Салдатики! (скорочено)

Володимир Винниченко

— Ми не підемо в деревню! — глухо промовив Явтух, не ворушачися. — Нема вам чого нам показувати... Салдатики! — вмить підняв він голос і ступив трохи вперед. — Невже ж ви піднімете на нас руки? Невже ж...

— Салдатики!.. Не слухайте його! — ще голосніше задзвенів Явтухів голос. — Послухайте мене!.. Послухайте нас! Ви ж не знаєте, за що ви нас стрілять хочете... За правду!.. За святу правду! Ми ж не грабили...

— Р-разойдись! — вихопивши, нарешті, шаблю і виставивши її наперед, закричав офіцер.

— Не стріляйте, не стріляйте, не слухайте його!

— Слуша-ай! Прямо по мишеням... Пальба-а ротою!..

Солдати, як машини, разом підкинули рушниці і виставили їх проти селян...

— Стійте, стійте! — аж хитнувся Явтух. — Вислухайте тільки! Вислухайте!..

Між солдатиками наче пройшло щось, рушниці почали несміло хилитися, хтось важко з них зітхнув, а з задніх рядів навіть почулося:

— Треба вислухати. Хай говорить!

Офіцера мов опарило. Він, весь дрижачи, повернувся до роти і хриплим переляканим голосом закричав:

— Молчать!.. Застрелю! Смирно!

Але солдатики вже почали ворушитися.

— Бачите, бачите, як він боїться, щоб ви не слухали! Слухайте, браття, слухайте...

— Полрота! Слушай-ай! — заверещав несамовито офіцер. І, не пам'ятаючи себе, скомандував: — Пли!

Але з заднього ряду зараз же хтось разом з ним крикнув:

— Не стріляй, братця!

— Хай уперед мужик скаже!

Офіцер мов збожеволів. Він з скаженим хрипом, бризкаючи піною, що виступала у кутках його уст, кинувсь до якогось солдатика, щось захрипів до його, зашарпав за рушницю, потім круто повернувся, озирнувся, як застуканий звір, і, підскочивши до Явтуха, зо всього розмаху рубнув його шаблею. Знов у валці ухнуло і розкотилося страшним словом: «Явтуха зарубав!» Але не вспів офіцер озирнутись, як із валки з підійнятою ломакою, з блискучими очима вискочив Микола і, щось беззв'язно ревучи, з свистом опустив її на голову офіцерові. Зачувсь тріск, мов щось розбилося, і офіцер, захитавшись, упав на мокру дорогу.

Коли селяни й солдати збіглися до Явтуха та офіцера, обидва вже були мертві.

Явтух правду сказав: солдати не стріляли. Мирно й сумно побалакавши з селянами, вони тихо рушили назад, несучи за собою тіло вбитого начальника. А в другий бік верталися селяни з другим мертвим начальником — Явтухом.