Сава Чалий (скорочено)

Іван Карпенко-Карий

Зося. Байдуже. Шляхтичів — багато, а Сава — один!

Жезніцький. Ясновельможний гетьман теж віта полковника свого з королівською милостю і просить прибуть до нього завтра на обід і разом з тим принять ще подарунок. (Подає ще лист і кланяється. Яворський теж кланяється).

Зося. Що там ще?

Чалий (читає). Ясновельможний гетьман дарує синові нашому сто тисяч золотих і просить... щоб я сина свого хрестив у католицьку віру!..

Зося. Для чого ж то?

Сава. Об цім ми побалакаємо з тобою опісля... Стільки, панове, разом наград, що я не знаю, що й сказать! Завтра приїду сам в Немирів і там подякую ясновельможного гетьмана за його ласку до мене! Джуро, меду!

Жезніцький. Тепер пану полковнику і шляхтичу не випада стоять, як перше, за хлопські інтереси, повинен він оберігати інтереси панські. (Джура вносить мед).

Чалий (наливає кубки). Хлопський і панський інтерес один: спокій і добробут! Але краще ми не будемо про це балакать, бо пан Жезніцький занадто розходиться зо мною у поглядах і вийде суперечка, а у такі щасливі хвилини — я б не хотів сваритися з гостями дорогими. Прошу, панове.

Яворський (бере кубок). Слухаю пана!

Жезніцький. За здоров'я прекрасної пані полковникової і її сина. (П'ють).

Чалий (знов наливає). А пан Шмигельський ще не вертався?

Жезніцький. Нема ще й досі, і ясновельможний гетьман тривожиться.

Чалий. Я й сам в тривозі немалій, бо маю відомості, що тут десь недалеко Гнат Голий, і завтра я сам хочу йти шукать його ватагу... Прошу, панове!

Яворський (бере кубок). Слухаю пана!

Жезніцький (бере кубок). Пан Шмигельський заздрить пану полковнику і, не пораявшись, пішов сам у погоню, щоб самостійно лаври взять.

Чалий (наливає). Пан Шмигельський лицар! Велику має честь і славу при всіх дворах панських і нікому не завидує! Панове, прошу! (Бере кубок).

Яворський (бере кубок). Слухаю пана!

Жезніцький. Ну, та й слухняний же пан Яворський, коли приходиться пить мед!

Чалий. Зосю! Почастуй нас, рибко!

Зося (наливає). Прошу випить за здоров'я мого гайдамаки!

Жезніцький. Шляхтича!

Яворський (бере кубок). Слухаю пані!

Жезніцький. Прекрасну пані Зофію пан Яворський слуха, а свою пані не слуха.

Яворський. Ба, слухаю! Присягаю. Ми так кохаємось, що жить одно без другого не можем. От я вже занудився за моєю панею, бо хвилина без неї мені віком здається.

Жезніцький (Чалому). Бреше! Щодня б'є канчуком. Ну, пане Яворський, їдемо до Немирова.

Яворський. Слухаю пана.

Жезніцький. А як же б пан не слухав, коли вже сонце надзаході і треба засвітла добратися до замку, щоб часом де не злапав нас бестія Голий!

Чалий. При вас мало не ціла хоругва козаків — і пан боїться?

Яворський. Я? Ні крапелини, присягаю! Що я їм зробив?

Чалий. І правда. А пан Жезніцький?

Жезніцький. У-у! Противні морди!.. Але я їх не боюся, коли вони сидять у мене в тюрмі! (Сміється). Прощайте! (Іде до дверей).

Яворський. Завтра побачимось!

Чалий. Як будем живі.

Жезніцький. А чого ж нам помирать?.. Певно пан полковник дума, що ми піймаємось і справді Гнатові у лапи? Не піймає! У нас коні добрі... (Вийшли. Чалий за ними).

Зося (одна, іде до дверей). Бабуню! А йдіть сюди. (Іде до колиски тихо, замислившись. Здригнула). Сава сказав, що Гнат тут близько десь, і в мене ноги затремтіли... І раз у раз страшно робиться мені, коли я чую ім'я Гната! Сава його так любить, а він на Саву ножа гострить. Цур йому, нехай він згине... (Входить баба). Перенесем, бабуню, дитя в опочивальню. (Здіймають колиску).

Чалий. Вже виносите мого козака від мене? Ну, прощай, сину, рости здоров!

Баба. Я сама, пані, однесу. (Виносить).

Чалий. Га? Зосю, чула?

Зося. Що, Саво? Що?

Чалий (запальчиво). Мало їм, бач, того, що я роблю для них, вони ж обманюють мене, не виповняють слова та й ще хотять купить мою дитину, хотять, щоб сина я свого хрестив не в грецьку, а в католицьку віру... Яка образа, яка зневага!

Зося. Хіба ж вони тебе примусить можуть! Тепер ти шляхтич, рівний гетьману самому, та й король заступиться за тебе!

