Дикий Ангел (скорочено)

Олексій Коломієць

Платон (не стримав гнів). З віку сина мого не вийдеш ніколи! Тебе називають не Петько, а Петро Платонович! І Платон за тебе, за діла твої відповідає. І совість роду свого не дам плямити!

Ліда (проспівала):

І повчала стиха мати:
— А як жити — скаже тато.

Просто пригадала.

Петро (йому не по собі, налив пива, пробує посміхнутися). Напишу... Підтвердиться, припинять будівництво, а мене з роботи...

Платон. Жаль... та нічого не зробиш. Так сталося. Знайдеш іншу.

Петро. Така робота, як моя, на дорозі не валяється.

Платон. Яку вже дадуть.

Петро. З партії теж...

Платон. А якщо й з партії... Тут нічого не вдієш. Значить, не може партія таких тримати! Вона є і має бути чистою! Свою совість відбілиш. Вину трудом спокутуєш, може, повернуть.

Петро (вдарив кулаком по столу). Досить, награлися словами... (Схаменувся.) Вибачте, не стримався... Але ж і ви, тату... В держави багато організацій і органів, яким належить перевіряти і наглядати.

Платон. У держави вас мільйони — за всіма і не встежиш, а в мене вас четверо. Кожного мушу бачити і за кожним наглядати! Споконвіків так велено батькам! Інакше немислимо.

Петро. Вас не переконаєш... Давайте хоч перепочинемо...

Платон. Напиши, а потім перепочинемо.

Петро. Що написати?!

Платон. Я, Ангел Петро Платонович, хочу зізнатися...

Петро (хрипло). Ну й пишіть!

Платон. Писати будеш ти!

Завіса. Чути Платонів голос: «Я, Ангел Петро Платонович, визнаю, що постанова про спорудження житлового будинку на Качаловській вулиці помилкова. Велика вина в цьому і моя...»

Голос Платона затихає Виникає спів під гітару: «...А вітер часу підганяє кораблі, кораблі, кораблі!..»

Рання осінь. Подвір’я Платона. Платон майструє. Заходить Крячко, спостерігає за Платоном.

Крячко. Сопеш уже, Платоне... А чого? Діти обшматовують, обкусують здоров’я батьків. Павлика не чути? А як Петро? Переживає?.. Така робота була, а тепер рядовим інженером. Залишив квартиру. Соромно стало — і до батька! А Ліди не видно. Кинула? Така красива, їй гроші треба, а рядовий... вже не той коленкор. І Федір, бачу, ходить з докторшею... В них і досі не визначено. Діти! (Пауза.) Але твої хоч на волі, а мого на три роки в колонію... Їздив, провідував... Там така шпана, що попа туди посади — вийде звідти бандюгою першого гатунку! (Пауза, виймає з кишені слоїк.) Був оце в аптеці, купив настоянки конвалії. Ти ще міцний, а я на ліках... (Подивився.) Маляр іде. П’яний як чіп. Мабуть, до тебе.

Маляр (оглянув дворище, ніби хотів переконатися, що їх тут лише двоє. Підійшов до Крячка). Громадянин Крячко, активіст і агітатор, член товариського суду ЖЕКу, батько арештанта... Який ще в тебе чин? Згадав — пенсіонер! Нічого не робиш, а тебе годують, одягають... А навіщо? Добриво для суспільства! Ось ти хто!

Крячко. Маляре! Малюй, а людей не чіпай.

Маляр. Не сердься, товаришу Крячко. Я без злоби, я просто почав розглядати людей, заходячи їм з тилу... В анфас вони чепурні, а з тилу обліплені кізяками життя... І хочеться мені скласти книжку «Хто є хто?»

Крячко. Починай з себе.

Маляр. Я особистість складна. Ти, Крячко, дивився коли-небудь у довжелезну трубу, що лежить на землі? Глянеш — і далеко-далеко маячить кружечок порожнечі. Отак я іноді життя своє бачу — як труба... І з цього, і з того боку порожнеча. (Сідає на стілець, голова важко падає на груди, ніби раптом задрімав.)

Крячко. Набрався спозарання, а мо’, ще звечора.

Платон. Ітимеш, забери його. Додому заведеш.

Крячко. Його нести треба, а сил немає.

Маляр (прокинувся. Знову оглянув подвір’я). Платоне Микитовичу, підійдіть. Хочу вам щось сказати при свідках.

