II
Не захвати солодкого зомління,
Не пестощів пекучая жага
З’ясують нам ті чарівні боління,
Які любов у серця вимага.
Кохання — спів, зальот душі — не тіла,
Зоря з-за хмар: веселка дощова;
Вона ростить у нас незримі крила
І до країн незнаних порива.
Душа у нас болить від самотини,
Рвучися все з земних важких заліз,
Вона жада поради і дружини,
Жада розкош в багатті спільних сліз...
Зі мною ти, моя красо богине, —
Що мовити? Душа у нас одна —
І цілий мир в очу твоєму гине,
І світ новий, баєчний вирина...
О люба ніч! Ти появляєш мрії
Й невиразні краси в зористій млі...
Як чарівно ген промені блідії
Мереживом срібляться по землі!
В обіймища сплелись сутінів зграї,
Отрутою пашать нічні квітки,
І шепотять про втіхи в темнім гаї
До місяця закохані мавки...
Все повно чар і виростає з міри,
Минулеє з прийдешнім ізлилось;
Душа зорить в дитиннім сяйві віри,
Бажається незбутнього чогось...
Зріднили нас незмислені хвилини
І захвати розкошів неземних;
Вчуваються і пісні янголині,
І тихий дзвін струн легких, золотих...
Моя красо! Моє святе кохання,
З тобою я зіллю своє буття —
Тобі віддам усі свої бажання,
В тобі знайду весь світ, всі почуття!
III
Ні, ні — не те! Любові сила
Необорима, чарівна;
Вона весь божий світ скрасила,
І ним орудує вона!
Вона з’явилась в творчім слові
І благу спільному сприя:
Кохання тане у любові,
Але любов у нім буя!
А ваша втіха — дика рвія,
Звірина хіть і гвалт ножа:
Вона себе лише вважа,
А інший мир їй зайва мрія...
Хоч завались, хоч пропади —
Коханцям мало в тім біди!
Моя ж любов є зовсім друга:
Прихил до люду, до бідах,
Яких призначення — наруга,
Нужда, бідота, праця, страх...
Які добра повік не мають,
Які від голоду конають,
Для ситих все віддаючи —
Спочивок навіть уночі,
Яких бліді, нужденні діти
Не знають забавок, сміху
І в’януть в хліві чи в льоху,
Мов під серпом пониклі квіти, —
Вони лиш чули день у день
Прокльони й сльози рідних нень!
Моя любов гамує муки
Борцям і в місті, і в селі —
За благо всіх, за світ науки,
За спільне щастя на землі...
Он глянь: при лампі, у кімнаті
Сидить, немов з хреста ізнятий,
Химерний тружень, голова
Йому схилилась, і слова
Лягають кров’ю на папері;
У персах клекіт, стогін, хрип...
І чується жіночий хлип —
Хтось ревно плаче поза двері...
Йому ж байдужий смерті жах,
А сльози щастя на очах!
А ген жіноча постать знову —
Свята провісниця зорі;
Вона несе бездольцям мову,
Що гвалту згаснуть вівтарі...
А ті бездольці, темні, дикі,
Її ж волочать до владики
І, мов буруни навісні,
Ревуть: «Розпни її, розпни!»
І жаром огнище палає,
І стогне всюди темний брат...
Невже ж до сліз його, до втрат
У вас і жалощів немає?
О ні! Людині взагалі
Ми віддамо свої жалі!
Нехай же зіллється кохання
З любов’ю в спілці лагідній —
На вірне, дружнє побратання,
На розріст чесний добрих дій.
Нехай душа твоя, крулевно,
Примусить нас любити ревно
Й віддати щиро ту любов
За рідний край, за рідну кров!
О, в спілці тій є творча сила, —
Вона зжене неправду пріч,
Вона розвіє хмуру ніч
І всім дасть волі й щастя крила,
Бо та любов є світ у млі
І одслід бога на землі?
|