Чалий. Я й сам за себе заступлюсь! Але не в тому річ! Ти тільки подумай! Чого хотять! І хотять, знаючи, що я за віру грецьку заступаюсь. Виходить, псом мене всі лічать, що я за гроші й почесті, і віру проміняю, і стану люд свій до унії примушувать!.. Помиляються! Гайдамаки — одно, а віра — друге!.. Не від гетьмана ця думка йде, а від ксьондзів!

Зося. А коли так, то не тільки син твій не буде католиком, але і я, жона твоя, пристаю до грецької віри, і не посміє нас ніхто за те судить, бо жона і муж — тіло одно, а в однім тілі і дух повинен бути один!

Чалий. О, горлице моя! Я родину покинув, по ній тужив би я безмірно, коли б краса душі твоєї мені боротись з ними не помагала всякий раз, — як-от хоч би й тепер! Ти родина моя, ти — все для мене!.. Ох, як жалкую я, що тоді, коли ти бранкою була, в корчмі сиділа, не одруживсь з тобою і не покинув все, щоб тихе, мирнеє почать життя там далеко, далеко — десь над Дніпром!.. Навіщо слава, почот, маєтки? А там з тобою був би рай?

Зося. Так що ж, тікаймо звідціля... Я тут боюся усього, а особливо Гната Голого! Бо ті гайдамаки, що їх звелів повісить ти, казали, що їх послав убить тебе Гнат Голий! Тікаймо! Мені так хочеться десь жить далеко від людей, з тобою щохвилини вкупі, а тут: ти ходиш у походи і кидаєш мене, і раз у раз я повна страху, що вже не вернешся з походу!

Чалий. Прийдеться утікать... (Піднімається, слуха).

Зося. Чого ти? Неначе що побачив, слухаєш!

Чалий. Ти нічого не чула?

Зося. Ні.

Чалий. Мені здалося, наче хтось під вікном сказав: «Добривечір!»

Зося. Ой!

Чалий (ласкаво). Бог з тобою. А може ж, і справді хто сказав «Добривечір». (Входить джура і ставить свічку на стіл). А подивись, чи нема кого там на подвір'ї? (Джура вийшов. Чалий бере Зосю за стан і садовить біля себе). Сядь коло мене та пригорнись до мене, моя бранко!

Зося (сідає і пригортається). Бранка! Ох, як гарно тоді було, коли я тебе щовечора у корчмі ждала, аж радісно згадать. Сидю, у вікно дивлюся і вся тремтю... Та тільки то не страх був, як тепер, то була тривога, що серце наповняла і прудко гнала кров, малюючи у мріях чарівну постать — страшного всім і славного на Україні Саву, котрого я так покохала, так (дивиться на Саву), що батька, матір, все для нього забула і рада б з ним була в корчмі весь вік сидіть — отак! (Обгортає його шию і цілує).

Чалий. Чого ж ти вся тремтиш?

Зося. Від щастя, милий, біля твоїх грудей — страху нема! Я зараз смілива така, я справжній гайдамака, і нічогісінько вже не боюсь: з твоїх грудей в мої перелилася сміливість і одвага.

Джура. Не видко ніде нікого: ні біля світлиці, ні на подвір'ї. (Вийшов).

Чалий. Так, коли стривожишся чого, тоді і вбачається, і вчувається.

Зося. А, пусте.

Баба. Ідіть, пані, погодуйте сина.

Зося. Плаче?

Баба. Ні, тільки мурчить.

Чалий. А ніхто не приходив у двір?

Баба. Ні, нікого не було.

Чалий. Почулось!.. Іди ж, голубко, та й спатоньки лягай, а я листи ще напишу і сам прийду до тебе.

Зося. Може б, я ще прийшла сюди?

Чалий. Краще спи! Нехай тебе хранить Господь!

Зося (іде, і од дверей). А може б, ти завтра листи написав, бо вже не рано...

Чалий. Не будь же дитиною, моя люба, у мене діло є.

Зося. Ну, то я вже піду... (Постоявши). Слухай, Саво, і я з тобою поїду завтра в Немирів, і сина візьмемо, добре?

Чалий. Гаразд.

Зося. Мерщій же пиши листи, бо я однаково не буду спати. (Пішла).

Сава (один сідає до стола). В Немирів завтра не поїду, а напишу ясновельможному листа, що повертать свій рід у католицьку віру я не згоден, бо це б зневажило мене перед очима всіх панів, яко одступника від предківської віри, за котру вчора ще боровся з ними! (Пише, потім перестає, піднімається і слухає). Проклятий пугач, як засміявся погано!.. (Сідає й пише). І де він взявся? Учора двох убив, і більш, здається, тут їх не було. (Пише). (По хвилі здригнувся, підняв очі на вікно і слухає). Що це? Здалося, наче знову хто сказав «добривечір»! А, дурість! Ну, добривечір, то й добривечір... Коли б мерщій вертався Шмигельський. Я цілий день сьогодні жду його і тим себе так розтривожив, що ніяк не віджену тяжких думок: все більше й більше нагнічують вони мій мозок... Дивна річ... Коли я жив в степу, в норі, у лісі — не знав тоді такої я тривоги... А тепер от, як не силкуюсь — нічого не зроблю із собою!..