|
|
Ми всі такі! Що в інших ганьби знак —
Се ми приймаємо, як хліб насущний!
У інших ренегат — у нас добряк;
У інших підлий — в нас старшим послушний;
У інших скажуть просто, ясно так:
Безхарактерний, — в нас лиш: простодушний.
Не стало стиду в нас! Ми в супокою
Упідлимось, ще й горді підлотою.
|
Далекий грім, пожежа зближається, на сцені робиться видніше. Козак, показуючи на захід:
О, так! Он там він, той козак моторний,
Що вирвався з пожежі рідних хат;
Не заперечу, вдався він проворний!
Нехай тут гине, пропадає брат,
Нехай тут матір шарпа ворон чорний,
Нехай борців шматує й ріже кат, —
Він рад, що врятував свої Пенати,
Тікає іншої шукати хати!
П'ятами накивав від тебе, Нене!
Лишив Тебе у ранах, у крови!
Із груди вирвав серце насталене,
А вткнув якесь собаче — і живи!
І крикнув грімко: «Хлопці, гей до мене!
Не буде тут роси вже, ні трави!
Пропала мати, ми ще сеї ночі
Кидаймо трупа! Гей же, в світ за очі!
Там жде нас краща доля, там печені
Самі нам голубці влетять у рот!
Хто хоче розкоші — жий в Карфагені;
Хто хоче вивищиться над народ,
І слави, й блиску, й злота повні жмені, —
За мною в Рим! Там храм наш, там кивот!
Що нам ті згарища! Забудьмо Трою!
Власть, Рим і розкіш, Карфаген горою!»
І рушили — народам на наругу!
Пішли нової матері шукать.
В серцях згасили навіть тую тугу,
Що тягне пса у рідній буді спать.
Де йдеш, Енею? Пугу! Пугу! Пугу!
Не чують! Дармо кликать і гукать!
Ідіть! Несіть народам всім для виду
Жебрацьку торбу і лице без стиду!
|
Тим часом розвиднюється трохи, видно попалені села, поле, вкрите трупом.
Ох, не сходи ти, сонце, на Вкраїні!
Злякаєшся тих згарищ і руїн!
Осліпніть, очі, тут же, в сій годині,
Щоб той страшенний образ, наче шпін,
Не бився в серце і не пік віднині
Страшніше пекла! Що се? Чути дзвін!
Се ангел дзвонить по мертвім народі,
Бо щоб живий хтось був?.. Подумать годі!
|
Чути далекий голос дзвону.
Так, ангел дзвонить. Молотом з алмазу
Він б'є о хрусталевий неба звід.
Ох! Заболіли страшно тут відразу
Всі давні рани! Сей кривавий слід —
Се Берестечко! Тут у кости сказу
З Чуднова взяв. Сей труп, від сотні літ
Незгоєний — Андрусівська умова!
А тут — Полтава і смага Петрова.
|
Голос дзвона міцніє й мішається з гуркотом грому — темніє наново. Козак падає на коліна на могилі.
О, Боже! Чи ж кінець моєї муки?
Вкраїна вмерла — дай мені спочить!
Дай ті катовані віддавна руки
Хоч у могилі без кайдан зложить!
Змажи нас з пам'яті людей, щоб внуки
Не знали, як ми мусили скінчить.
Ти сам, Святий, забудь про нас в сій хвилі,
З землею наші порівняй могили!
|
|
|
