|
|
Посвята доні Людмиді
У ніч водохресну тайничу,
Як глупа настане пора,
Хтось гонить конем ясногривим
По хвилі холодній Дніпра;
Кінь рине насупроти виру...
Скалки аж довкола летять:
Боки йому димом парують,
Вогнем йому очі горять.
За ним бунчуки й хоруговки
Аж мають у синявій млі,
І стеляться синім туманом
По мерзлій, німотній землі.
Де б’ють і клекочуть пороги,
Здіймаючи піну до дна, —
Стоїть серед «пекла» там скеля,
Під нею печера сумна.
В тій скритій від миру печері,
Під дужим кремінним хрестом
Лежить якийсь гетьман незнаний,
Лежить без клейнод кістяком...
Нема йому місця в родині:
Могилу, де гетьман лежав,
Розрив лихий ворог до краю,
По полю кістки розметав.
|
|
|
