Іван Франко

Украдене щастя (скорочено)

Анна (за сценою). Добре, добре! Я вже й воду зладила.

Микола (засуває вікно, знімає гуню, потім кожух і вішає їх на жердці). Ну, заробок, нема що казати! [...] Цілісінький день роби, двигай, волочися, худобу збавляй, мерзни і мокни, як остатня собака, — і за все те вісім шісток. [...] (Сідає кінець стола і починає стягати чоботи.) Ага, почекай! Чоботи замерзли, як кість, ані руш стягнути. А ніг уже давно не чую. Коби лиш не відморозив, а то якраз найліпша пора скалічіти. (Чухається в потилицю.) [...]

Анна. Що ти говориш? Ще би нам лиш того бракувало! (Бере за чобіт, тягне, та, заглянувши Миколі в лице, опускає ногу, відступає на крок узад і хреститься.) Свят, свят, свят! Миколо! А тобі що такого? Ти весь у крові!

Микола. Я?

Анна. Бійся Бога! А се що таке? Чи бійка де була? Чи, може, ти скалічився де?

Микола. Та ні, не бійся!

Анна (кидається до нього і розпинає лейбик). Ну, що се таке з тобою сталося, Миколо?

Микола. Та то наш війтонько, гідний та поважний.

Анна. Що? Бив тебе?

Микола. Та певно, що не гладив. (Гримає кулаком об стіл.) Але я йому не подарую! [...] Я його до суду завдам! Я завтра, ось так як є, до самого пана судії піду. [...] То цісарське право позволяє отак над людьми збиткуватися? Як він війт і підприємець від довозу дров на жупу, то йому вільно з чоловіка й душу вигнати?

Анна. Ти, певно, знов поліна продавав? [...] Ей, Миколо, Миколо! Кілько разів я тобі говорила: радше притерпи, а не роби сього! А тепер ще до суду хочеш іти! Адже війт тебе за таке до арешту борше запакує, ніж ти його!

Микола (глядить на неї з острахом). [...] Та се ти правду кажеш! А мені се і в голову не прийшло.

Анна (миє його). Я би не знати що за се дала, що ти не тілько поліна продав, а ще й сам війтові якесь згірдне слово сказав.

Микола. Я? Та скари ж то мене Господи, що ні! Вчепився мене, що латер¹ неповний. Я, як звичайно, остатній накладав, а він до мене. Вже там хтось мусив мене прискаржити, що я пару тих дурних полін продав.

Анна. А може, він і сам видів?

Микола. А дідько його знає, може й видів. [...]

Анна. Свят, свят, свят! А се що таке?

Микола. Хтось до вікна стукає! В таку пізню годину, в таку негоду — ой, може, яке нещастя!

Анна. Хтось, певно, з дороги збився. Біжу отворити.

Микола. Анно, стій! Може, яка зла душа?

Анна. Ба, та що? Дати чоловікові загибати? Та й що нам зла душа? Взяти у нас нема що, нікому ми нічого не винні, то чого нам боятися? (Виходить. Чути калатання засувів.)

Жандарм. Дай Боже добрий вечір. Перепрошаю, що в таку пізню пору непрошений до вашої хати набиваюся. Але там така страшна буря, що не дай Господи! Я з дороги збився, думав уже, що або замерзну де в заметі, або вовкам на зуби попадуся.

Анна (хреститься). Господи!

Жандарм (озирається на неї, витріщує очі, потім перемагає себе). [...] Ніг своїх не чую, так промерз та змучився! Ой, Господи тобі слава, що з душею з того снігового пекла вихопився! (Обтріпується зо снігу і починає роздягатися. Микола придивляється йому ближче.) [...]

Микола. Михайло Гурман! Так се ти! А ми гадали... Анно, ба, а ти хіба не пізнала Михайла? [...]

Жандарм (регочеться). Анно! Господине! [...] Що ж то, не привітаєтеся зо старим знайомим?

Анна (подає йому руку). [...]

Микола. Скажи ти мені, будь ласкав, що се з тобою? Відки ти взявся? Адже ж казали, що ти...

