Реклама на сайте Связаться с нами
Твори українських письменників

Іван Франко

Ворони і сови

На главную
Твори українських письменників
Життя і творчість українських письменників
Скорочені твори українських письменників

З великим вереском і гамором піднялися ворони із своїх предковіцьких гнізд, попрощалися із своєю батьківщиною і під проводом свойого царя і його міністрів полетіли на Чорногору.

Сови в своїм замчищі чули сей вереск і гамір, але не знали, що він значить. Аж коли настав вечір і стемнілося добре, вони вилетіли своїм звичаєм на полювання. Кинулися сюди-туди до воронячих гнізд — пусто, як вимів. Не то ворони жадної, але навіть живої душі нема. Що за диво! Шукають сови, шпають по лісі, аж чують, під одним дубом щось стогне і треплеться. Прилетіли ближче, а то Крук.

— А, ось тут ти нам! — закричали сови і кинулися, щоб розірвати його.

— Стійте, панове, — слабим голосом промовив Каркайло. — Не вбивайте мене! Самі бачите, мені вже й так небагато до смерті. Але прошу вас, заведіть мене до свойого царя! Я хотів би перед смертю сказати йому одну дуже а дуже важну річ.

Послухали сови Каркайлової просьби, взяли його легенько за крила і принесли до свойого царя Пулоокого.

— Що ти за один і що маєш мені сказати? — грізно запитав цар.

— Могучий і славутний царю, — мовив Каркайло, ледве держачися на ногах. — Я зовуся Каркайло і ще сьогодні був я найстаршим міністром воронячого царя. Але через свою прихильність до тебе, через свою раду я попав у неласку, потерпів ганьбу і побої, з котрих, мабуть, уже й не видужаю.

— Що ж се за історія була у вас і де подівся ваш цар з цілим своїм народом?

— Полетіли геть зо страху перед вами. А я радив свойому цареві не задиратися з вами, післати до вас післанців з дарунками і жити з вами в злагоді. Ой лишенько моє! Цар не тілько не послухав моєї ради, але признав мене зрадником і мало не вбив.

— Куди ж він подався?

Каркайло прикинувся, що зовсім умирає, і простогнав:

— Ох, милостивий царю! Вмираю. Вели своїм лікарям оглянути і позавивати мої рани. Вели дати мені троха води і дечим покріпитися. Я хотів би виявити тобі всі замисли і плани мойого нещасного царя і його злих дорадників. Я був на їх нараді. Я чув, яку пекельну штуку придумали вони напротив вас, і хотів би перед смертю остерегти тебе.

Цареві Пулоокому аж мурашки пішли поза плечима, коли почув Каркайлову мову. Живенько він велів лікарям оглянути й позавивати його рани, велів слугам нагодувати і напоїти його, а коли Каркайло вже почувся ліпше на силах, велів привести його перед себе і мовив:

— Ну, говори!


VII

— Злі дорадники — то для царя найбільше лихо, — промовив Каркайло, стоячи перед совиним царем Пулооким. — Таке лихо впало тепер на нашого воронячого царя. Конечно забажалося йому воювати з вами, а хто противиться тій безумній війні, той у нього зрадник. І як вони там на раді ламали собі голови над тим, яким би то способом воювати з вами! Одні радили накликати на вас яструбів, другі хотіли входити в союз з мишами і щурами, інші наставали на те, щоб ворони перемогли себе і не спали вночі та боролися з вами око в око. Ну, я з усього того сміявся, бо знав, що з того не може бути нічого путнього. Аж коли один міністер почав радити, щоб вислідити ваше замчище і всі ваші сховки і напасти на вас за дня, поки ви спите, та повбивати вас усіх загалом, отоді моє серце стислося страхом за вашу долю. Бо я знав, що вдень ви безоружні так само, як ми вночі.

— Чи бач, які мудрі, — скрикнув цар Пулоокий. — Вдень на нас напасти лагодяться! Ну, се справді не добром пахне.

— Я се знав, вельможний царю, — мовив Каркайло, — і для того щосили підняв голос против такої ради. «Як то, — говорю, — ми мали би хапатися такого нечесного способу і нападати на сонних? Адже се була би вічна ганьба для воронячого роду!»

— Так, так! — заверещали всі сови. — Вічна ганьба для вас! Се нечесно, се зовсім погано! Фе, фе, фе!

— А по-друге, — говорив Каркайло, — нібито так легко вислідити сов'ячі криївки. Адже в їх замку панує вічна пітьма, і ви хоч влетите там, то таки не побачите нічого.

— Адже правда! — скрикнули сови, і всім відразу легше стало на душі.

— Але даремні були мої слова, — говорив Каркайло. — Раз напосілися наші на війну, то хоч що говори їм, усе мов горох на стіну. Тоді я встав і кажу: «Га, коли так, то я не бачу іншого способу, як піти і донести про все совам. І поки ще ви зберетеся на сю безглузду війну, вони зараз сеї ночі вискочать із свойого замчища і повбивають вас усіх». Ті слова зробили величезний переполох між воронами. Але цар, здурілий від воєнного запалу, кинувся на мене зі своїми міністрами і давай мене бити, дзьобати, дряпати і калічити. Там би я, певно, був пожив смерті, якби не був запхався під коріння старого дуба, звідки вже не могли мене витягнути. Тоді цар крикнув:

— Ну, досить йому. Маю надію, що сей зрадник тут і сконає, в тій ямі. А ми всі летімо в чужий край, за дев'ять гір. Там будемо безпечні, поки наші шпіони не оглянуть добре сов'ячого замчища. А тоді ми прилетимо, ввірвемося в їх криївку і повбиваємо їх усіх до нащадка.

Всі мовчали, почувши таку мову. Задумався й цар Пулоокий. А було у нього також п'ять міністрів. От він покликав їх перед себе на нараду і сказав:

— Панове! Самі бачите, яка справа. Отсей Каркайло, найстаріший міністер нашого ворога, є в наших руках і розповів нам усі замисли нашого противника. Що ж нам тепер робити?