Лось (скорочено)

Євген Гуцало

Він лежав на боці, відкинувши ноги, і тепер здавався ще більший...

Вони й не помітили, як підійшов до них рідний дядько Шпичак... Дядько тримав у руці рушницю, але з таким виглядом, ніби збирався від когось захищатись...

— Га? — обізвався дядько. — Ну як?..

Діти нічого не сказали — вони ніяк не могли відірвати очей від лося...

— У-ух, — видихнув Шпичак, обійшов навколо вбитого звіра й носаком ткнув його між роги.

Але діти все ще не вірили, що лось мертвий, а тому уважно приглядалися, щоб не проґавити тієї миті, коли він ворухнеться, щоб звестись на ноги.

— Це із заповідника, — обізвався нарешті молодший...

— Заповідник далеко звідси, — відповів дядько. — Сюди із заповідника лосі не бігають.

— Це із заповідника, — знову повторив менший.

Дядько почав гніватись:

— А вам яке діло?

— Ми його з води врятували, — сказав старший брат...

— Ану замовчіть мені, — ще дужче розгнівався дядько, — бо дістанеться вам од мене і од батька вашого! Будете розумні, то матимете й собі м’яса, не скривджу...

Вони й не обернулися, тільки наддали ходи.

— Роги віддам! — ще гукнув дядько...

Шпичак давно вистежував за тим лосем, — він його помітив одночасно з дітьми і, присівши у виямку, тільки посміювався, коли вони взялися визволяти його з ополонки... Тепер треба було думати про те, щоб якось його заховати, замівши сліди, бо діти таки подалися в заповідник, щоб заявити охороні... Але куди ти його подінеш? Не затягнеш назад до річки й не втопиш знову в ополонці — далеко, не зрушиш... Тепер дивився на звіра й хотів вірити, що лось оживе...

Проте лось і не ворухнувся. Він припав до землі, всім своїм великим тілом прислухаючись, чи далеко ще весна, а його роги стриміли над снігом диким розложистим кущиком, який також, мабуть, чекав на весну, щоб зазеленіти, хоча це йому вже не судилося ні тепер, ні в майбутньому.

Налетів вітерець, запорошив білим пилом, гойднув сухим бадиллям, але роги й не сколихнулися.