Ніч яка, господи, місячна, зоряна!
Ясно, хоч голки збирай.
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!
Сядемо вкупі ми тут під калиною
І над панами я пан!
Глянь, моя рибонько, — хвилею срібною
Стелиться полем туман.
Гай чарівний, ніби променем всипаний,
Чи загадався, чи спить;
Он на стрункій та високій осичині
Листя жагою тремтить.
Небо незміряне всипане зорями, —
Що то за божа краса!
Перлами ясними он під тополями
Грає краплиста роса.
Ти не лякайся-бо, що свої ніженьки
Вмочиш у срібну росу:
Я тебе, вірная, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу.
Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько:
Тепло — ні вітру, ні хмар...
Я пригорну тебе щиро до серденька,
А воно гріє, як жар.
Ти не лякайся, щоб злоба підслухала
Тиху розмову твою:
Нічка приспала всіх, соном окутала —
Ані шелесне в гаю!
Сплять вороги твої, знуджені працею, —
Нас не сполохає сміх...
Чи ж нам, окраденим долею нашою,
Й хвиля кохання — за гріх?
|
