Обнова (скорочено)

Григір Тютюнник

Купаюся в річці поміж лататтям. Ряска лоскочеться, гусяче пір'я плаває попід берегами, на мілині, — вода там гаряча і м'яка, як дощове літепло, — а по мосту люди йдуть, базарові. Малеча гукає до них з річки:

— Тітко, чуєте, тітко! Дайте базарового!

Дядьків не чіпають, бо ті сердитіші та й не з нашого села, а з Опішні — у нас їх називають "горщешниками". Везуть хурами горшки, пересипані половою: не розпродалися, того й тверезі всі і небалакучі...

Аж ось і мати йдуть...

— Мамо, мамо! — кличу, підпливаючи до мосту. — Чого ви там накупили?..

— Та нічого такого, — кажуть. — Кошик ось і калоші тобі. Вдягайся, підемо додому обідати, та приміряєш.

Пливу сажнями до берега — це мене тато, як ще живі були, сажнями навчили плавати, — хапаюся руками за теплі верболозові коси і видираюся на кручу. Потім швиденько вдягаюся.

Сорочка на мені — аж торохтить. Дебела одежина! Ношу вже п'ятий рік, і не рветься, бо з плащ-палатки...

Вдягаю сорочку, тремчу, аж зуб на зуб не попадає — перекупався...

Штани в мене чудні. Привезли оце якось у лавку картинки всякі — на тій сливи намальовано, сині, великі, як воляче око, на тій груші червонобокі в листочках — і матерії сувій для пайщиків: одна смуга зелена, друга сиза, третя теж зелена, четверта теж сиза... Так мама й набрали. "Парубчак уже, — сказали, — пора штанці шить із справжньої матерії".