Леся Українка

Лісова пісня (скорочено)

Лукаш
	Ей, хлопче, вже моє грання минулось!..
	(Смутно задумується).
Хлопчик (пхикаючи)
	І! то ви-те не хочете! Ну, мамо,
	чом тато не хотягь мені заграти?
Килина
	Іще чого! Потрібне те грання!
Лукаш
	А дай сюди сопілочку.
	(Бере сопілку).
	Хороша.
	З верби зробив?
Хлопчик
	А що ж, он з теї-о.
	(Показує на вербу, що сталася з Мавки).
Лукаш
	Щось наче я її не бачив тута.
	(До Килини).
	Ти посадила?
Килина
	Хто б її садив?
	Стирчав кілок вербовий та й розрісся.
	Тут як з води росте — таже дощі!
Хлопчик (вередливо)
	Чому ви-те не граєте?
Лукаш (задумливо)
	Заграти?..

(Починає грати спершу тихенько, далі голосніше; зводить згодом на ту веснянку, що колись грав Мавці. Голос сопілки починає промовляти словами).

	«Як солодко грає,
	як глибоко крає,
	розтинає мені груди, серденько виймає...»
Лукаш (випускає з рук сопілку)
	Ой! Що се за сопілка? Чари! Чари!

Хлопчик, злякавшись крику, втік до хати.

	Кажи, чаклунко, що то за верба?
	(Хапає Килину за плече).
Килина
	Та відчепися, відки маю знати?
	Я з кодлом лісовим не накладаю
	так, як твій рід! Зрубай її, як хочеш,
	хіба я бороню? Ось на й сокиру.
	(Витягає йому з сіней сокиру).
Лукаш (узявши сокиру, підійшов до верби, ударив
	раз по стовбуру, вона стенулась і зашелестіла сухим листом.
	Він замахнувся удруге і опустив руки)
	Ні, руки не здіймаються, не можу...
	чогось за серце стисло...
Килина
	Дай-но я!
	(Вихоплює від Лукаша сокиру і
	широко замахується на вербу).

В сю мить з неба вогненним змієм-метеором злітає Перелесник і обіймає вербу.

Перелесник
	Я визволю тебе, моя кохана!

Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховіття, вогонь перекидається на хату, солом'яна стріха займається, пожежа швидко поймає хату. Мати Лукашева і Килинині діти вибігають з хати з криком: «Горить! Горить! Рятуйте! Ой, пожежа!..» Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тільки можна вихопити, і на клунках та мішках виносять скулених Злиднів, що потім ховаються у ті мішки. Діти бігають з коновками до води, заливають вогонь, але він іще дужче розгоряється.

Мати (до Лукаша)
	Чого стоїш? Рятуй своє добро!
Лукаш (втупивши очі в крокву, що вкрита
	кучерявим вогнем, як цвітом)
	Добро? А може, там згорить і лихо?..

Кроква з тряскотом рушиться, іскри стовпом прискають геть угору, стеля провалюється, і вся хата обертається в кострище. Надходить важка біла хмара, і починає йти сніг. Хутко крізь білий застил сніговий не стає нікого видко, тільки багряна мінлива пляма показує, де пожежа. Згодом багряна пляма гасне, і коли сніг рідшає, то видко чорну пожарину, що димує і сичить од вогкості. Матері Лукашевої і дітей Килининих та клунків з добром уже не видко. Крізь сніг мріє недопалений оборіг, віз та дещо з хліборобського начиння.

Килина (з останнім клунком у руках, сіпає Лукаша за рукав)
	Лукашу!.. Ані руш! Чи остовпів!
	Хоч би поміг мені носити клунки!
Лукаш
	Та вже ж ви повиносили всі злидні.
Килина
	Бийся по губі! Що се ти говориш?
Лукаш (сміється тихим, дивним сміхом)
	Я, жінко, бачу те, що ти не бачиш...
	Тепер я мудрий став...
Килина (злякана)
	Ой чоловіче,
	щось ти таке говориш... я боюся!
Лукаш
	Чого боїшся? Дурня не боялась,
	а мудрого боїшся?
Килина
	Лукашуню,
	ходімо на село!
Лукаш
	Я не піду.
	Я з ліса не піду. Я в лісі буду.
Килина
	Та що ж ти тут робитимеш?
Лукаш
	А треба
	Все щось робити?
Килина
	Як же маєм жити?
Лукаш
	А треба жити?
Килина
	Пробі, чоловіче,
	чи ти вже в голову зайшов, чи що?
	То так тобі з переляку зробилось.
	Ходімо на село, закличу бабу, —
	тра вилляти переполох!
	(Тягне його за руку).
Лукаш (дивиться на неї з легковажною усмішкою)
	А хто ж тут
	недогарків отих глядіти буде?
	(Показує на віз і начиння).
Килина (господарно)
	Ой правда, правда, ще порозтягають!
	Аби довідалися, що горіло,
	то й набіжать з села людиська тії!
	То вже хіба постій тут, Лукашуню.
	Я побіжу десь коней попрошу, —
	бо наші ж геть у стайні попеклися! —
	то зберемо на віз та й завеземо
	десь до родини твеї, може, пустять...
	Ой горе! Якось треба рятуватись...

