Собор (скорочено)

Олесь Гончар

Махно чув про старого професора — збирача козацької слави, знав, що той створив козацький музей. Ходила легенда, що самому цареві не дав Яворницький покуштувати козацької оковитої, знайденої під час розкопок. Неповагу до свого війська Махно вважав неповагою до себе. Тому викликав до себе малого джуру, дав наган і наказав застрелити старого професора. Хлопчик кинув наган і відмовився стріляти. Не відомо, чому Махно не вбив Яворницького, може, й справді відчув себе слабкішим за старого історика, який зберігав для нащадків і запорізьку славу, і запорізький дух. А коли запропонував розповісти про собор, Яворницький знайшов у натовпі очі хлопчика-джури і почав оповідати, що «раніше, ще в княжі часи, мовляв, собори найчастіше будували на честь перемог, а цей був збудований козаками на знак прощання зі зброєю, з Січчю». Цариця підступно забрала у козаків і зброю, і прапори, і волю. А вони напомість збудували собор для вічності, неначе дух свій на його шпилі послали у небо.

Після розмови з Яворницьким Махно відчув себе переможеним. Довго ще гуляло його військо в лісі біля Скарбного. Напившись, Махно довго ще вигукував погрози спалити собор. Може, з цього моменту і почався його останній рейд, коли «без золота, без скарбів, тільки з гуляйпільськими вошами прийме його берег чужицький, берег його довічних скитань. Прийме, щоб ганьбою покрити вигнанця і всі його сатанинські зусилля, і щоб уже десь в пекучих пустелях Сахари під найманими прапорами іноземного легіону рейдували його останні тачанки, розмальовані облинялими яблуками, забризкані грязюкою степових українських доріг».

Микола з однокурсниками разом з селянами Вовчугів жнивують — вантажать на токах зерно. Миколі добре тут, здається, що і повітря пахне Єльчиним духом. Між Миколою і його напарниками почала точитися дискусія щодо необхідності збереження собору, усі дев’ять бань якого видно аж сюди, у Вовчуги. Геннадій на життя дивиться суто матеріалістично. Він не бачить користі в соборові. Навіть високі людські поняття патріотизму, безсмертя він розглядає як те, без чого можна прожити. Микола ж, навпаки, вірить у людську велич, відбиту у камені, на полотні, в інших творіннях людськбї душі. «Античні майстри, будівничі пізніших віків... Хіба вони не виправдали своє буття на землі? Людині властиво жити почуттям доцільності, почуттям безконечності. Людина прагне продовжити себе в далеч майбутнього — хіба це не природно? Все живе в природі прагне цього. Навіть квітка квітує для того, щоб зоставити після себе насіння, щоб знову відтворити свій квіт у майбутньому...

А мистецтво — це невигубний слід людства, його злети, його верхогір’я, на яких панує дух перемоги над смертю, дух незнищенності...»

Баглая скрізь переслідував Єльчин образ. Він уявляв собі той день, як ступить вона на його подвір’я, як познайомить з матір’ю, як мати радо зустріне молоду невістку. Адже вона для Миколи і стала отією Оленою Прекрасною, з якою він може бути щасливим. Але не знав Микола, що відтоді, як попрощались вони біля автобуса, Єльку ніхто більше не бачив. Ягор не зміг розшукати племінницю, зажурився, боявся, щоб вона нічого з собою не скоїла.

Іван Баглай недавно повернувся з Індії додому. Так скучив за рідною землею, що спочатку навіть хотів відпочинку. Мріялось разом з сім’єю поїхати влітку на морське узбережжя. Але дізнавшись, що рідному заводові потрібні його руки — оформився на роботу. Через кілька днів стане до мартена, а поки що з кухлем пива чекав Віруньку біля прохідної. Колись пиво розливав фронтовик-інвалід Филимон — порядна, чесна, принципіальна людина. Тепер у заводському парку стоять автомати. Івана побачив його кум Володька Лобода, почав розпитувати про Індію. Але Іван за час відрядження зробився більш стриманим і багато не розповідав.

Володька поскаржився на Іванового брата Миколу, який відбив у Лободи наречену. А Лобода мріяв створити сім’ю, забрати батька, щоб люди не судили. Іван розпитував про Ізота Лободу, якого вважав своїм вчителем і якого часто згадував у Індії. Володьку все-таки цікавили особисті проблеми. Поскаржився Іванові на його дружину, яка зчинила галас через собор. А це вплинуло на кар’єру Лободи. Баглай підтримав Віруньку, адже в Індії люди пишаються своїми храмами, своєю історією. Чого б сюди не запросити іноземні делегації? Зачіплянці є чим пишатися. Володька пішов, залишивши негарні думки у подружжя. Вірунька згадала, що випадково була свідком розмови Володьки з учителем. На зауваження Хоми Романовича про собор Володька почав загрожувати вчителеві, що знову відправить того в тундру, хоча того вже давно реабілітували.

