Панас Мирний

В дорогу!

Ти до мене приходила вранці і ввечері, Сестро-співухо!.. Молодий та палкий тоді був я. Все мені кидалось в вічі, западало на думку: і твоє личко свіже та красне, і твоє вбрання пишне та рясне.

Не квітка рожева, розпускаючись ранком, красувалась і брала на себе мої здивовані очі — то ти між гадками моїми зоріла своєю красою. Не килим цвітний та шовковий, не грядка квіток у садочку — то рясні та пишні убори обгортали тебе, моє диво!

А пізньої ночі, як усе затихне й обляже, як сон почина закривати мої натомлені очі, а чудні марева заснують у темряві, лякаючи острахом душу, — невидимкою ти прилітала до мене, чиста та ясна, на своїх легесеньких крилах.

Ти опускалась на землю... Тихо підкрадалась до моєї оселі... Нишком пробиралась в убогу хатину... Так потай від матері і людей прокрадається мила на любу розмову з коханцем.

Боязко ти підступала до мене — ледве шамотіли рясні твої збори. Ти щось мені шепотала тихенько... Від того шелесту й шепоту кидалось моє злякане серце і, — розбуркані, наче спросоння, — здіймались у йому невідомі й чудні почування.

Ти прихилялась до мене... Радість світилася у твоїх очах; вітання весни-чарівниці грало на твоїм личку; щастя пори молодої тхнуло з палкого дихання... І які-то рожеві надії обхоплювали тоді молоду мою душу! Які прудкії гадки здіймалися вгору і заносились геть але за хмари!

Я приникав до твого лона — слухав, як билося серце... В чудних перебоях його вчувались мені заводи перших пісень... В гомоні слів твоїх любих я чув шепотання коханців... В шелесті тихім одежі — їх поцілунки, обійми... І моя роздрочена думка все те складала в якісь божевільні пісні про любощі, про долю та волю, про безкраї заміри й надії!