Мономах, князь Володимир,
Взяв його під час походу
З ясирем в полон і потім
При собі лишив за вроду.
Час минав, і став помалу
Рідний степ він забувати,
Край чужий, чужі звичаї,
Як за рідні, уважати.
Та не так жилося хану
Без коханої дитини.
Тяжко віку доживати
Під вагою самотини.
Кличе він гудця до себе
І таку держить промову,
Що мов кров’ю з його серця
Слово точиться по слову.
«Слухай, старче, ти шугаєш
Ясним соколом у хмарах,
Сірим вовком в полі скачеш,
Розумієшся на чарах.
Ти піди у землю руську,
Ворогів наших країну —
Відшукай там мого сина,
Мою любую дитину.
Заспівай ти йому пісню,
Нашу, рідну, половецьку,
Про життя привільне наше,
Нашу вдачу молодецьку.
А як все те не поможе,
Дай йому євшану-зілля,
Щоб, понюхавши, згадав він
Степу рідного привілля».
Крадькома пройшов, мов злодій,
Він до сина свого пана
І почав казати стиха
Мову зрадженого хана.
Улещає, намовляє...
Та слова його хлопчину
Не вражають, бо забув вже
Він і батька, і родину.
І гудець по струнах вдарив!
Наче вітер у негоду,
Загула невпинна пісня —
Пісня вільного народу...
|
