, кожному народові дано щось своє: китайці розводять чай, цигани ворожать, євреї торгують...

— Що ти, що ти! — перебив її Олександр Іванович, силкуючись не втратити такту. — Ти мислиш, — м’яко сказав він, — як один автор старої книжки для дітей (здається, в Горького я читав колись про це). Так ось цей автор писав: «У Китаї вся людність — китайці, і навіть імператор — теж китаєць!» Бачиш, Ніно, тобі треба...

— Треба реально, а не з книг і газет дивитись на речі! — перебила із захватом Ніна Олександрівна. — Я припускаю ще з узбека вчителя, артиста, навіть поета (хоч, кажуть, вони нудно пишуть), але лікаря, інженера, художника — ніколи! Щоб я довірила узбекові своє здоров’я? Та ні в якому разі!.. Це просто не личить їм.

«Безглуздя!» — хотів сказати Олександр Іванович, бачачи, що дедалі в ліс, тим більше дров, але йому стало шкода тої химерної злагоди й родинного затишку, що їх так важко повернув він собі сьогодні, тому стримався й тихо сказав:

— Це, Ніно, наївно.

Ніна Олександрівна встала з стільця, щоб було зручніше сперечатися, і тільки-но хотіла розкрити рота, як з двору крізь одчинене вікно, запнуте марлею проти москітів і комарів, почулося собаче виття.

— Бр-р, як неприємно виє! — мерзлякувато, мов від холоду, здригнула плечима Ніна Олександрівна. — Аж моторошно якось... І навіщо тримають у дворі цю потвору!

Олександр Іванович встав з-за столу й підійшов до вікна. Крізь марлю було тьмяно видно посередині двору Жучку, що витягала до місяця морду й вила. Ніна Олександрівна тривожно подивилась на Олександра Івановича і, прислухаючись до виття, пошепки промовила:

1 Гамбузія — маленька рибка, батьківщина якої Італія. Гамбузію спеціально розводять у малярійних місцевостях, бо вона, охоче живлячись личинками малярійного комара, тим самим допомагає боротися з малярією.

2 Алейкум селям — відповідь на привітання: добрий день.