Чайка (скорочено)

Степан Васильченко

Шкода стало: взяла. Іде — печуть її ті три карбованці огнем. Дійшла до міста, знайшла убоге дворище та й повкидала ті три карбованці. — Нехай знайдуть, може, чиїсь діти...

Гуркотить машина.

У вагоні повно всякого люду. Коло вікна збився гурток, посередині стара жінка з латаними саквами. Плаче, побивається, чужим людям, як рідним, своє горе розповідає: про синів, про дочку, про зятя. І знову про синів: про Петра, і про Максима, і про того Андрійка безталанного. Плутає імення, — голова забита. Розкаже раз, другий — знову починає про те ж:

— Приїхала в Катеринослав до Петра, — там сказали, що його надіслано вже в Харків. Поки поїхала в Харків, а вже його й там немає. Кажуть, треба було, бабо, раніш приїздити, бо вже твого сина послали аж у той Нарим...

— То так і не бачили?

— Постояла коло воріт, подивилась на ті страшні стіни муровані, виплакалась, та оце їду до Андрійка... До цього їду, а третій, Максимко, з думки не йде, бо й до нього ж треба, бо й тому горе...

— А де ж, бабо, цей уже твій Максимко?

— А Максимка посадили в Києві.

— Теж у тюрму?

— В тюрму ж — не куди.

Збоку сидить панок — перснями грається. Чмихає носом, вертиться на місці, не всидить... Далі не втерпів:

— Добре ж учила, бабо, синів, що одного й другого в тюрму посадили. Може, й третій туди б попав, коли б не хворий? Га?

Дивиться на свого сусіду, осміхається. Примовкла жінка, тільки зігнулась, скривилась-скривилась так, ніби він тими словами колючку загородив їй у груди...

Добре й тут нагодила: із станції прямо на кладовище...

Скільки золота, золота того сумного, осіннього... Скрізь поміж хрестами, поміж могилами, по лавочках, навіть на пам'ятниках і хрестах... На кладовищі од його аж сяє... Коли вперше глянеш на це море жовтого листу, зразу аж серце стенеться: на мить помріється обмареним очам, що то повно скрізь весняного сонця, його золотого, гарячого проміння. А глянеш удруге — і серце заниє: нема сонця, — то золота печаль. Сум...

Над свіжою могилою — молодь, шумить, як зелений сад. Стоїть тихим часом подих юності. Блиск молодих очей, запальні промови, гомін...

Жінка... сакви на плечах. Марна...

Плаче.

Оступили:

— Що таке? Хто ви, бабусю?

— Ох, діточки мої, — та це ж мого Андрійка ви тут поховали!

Зашуміли:

— Мати! Мати!

Дали виплакатись. Розпитували, далі почали про сина розповідати: один поспішає розповісти перед другим.

— А чи знаєте, бабусю, що у вашого Андрійка був талант?

Зводить на них заплакані, зацікавлені очі:

— Як се, діти, талант?

Пояснили.

— Маляр був би з нього людям на диво та на радість.

Розмовляли, розважали, поки й сонце зайшло.

— Ходімо, бабусю, з нами, ми вас переночуємо.

Затурбувалась:

— Ні, ні. Оставте мене, діти, тут.

Не домагались... Тихо-тихо розійшлись, залишивши стару у сина в гостях одну.

Так і просиділа над свіжою могилою всю ніч, при зорях розмовляючи з сином. Припадала головою до могили, питала:

— Чи ти оце чуєш, сину, що я говорю до тебе?

А як почало видніти, умилась росою, пішла до базару, питається:

— Де б я тут найнялась хати мазать або води носити?

Київ... По бульвару плентає, як нічна тінь серед білої днини, стара жінка. Коло личаків — курява, як димок, — всилу ноги пересуває. Чи невидюща, чи на ноги недужа. На плечах — сакви, в руках — костур. Спинилася коло лавочки, де веселою юрмою сиділа молодь. Дивиться на юнаків, хоче щось спитати — очі засвітять щирістю, та й знову погаснуть. — Боїться.

Помітили. Привітно:

— А що вам, бабусю?

Губи ворушаться — щось каже — не чути.

— Голосніше, бабусю, не чуємо!

Підійшла ближче:

— Скажіть, будьте ласкаві, де у вас тюрма пересильна?

— Далі. Отам-отам! Бачите оті тополі, так за ними. Одвідувать когось ідете?

— Максимка, сина... Іду, та й не знаю, як мені туди доступити. Кажуть, що може й не пустять.

— Під слідством?

— Егеж, еге, — під слідством.

— То, мабуть, таки й не пустять.

— Радили прохати начальників, може, зглянуться, що я стара та дуже здалека.

— А звідкіля ж ви, бабусю?