Не порадувала Івана і зустріч з Семеном Таратутою, який не міг одержати відрядження у Бхілаї через пияцтво. Повернувшись на Батьківщину, Семен остаточно спився. Він уже не хотів працювати біля домни. Його вдовольняв тимчасовий заробіток. Попутники Таратути почали вимагати в Івана могоричу. Щоб уникнути бійки, Вірунька вмовила чоловіка йти додому. Біля причалу Іван побачив хлопця, схожого на Миколу. Він пишався братом, бажав йому хорошої долі. Адже у війну Іван допомагав матері прогодувати сім’ю: робив жорна, виливав з дроту ложки і ходив на село міняти. Однієї зими ледь не замерз. А після війни пішов у ФЗУ. А тепер радіє, що хоч брат Микола став студентом.

Люди їхали на Скарбне вудити рибу. Навколо була така краса! В Індії Іван вперше помітив, як люди бережуть природу. «Адже людина доти людина, допоти не втратила здатність бачити, крім потворностей життя, і його красу. Той, хто бачить це, може, не так мучитиме себе, гірко питаючись, хто я і навіщо, звідки й куди?»

Єлька прийшла до заводської брами, де стояв пам’ятник Титанові, врятованому в роки війни заводськими металургами. Підійшла до віконечка заводоуправління і попросилась на найважчу роботу, але їй відмовили. Вона піднялась на міст, що проліг над заводським подвір’ям і довго з заздрістю дивилась на працюючих людей. До віконечок інших заводів підходити не хотіла — боялась бути осоромленою. Згадувала Вовчуги, адже там був Микола. Боялась, що йому розповіли про неї одні лише прикрощі. Уявляла, як він відвернеться від неї. Знову повернулась у сквер; там була свідком конфлікту між чоловіком з кошиком і міліціонером. Потім чула, як перешіптувались сиві жінки — одна з них згадувала своє перше кохання. Дивилась, як діти годують голубів, і згадувала собор, над яким цих голубів цілі зграї; побувала біля Миколиного інституту. Знічев’я сіла в автобус, який їхав на Скарбне.

Біля воріт Будинку металургів сидів старий Ізот Лобода, чекав бездушного сина. Хоч і вигнав Володьку, а все одно чекав. Дивився на затоку, боявся, що якась нерозважлива людина перетворить її на таке ж смердюче море, яка Каховське. Згадав, як захищав ці плавні від браконьєрів. Побачив, що стежкою йшла дівчина в білій кофтині, проходячи повз нього, привіталась. В очах її старий металург побачив безмежне горе і зупинив її, пропонуючи допомогу. Єлька теж сама почала розпитувати старого, чому він тут. Старий металург гірко плакав, і Єлька відчувала себе винною, що зачепила його болючу рану. Старий взяв себе в руки і, дізнавшись, що Єлька голодна, звелів їй іти за ним.

Один із заводів скинув води в Дніпро. У річці загинула риба. І тоді керівники міста подумали про необхідність очисних споруд. Згадали про проект заводського механіка Олекси Артеменка і студента Миколи Баглая. З цією метою Миколу навіть викликали з сільгоспробіт.

Повертаючись із села в піднесеному настрої, Микола задивлявся на соняшники, які дуже любив. В цей день у нього був день народження, їхав попутними. По дорозі думав про Єльку, про Зачіплянку, про своє місто, яке дихало димом. Мріяв про чисте повітря для всього живого і думав про втілення мрії в життя.

Приїхавши додому, спитав у матері про Єльку. Дізнавшись про її зникнення, розхвилювався, але мати примусила йогб пообідати. Побіг до Олекси, щоб ще раз разом обговорити свій проект, яким зацікавився секретар обкому. Від Олекси дізнався, що секретар потрапив у лікарню з інфарктом. Несподівано Микола запропонував їхати на Скарбне.

Для Єльки розпочалось нове життя. Ізот Іванович сам клопотав про неї перед директором Будинку металурга, щоб взяли на роботу. І ось вона працює офіціанткою, розносить їжу сивим ветеранам. З першої зустрічі старі люди довірили їй свої болі. Нелегко на старості літ називатись «підопічними», але здебільшого їх відправляють сюди рідні діти. Роботи у Єльки було небагато, тому вона часто блукає лісом, купається, розмірковує над життям. Згадується їй Микола, його чиста любов до неї. Вважає себе не гідною такого хлопця, нехай краще одружується з якоюсь студенткою. А її життя обминуло щастям. Доведеться, як і матері, вікувати самій.

Але ось на стежині побачила Миколу. Говорила з ним віддалено, навмисне на себе набалакувала, виставляла себе непутящою. Але Микола зупинив її, для нього вона була святою. «Невідривно на неї дививсь. Святе й зараз. Святе й чисте, як сонце, створіння! І не чув я, що злітало зараз з твоїх уст. Все оте вдаване, навіяне, награне — то не ти. І навіть якщо уява щиро нагнітала все це, не вір і крикам власної уяви, ти краща за них!»

Єлька і Микола освідчувались у коханні на березі Скарбного в тіні старезних дубів.