На згарищі (скорочено)

Григір Тютюнник

Увечері, після дощу, хутір оповила темінь, і трудно було розібрати, де блищать калюжки, а де — латки землі. Він сидів за столом і читав при каганці історію Древньої Греції; батько сік у ночовках тютюнове бадилля, а Катерина примостилася з Дмитриком на полу і співоче гомоніла до нього: "Не та-ак, зовсім не так, ось як треба сорока-ворона на припічку сиділа, діткам кашку варила." — тицькала пальцем у долоню, показуючи, як поралася сорока...

— Егей, чоловіче! — зринуло над узліссям. — Сюди-и-и...

— А я у вікно виглянув, — заторочив назустріч Макар, — дивлюся, чоловік на дощі гибіє...

— Чи це ти, Федько! А я й не впізнав. Своїх одвідати прийшов?..

— Як живете, дядьку? — спитав Федір Несторович, стягаючи з голови мокрого картуза...

— Живу, Федю, як ото чобіт уночі — то в рів ступить, то в кизяк... Хіба в мої літа — живуть? Жду, коли чорти зашморгнуть, та й квит. А ти ж як, молодиці собі ще не нагледів?

Федір Несторович нахилив голову, не знаючи, що й казать.

— Якщо той, так бери. Доки ж його бовкуном жити... А мертві за це в горло не вчепляться...

— А я оце заходився калоші клеїти...

Макар бадляв камеру, розминаючи її пальцями, як чинбар телячу шкіру. Перекладав з руки в руку різні кописточки, оббиті тертушками, і вже вкотре розповідав Федорові Несторовичу подробиці того, як у їхню хату влучила бомба на його очах... І не було в тій розповіді ні трагічних зворотів, ні зітхань, була лише стареча потуга пригадати все таким, яким воно було насправді...

— Буду я вирушати, — сказав Федір Несторович, підводячись...

Сонце заходило червоно. Дощові крапельки на деревах і в травах мерехтіли червоно-зеленими іскорками, сповнили ліс тоненьким дзвоном...

Федір Несторович погойдався слідом за грозою, обминаючи калюжі й зрошені кущі...

З туману назустріч Федорові Несторовичу вибрела якась постать, наблизилася бігцем. То була Одарка — тремтяча, мокра як хлющ. Видно, ждала отут, під копичкою, доки він повернеться...

— Пізно вже, — сказала — Не встигнете і до уроків підготуватися.

І пішла попереду, оббиваючи чобітьми росу на травах.

Федір Несторович уповільнив ходу.

— Я вже приготувався, — сказав сам собі, зітхнув і знову заквапився, загойдався на милицях, далеко вперед викидаючи ногу.