Останні слова промовляє, вже біжачи до ліса. Лукаш проводжає її тихим сміхом. Незабаром її не видко.

Від ліса наближається якась висока жіноча постать у білій додільній сорочці і в білій, зав'язаній по-старосвітському намітці. Вона йде, хитаючись, наче од вітру валиться, часом спиняється і низько нахиляється, немов шукаючи чогось. Коли надходить ближче і спиняється біля ожинових кущів, що ростуть недалеко від пожарища, то випростується, і тоді видно її змарніле обличчя, подібне до Лукашевого.

Лукаш
	Хто ти? Що ти тут робиш?
Постать
	Я — загублена Доля.
	Завела мене в дебрі
	нерозумна сваволя.
	А тепер я блукаю,
	наче морок по гаю,
	низько припадаю, стежечки шукаю
	до минулого раю.
	Ой уже ж тая стежка
	білим снігом припала...
	Ой уже ж я в сих дебрях
	десь навіки пропала!..
Лукаш
	Уломи ж, моя Доле,
	хоч отую ожину,
	щоб собі промести, по снігу провести
	хоч маленьку стежину!
Доля
	Ой колись я навесні
	тут по гаю ходила,
	по стежках на признаку
	дивоцвіти садила.
	Ти стоптав дивоцвіти
	без ваги попід ноги...
	Скрізь терни-байраки, та й нема признаки,
	де шукати дороги.
Лукаш
	Прогорни, моя Доле,
	хоч руками долинку,
	чи не знайдеш під снігом
	з дивоцвіту стеблинку.
Доля
	Похололи вже руки,
	що й пучками не рушу...
	Ой, тепер я плачу, бо вже чую й бачу,
	що загинути мушу.
	(Застогнавши, рушає).
Лукаш (простягаючи руки до неї)
	Ой скажи, дай пораду,
	як прожити без долі!
Доля (показує на землю в нього під ногами)
	Як одрізана гілка,
	що валяється долі!
	(Іде, хиляючись, і зникає в снігах).

Лукаш нахиляється до того місця, що показала Доля, знаходить вербову сопілку, що був кинув, бере її до рук і йде по білій галяві до берези. Сідає під посивілим від снігу довгим віттям і крутить в руках сопілочку, часом усміхаючись, як дитина.

Легка, біла, прозора постать, що з обличчя нагадує Мавку, з'являється з-за берези і схиляється над Лукашем.

Постать Мавки
	Заграй, заграй, дай голос мому серцю!
	Воно ж одно лишилося від мене.
Лукаш
	Се ти?.. Ти упирицею прийшла,
	щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай!
	(Розкриває груди).
	Живи моєю кров'ю! Так і треба,
	бо я тебе занапастив...
Мавка
	Ні, милий,
	ти душу дав мені, як гострий ніж
	дає вербовій тихій гілці голос.
Лукаш
	Я душу дав тобі? А тіло збавив!
	Бо що ж тепера з тебе? Тінь! Мара!
	(З невимовною тугою дивиться на неї).
Мавка
	О, не журися за тіло!
	Ясним вогнем засвітилось воно,
	чистим, палючим, як добре вино,
	вільними іскрами вгору злетіло.

	Легкий, пухкий попілець
	ляже, вернувшися, в рідну землицю,
	вкупі з водою там зростить вербицю, —
	стане початком тоді мій кінець.

	Будуть приходити люди,
	вбогі й багаті, веселі й сумні,
	радощі й тугу нестимуть мені
	їм промовляти душа моя буде.

	Я обізвуся до них
	шелестом тихим вербової гілки,
	голосом ніжним тонкої сопілки,
	смутними росами вітів моїх.

	Я їм тоді проспіваю
	все, що колись ти для мене співав,
	ще як напровесні тут вигравав,
	мрії збираючи в гаю...

	Грай же, коханий, благаю!

Лукаш починає грати. Спочатку гра його сумна, як зимовий вітер, як жаль про щось загублене і незабутнє, але хутко переможний спів кохання покриває тугу. Як міниться музика, так міниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються в заквітлім гаю, тьмяний зимовий день зміняється в ясну місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінку. Лукаш кидається до неї з покликом щастя.

Вітер збиває білий цвіт з дерев. Цвіт лине, лине і закриває закохану пару, далі переходить у густу сніговицю. Коли вона трохи ущухла, видко знов зимовий краєвид, з важким навісом снігу на вітах дерев. Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з сопілкою в руках, очі йому заплющені, на устах застиг щасливий усміх. Він сидить без руху. Сніг шапкою наліг йому на голову, запорошив усю постать і падає, падає без кінця...