|
|
О, не дивуйсь, що ніч така блакитна...
Що вийдеш ти, то знала ніч оця, —
І через те вона така привітна,
Ясна і ніжна без кінця...
О, не дивуйсь, що пахощі навколо,
Що, мов зомлілі, дивляться квітки, —
Ця ніч твоє квітчає ними чоло
І з них тобі плете вінки.
О, не дивуйсь, що стільки зір на небі
Й така прозора ночі срібна мла, —
Ця ніч ясна вбиралася для тебе,
Для тебе й срібло розлила.
І тільки ти в кімнату підеш з ґанку,
Погасне тихо й журно свято скрізь,
А хмарна ніч проплаче аж до ранку
Дощем рясним невтішних сліз...
|
|
|
