Я був сліпий — і кінь помстив мені,
Коли на нього позирнув я вдруге:
Мені він кинув душу в пломені,
І трісли неіснуючі попруги.
Зробив він з мене дикий сизий степ,
Байдужого жбурнувши літ на триста.
І мчала по мені крізь марево густе
Орда іржача, буйна і розхристана.
Він проводир був, імператор-кінь,
Він бив мене копитами некутими,
Щоб десь там через кількасот років
Не йшла байдужість в зорі п'ятикутні.
Я подивився вдруге. Він мене
Зробив Дніпром, чи то пак Бористеном.
Я ждав — він зараз орди прожене
Нутром блакитним в розпалі шаленім.
А він прийшов і хмари з мене пив.
Вуздечка срібна вилася розгублено.
І з-за полинних гіркнучих снопів
Лоша він кликав — принца ніжногубого.
Я подивився втретє. І проріс
Палацами, халупами й мостами.
І Сена бігла по мені навкіс,
А в ній купались дерева і храми.
А по мені на скіфському коні,
А наді мною в строгім неспокою
Пікассо мчав крізь хмари срібляні
І голуба притримував рукою...
Прости мене, розумний коню мій,
За темноту, що з горя попеляста,
І поведи крізь цих рядків сувій
До свого бога, до творця, до майстра.
На тій майстерні не шукай табличок.
А просто йди із серцем під рукою,
Де сивий муж із глини коней кличе
Й воли в печі ремиґають юрбою.
Де по незвичній сум'ятній палітрі
Тривога йде з-за дальніх небокраїв:
Сидить корова в чорному циліндрі
І бомбу чорними ратицями ж тримає.
І скачуть коні через бюрократів
В Москву, в Париж — некуто і красиво,
Негнуздані і волею багаті
Вкраїну мчать на вицвічених гривах.
Як задні ноги — біля стін Софії.
Стрибок — передні на столі в Амаду.
А Залізняк щось сумовито мріє,
Й сіда до нього Вічність на пораду.
А скіфський кінь із мазаної хати
Чумацьким Шляхом зорі прогортає...
Ну, що ти скажеш, бісе плутуватий,
Про хуторянську долю мого краю?!
|