Жандарм (регочеться). Ха, ха, ха! [...] Не віриш, Миколо? Я вмерлий! Я з гробу приходжу. [...] (Грізно.) Ти думаєш, що я жартую? Ану, на, доторкнися мене! [...] Ну, не бійся, бідолахо! [...] А відки я тут узявся, се я тобі зараз скажу. Вернувши з війська, я продав ґрунт і хату і вступив до жандармів, ось уже три роки служу. Зразу на границі був, пачкарів ловив, а отеє пару неділь тому перенесли мене в сей повіт.

Микола. [...] Ей, Михайло, Михайло! Ти, як бачу, все ще такий збиточник, як був колись. (Хитає головою.) Ну, сідай та отвечеряй разом з нами. [...] Я тільки недавно з дороги приїхав. [...] Латри возив на жупу та й так припізнився. Насилу додому допхався. (Їсть.) А ще мені лиха доля казала їхати на Купіння. [...]

Жандарм (кладе ложку і глядить на нього здивований). Що? Ти сеї ночі на Купіння їхав? [...] І не тямиш, їхав ще хто за тобою?

Микола. Де там! Усі наші геть поперед мене виїхали.

Жандарм. Ну, а в коршмі світилося?

Микола. Та було світло, але вікна були заслонені та й двері замкнені. Мабуть, жиди вже спали, бо на мій стук ніхто не обізвався. [...]

Жандарм. Ов, то погана пригода! [...] (Заглядає йому в очі.) Е, та бо і спереду шрам на чолі, зовсім, як би хто подряпав. Ще й синці попід очима. Ей, Миколо, признайся, се не від полін!

Микола (ще гірше змішаний). [...] До чого маю признатися? [...] Та й пощо би я тебе дурив?

Жандарм (сміється і клепле його по плечі). Ну, ну, Миколо, не бійся! Я нині твій гість, то не потребуєш мені ні до чого признаватися. Але се одно тобі скажу, небоже: ти на крутаря не вродився. Видно відразу, коли хочеш щось збрехати, а воно тобі ані руш не удається!

Жандарм. Анно!

Анна (ледве чутно). Чого тобі? [...]

Жандарм (довго дивиться на неї). Нелюди! Поганці! Таки додержали слова, закопали тебе живцем у могилу! Бог би їм сього не простив!

Анна. Про кого се ти?

Жандарм. А про кого ж би, як не про твоїх коханих братчиків? Знаєш, як мене взяли до війська, то один із них у коршмі виразно сказав мені: «Ти, Михайло, іди в Божий час, але про Анну і не думай. Не буде вона твоя, хоч би ми мали її живцем у могилу закопати». Я тоді розсміявся йому в очі, але бачу, що вони таки поставили на своїм.

Анна (несміло). Так ти... не гніваєшся на мене? Не проклинаєш мене?

Жандарм. На тебе, бідна сирото! Хіба ж я не знаю, що ти тут нічого не винна, що у тебе не було власної волі, що тебе загукали, одурили, замучили? (Анна плаче.) [...]

Жандарм (радісно). Що? Значить, ти не забула мене? Любиш мене ще, Анно?

Анна (з переляком, відпихає його від себе). Мовчи, мовчи! Що ти говориш? Не смій до мене так говорити. Я шлюбна жінка, я чоловіка маю.

Жандарм. Е, що такий чоловік! Нині є, а завтра може не бути.

Анна. [...] Мовчи! Не говори! І про чоловіка мого не смій думати нічого злого! [...] Михайло, що ти думаєш, скажи мені?

Жандарм. Дай мені спокій! Завтра побачиш! [...] Але те одно тобі скажу, що твій чоловік був би дуже добре зробив, коли би був нині дома сидів і не їздив на заробок.

Анна. Звір ти, звір лютий! [...]

Жандарм (сміється). Ха, ха, ха! Ось гарно: двоє мерців зійшлося, що за життя любилися і по смерти одно за друге не забули, а зійшовшися, не мають що ліпшого робити, як сваритися. Анно, серце моє!

Анна. Годі. Чоловік іде! (Стелить постіль, жандарм сідає конець стола і ніби дрімає.)