Я прийшов до вас свататися... Віддайте мені мою жінку. Так-так, віддайте! Живемо ми ще не розведені, в одній кварттирі, але вона вже ваша... Віддайте! Я заново з нею одружуся. Весілля відгуляю. Бувало, і лаяв її, і бив потроху... Бачите, як на духу перед вами... Зраджував, бувало, тому що вона мені здавалась якоюсь прісною: і очі, і руки, і як повернеться, як пройде — все мені не подобалося, а тепер... (Виривається безглуздий сміх.) Усе подобається!.. Подобається!.. Віддайте мені. Могорич... Заново весілля відгуляємо.

Крячко. Не до Платона, до Федора апелюй...

Маляр. У Платонові собака заритий, він діло вершить! (Наче щось згадав.) Вона безпутна ганчірниця, їй аби наряди, вона розорить Федора і вас. Вона звикла... У мене навар був, і все вона... Не до вашого двору. Голова болить. Забув похмелитися...

Крячко. Ходімо, проведу.

Маляр. Тут недалеко. «Чорнило» продається. Але похмелюсь і прийду, я вам таке розповім...

Забув сказати... спалю я ваше коршаче гніздо, а її скалічу. І буде ще одна історія з епілогом... (Виходить.)

Платон Микитович сів на край столу. Видно, і на душі важко, і серце болить. Не помітив, як зайшов Павлик. Він наче змужнів, наче аж виріс — а може, йому надає такого вигляду прикрашена численними кишеньками та змійками куртка.

Зайшов у двір, ніби в хату, зняв кепку. Дивиться на батька, від хвилювання слово приготовлене загубилося.

Павлик. Тату...

Тату!..

Платон (оглянувся). Це ти?.. Павлику... (Підвівся.)

Павлик. Я, тату.

Платон. Повернувся... (Пішов, зачинив двері майстерні.) Де пропадав?

Павлик. Як мама?.. Дома все благополучно?

Платон. Помаленьку, все благополучно... Інститут не кинув?

Павлик. Домовився на вечірній... А канікули — і оце трохи вересня захопив — на Півночі у будівельному загоні...

Платон. Таки поїхав?

Павлик. Поїхав і не шкодую... Важко було, а потім оговтався.

Платон. А Оля?

Павлик. Зі мною. Їсти бригаді варила... Заробили ми там, тату, чимало... Близько двох тисяч...

Платон. Такі великі гроші?

Павлик. Великі? Подивіться на руки...

Платон. Пробач, синку, що тоді так...

Павлик. Було і минуло.

Платон. І Петро живе з нами...

Павлик. Переїхав сюди на роботу?..

Платон. Додому приїхав і на роботу тут влаштувався.

Павлик. А Ліда?

Платон. Оля чого ж не прийшла?

Павлик. Ми завтра, на суботній обід.

Платон (якимсь голосом, наче стримуючи і плач, і радість). Збирається сім’я... Синку, Павлику, здрастуй! (Підійшов, обняв сина.)

З протилежних боків виходять Таня і Віля. Вони вже до цього помітили одне одного. Наблизились, зупинились. Очі в очі, наче їм не розминутися, наче вичікують, хто перший скаже слово.

Таня. Так вдивляєтесь, наче впізнаєте?

Віля. Упізнаю.

Таня. Мене?

Віля. Свою суджену в тобі.

Таня. Ви...

Віля. На цьому й зупинимось, дівчинко. (Рухом руки наче зняв з очей полуду.) Буває ж таке, наче долю свою зустрів... А тепер спокійно подивлюся. Когось ти нагадуєш... Чи не донька Ангела Платона Микитовича?

Таня. Так... (Ніяк не може отямитись від враження зустрічі.)

Віля. Де він живе?

Таня. Тата зараз немає вдома.

Віля. Коли буде?

Таня. На обід. Сьогодні о п’ятій на обід, ми всі збираємося.

Віля. То я зайду о сьомій.

Таня. Можна й зараз.

Віля. Мені пообіцяли номер у готелі... За пару годин.

Таня. Що татові сказати?

Віля. Приїхав Віля. Портрет його писати.

Таня. Татів?

Віля. Скажи, він засвітився...

Таня. Засвітився?.. Не розумію.

Віля. Платон Микитович зрозуміє. Таню, ви теж будете о сьомій? (Виходить.)

Таня. Художник... Малювати портрет тата, а може, як той кореспондент, утече. Везе ж мені на зустрічі. Татові не буду зараз говорити, скажу після обіду.