Наївся Петро:
— Ну, стели постелю,
горличко ніжна моя, —
та сама лишень лізь під
стелю,
а на долівці приляжу я. —
Отак і жили без нужди та
горя.
Сусіди шепталися, як
один:
— Від чого товстіє Петрова
Федоря? —
Аж гульк —
у Федори син.
І такий тобі хлопець, що
далі нікуди,
і такий тобі хлопець, що —
ну.
На другий рік вже навчився
бігати,
а на шостий — виматюкав
старшину.
Прийшли тоді до Петра
пузаті
та й кажуть:
— Ти знаєш чи ні,
що виродок твій губатий
сказав, ніби ми дурні? —
Розізлився Петро:
— Отаке тобі й на!
Та я ж його витурю з
дому,
щоб не балакав малий
сатана
того, що усім відомо... —
Узяв і прогнав.
А що дурному?
Тільки приказував, як
проганяв:
— Іди, лобуряко, з дому
ти з мене останню сорочку зняв!
Ну, йди вже, клята рахубо,
бо дома з голоду вріжеш
дуба... —
І пішло хлоп'я із убогої
хати
кращої долі собі шукати.
Та хлопця й вигнало —
слава богу:
не менше саженя в ріст.
Кулаки — мов горщата,
мов обаполи, ноги —
і де те здоров'я бралося
в нього,
коли ж все життя
безконечний піст?
А люди про хлопця так
говорили:
— Чому б не рости, коли
він — Дурило! —
Отож, як Дурило уже
зміцнів
і огидло хлопцеві
байдикувати,
раптом ні сіло, ні впало він
захотів
навідаться до рідної
хати.
Іде та й людей питає:
— А де тут дорога до
Рідного краю? —
А люди говорять:
— Кругла Земля,
так що прямої дороги немає:
сонце сходить онно
звідтіля,
а тамечки он сідає.
Спитай у нього. Воно
біга довкола Землі давно,
то, певне, тобі щось
розумне порає. —
Іде та й іде. Аж у ногах
занило,
присісти хотів, та ба
з-за кущів до Дурила
вибігла враз галаслива
юрба.
— Ти куди йдеш?
— Додому.
— А де ж та домівка?
— У Ріднім краю.
— А край де?
— Їй-богу, не знаю,
Я, люди, шукаю вітчизну свою.
— А навіщо шукати?
Лишайся, хлопче, у нас —
у нас не життя, а свято,
щасливим зробишся враз. —
І вмить та юрба оточила
Дурила
і дружно до нього отак
говорила:
РЕЧИТАТИВ СТАРШИН РАЮ
Порода наша мудра від
природи,
ми знаєм все, бо осягнули
все.
Ми знаєм все! Для нас усе
відоме!
Що буде завтра? Запитайте
нас.
Ми пронесем, ми підведем
і підем,
ми дійдемо, ми сягнемо
висот!
Ми стільки істин вам за
мить націдим,
що подив назавжди
заціпить рот.
Чого ж тиняєтесь по світу,
ніби п'яні,
чого шукаєте, коли ми все знайшли,
коли ведуть дороги
осіянні
під наше сонце з вашої
імли?
Одна турбота чола наші
оре —
а що, як в мудрі паперові
гори
раптово влучить іскорка
вогню?
Чи вистачить чорнила, щоб
залить?
А більше нам нічого не
болить...
Дурило, звичайно,
розвішує вуха,
Дурило аж рота роззявив
та слуха,
Дурило гукає:
— Зрікаюся Рідного краю!
Візьміть мене, друзі, до
вашого раю! —
|
